Система Orphus

Сайт нашої Церкви

Сайти нашої єпархії

Наші банери

  • Волинська Єпархія Української Православної Церкви Київського 
Патріархату
    Волинська Єпархія Української Православної Церкви Київського 
Патріархату

Лічильники

img Газета

«ВТІШАЮСЯ, ЩО МЕНЕ ЗРОЗУМІЛИ»

«Втішаюся, що мене зрозуміли». Світлина інформаційної служби єпархії

Андрій ГНАТЮК

Цього року архієпископ Луцький і Волинський Михаїл (у миру Тимофій Зінкевич) дякуватиме Богові за перші 45 літ, даровані йому Всевишнім. День народження архіпастиря припадає на 9 травня, а 31-го виповниться сім років, як він очолює волинську кафедру. На Трійцю 2004-го Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет наприкінці Літургії з нагоди храмового свята луцького собору представив краянам нового єпископа.

– Ваше Високопреосвященство, свого часу, до призначення на волинську кафедру, Ви не раз бували в Луцьку, постригали тут у чернецтво майбутнього єпископа Кіровоградського і Голованівського Марка. Тож з яким відчуттям Ви йшли на це місце? Що в душі почували, наскільки були впевнені, що зможете все підняти?

– 2004 року після смерті владики Якова Священний Синод призначив мене керуючим Волинською єпархією. Я до того бував у митрополита Якова, тому що то був мій наставник, при якому я ріс. Ми з ним багато спілкувалися. Дещо він розповідав із життя єпархії, чим він займається, як урядує, які є проблеми. Але дуже багато про Волинську єпархію я не знав. І тому на мене лягала відповідальність не просто керувати нею, а підтримувати цей дух, який унаслідував від митрополита, – дух побожності, дух патріотизму, дух відстоювання своєї віри. Власне, з цього й починав своє служіння. А в подальшому займався вирішенням тих проблем, які випали на долю Волинської єпархії.

Зокрема, тільки вступивши на кафедру, трапилося пройти перше випробування – це пожежа у семінарії, яка вщент знищила навчальний корпус. Але мене це надихнуло відродити духовну школу на Волині, яка славилася в минулому. Тому, зважаючи на бажання вірян, ми взялися разом відбудовувати Волинську духовну семінарію. У новому корпусі зможуть жити, навчатися, харчуватися 120 чоловік. Буде в ньому семінарська церква, класи, бібліотека, актовий зал, спортивний зал, їдальня, гуртожиток.

Разом з тим я симпатизую подвижницькому монашому руху, тому із задоволенням узявся відкривати монастирі – чоловічі й жіночі. І на сьогодні ми маємо діючих чотири монастирі, де спасаються молоді ченці й черниці, ревні у православ’ї. Це добре і для прикладу мирян, тому що монастирі – осередки віри, як було здавна. Це другий напрямок, який довелося мені взяти за основу й розвивати.

І третє – це безпосередньо парафіяльне життя. Так Господь дає: щороку ми освячуємо до десяти нових храмів. Єпархія збільшилася священнослужителями і парафіями, а отже, і новими храмами. У нас щороку все більше і більше стає типових церков і все менше стає пристосованих приміщень. І кількість вірян збільшилася у нашій єпархії. Це спільна робота всіх, не тільки моя. Розвиток духовності, розвиток Церкви на Волині – заслуга священнослужителів, заслуга мирян, заслуга друзів Церкви. І сьогодні я принагідно дякