Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

СОЦІАЛЬНА ПРОБЛЕМА В УКРАЇНСЬКОМУ ПРАВОСЛАВ’Ї

Протоієрей Віктор Михалевич,
капелан і викладач Волинського інституту імені В’ячеслава Липинського МАУП

Сучасне суспільство перебуває в умовах жорсткої конкуренції духовного і секулярного – світського. Сьогодні відбуваються процеси, які все далі і далі відводять нас від Бога, од вічного Джерела життя та, відповідно, морального способу життя. І кому як не нам, християнам, сьогодні, на початку ІІІ тисячоліття, дана можливість укотре заявити про це і забити тривогу в українському суспільстві та й по всьому світові, що людство повинне схаменутися, зупинитися і переосмислити всі явища, які відбуваються у світі без Божого благословення.

Історія XX століття виразно засвідчила, куди прямує суспільство без Бога, без любові та єдності, без пошанування людської особистості: це шлях тоталітаризму, краху моральних цінностей, антагонізму і воєн, що веде до самознищення, і Православна Церква свідома своєї ролі та відповідальності за стан світу, за пошуки шляхів до будування досконалого суспільства, до гуманізації людства.

Сучасне соціальне вчення української Церкви, яка вже має низку документів щодо актуальних питань суспільного життя (зокрема, декларацію «Церква і світ» Помісного Собору Київського Патріархату, який проходив 9–10 січня 2001 року), все ще залишається на рівні проблеми, оскільки має лише декларативні форми. Є небезпека, що соціальна доктрина, якщо вона не залишиться на рівні загальних фраз, може викликати поглиблення розбіжностей у православному середовищі. Головне розмежування думок викликане різним розумінням «консерваторами» й «лібералами» ролі Церкви в сучасному світі. Перші, більш за все побоюючись, що Церква втратить свою ідентичність, турбуються про збереження літургіко-історичної спадщини, що саме собою дуже непогано. Але схиляється до ізоляціонізму, антиекуменізму, нездатності відрізнити головне від другорядного в церковному житті, догматизації культурно й соціально зумовлених форм церковного життя, пошуку «ворогів». Церква при цьому починає сприйматися як щось самодостатнє. «Ліберали» – люди з більш відкритою свідомістю, що визнають поряд із важливістю Святого Передання потребу в оновленні форм і методів церковного життя, діалогу з «зовнішнім світом». Якщо для перших важливою є естетично-споглядальна сторона церковного життя, то для других – місіонерсько-діяльна.

Передовсім соціальна доктрина повинна відображати погляди Церкви щодо обов’язків християнина стосовно самого себе, своїх ближніх, суспільства в цілому. Виходячи з високого уявлення про людину та її гідність, що його відкриває нам Християнство, соціальна доктрина покликана дати певні принципи, які орієнтуватимуть людей як громадян у їхніх соціально-політичних поглядах та уподобаннях, наприклад, під час виборчих кампаній.

Соціальна доктрина повинна також визначити сенс позалітургійної та позацерковної, тобто світської, мирської діяльності християн. Адже більшість віруючих професійно зайнята в політиці, промисловості, бізнесі, науці, культурі тощо, де, можна стверджувати, витіснені християнські цінності. Однак їхня діяльність має бути релігійно виправданою. Чи може, скажімо, політик, від діяльності якого залежить теперішнє і майбутнє багатьох людей, бути православним християнином? Чи повинен він залишати свою віру за порогом храму? Подібна «теорія подвійної істини» погано поєднується з Християнством, якщо під ним розуміти абсолютний принцип для всієї повноти життя, а не для якоїсь його частини. Інакше довелось би осудити професію політика, та й не лише її, як несумісну зі званням християнина. Загальних міркувань про те, що політика – «брудна справа», тут явно недостатньо, як недостатньо, ведучи мову про хірургію, сказати лишень, що вона – «кривава справа». Часткового Християнства не буває, можуть бути лише зусилля послідовної актуалізації саме його принципів, а не якихось інших, довільно врізаних. Словом, поряд з монастирським та парафіяльно-побутовим розумінням Православ’я, яке історично здобуло перевагу на Русі, варто розвинути концепцію християнської поведінки в секулярній сфері, тобто відповісти на питання, що значить бути «світським християнином». Церква повинна цілком серйозно прийняти секулярну сферу й довести, що християнське служіння можливе й необхідне і в ній. Парафія може бути відправною точкою діяльності й поза парафією. Як говорять богослови, повинна бути «літургія після літургії». Всюди, де справа стосується долі людей, де відбувається боротьба добра зі злом, можливий релігійний підхід. У цьому й полягає точне значення соціального вчення Церкви.

Особливість ситуації полягає ще й у тому, що сама держава не має жодної виразної соціально-політичної доктрини, хоча, здавалося б, перше, що треба було зробити в епоху таких глибоких змін, які відбуваються в Україні, – це створити доктрину перехідного періоду й популяризувати її, аби народ розумів значення того, що відбувається. І тут Церква могла б виконати свою пророчу функцію, вказавши шлях до подальшого розвитку суспільства.

У святих отців, які жили в епоху соціологізації Християнства, коли воно було визнане за державну релігію, є певні висловлювання з соціального питання. Святий Григорій Ниський висловлювався проти інституту рабства. Святий Йоан Золотоустий добре показує неспроможність релігійного егоїзму: «Не будемо задовольнятись шуканням власного спасіння; це означало б занапастити його. На війні, якщо солдат думає лише про те, як би врятуватися втечею, він занапащає себе і своїх товаришів. Доблесний солдат, який б’ється за інших, разом з іншими рятує й себе самого...»

Російський богослов Олексій Осипов запитує в своїй праці «Основа соціального служіння Церкви»: «Що таке Церква як суб’єкт соціальної діяльності?» І дає відповідь: «Найперше варто звернути увагу на парадоксальність нероздільного і незлитного перебування в ній, з одного боку, святості та істинності Божественного, з іншого – гріховності й помилковості людського... У Хрещенні віруючий одержує благодатне насіння відродженої Христом людської природи, тобто лише реальну можливість початку духовного росту. Цей дар Божий не робить віруючого автоматично досконалим, сповненим Духом Святим, безсмертним, нетлінним, безпристрасним. Дар Хрещення вимагає від людини плідної праці в полі свого серця, подвигу праведного життя, при якому лише Насіння, ставши деревом Життя, принесе свій плід...»

Тому нинішнє завдання Церкви, яка є ще й педагогічною установою, – необхідність відстоювати гідність людини, робити все, що допомагає людині стати людянішою, знову і знову нагадувати суспільству, що без Бога найвищий сенс людського існування ніколи не може бути відкритий.

Сьогодні все навколо нас розвивається бурхливо і стрімко. Ми всі стали свідками прискорення історичного розвитку. Нове століття, як і тисячоліття, обіцяє бути зовсім не таким, як попереднє. Нас очікують нові зміни в соціальній і культурній сферах. І, як завжди, Церква буде покликана розрізняти ознаки часу, почути написане в Одкровенні святого апостола Йоана Богослова: «Дух говорить церквам». Цю звістку з висоти не можна переплутати з «духом віку цього». Тому почути голос Божий і донести Бо­жественну звістку до світу – в цьому суть пророчого служіння Церкви.

Як це служіння може здійснюватися, як його побудувати чи переосмислити? Зазвичай подібні проблеми завжди хворобливі, перемінні, потребують терпіння, знання, досвіду. Їх поява свідчить перш за все про те, що перший етап – етап відродження нам усе-таки вдалося подолати. Наступає другий етап, який необхідно спрямувати в правильне русло, правильним шляхом. І тому сьогодні як ніколи необхідно говорити про підвищення якості духовної освіти, запровадження її в середніх школах, вищих навчальних закладах. Мусимо впроваджувати в соціальній сфері (лікарнях, навчальних закладах, військових частинах тощо) інститут духовного опікунства – капеланства, яке вже впродовж року позитивно зарекомендувало себе у нашій єпархії. Суспільство потребує духовного наставництва, молитовної помочі, християнського підходу до вирішення щоденних проблем.

Заплющувати очі на ці проблеми, щоб не бачити, або просто відвертатись, як від чогось цілковито чужого, ясна річ, неможливо. Це значить визнати не лише своє безсилля, а й безсилля та обмеженість самого Християнства, якщо воно вимушене мовчати перед таким фактом першорядної важливості; тому це було б відреченням від віри. Християнство, яке, як кажуть святі отці, є способом життя, що претендує на абсолютність, поширює свої інтереси та вплив на всі сфери життя. Для нього немає нейтральних теренів, як немає меж для Бога.

Це не важче, ніж бути справжнім християнином!

Волин. єпарх. відом.– 2006.– № 5 (18)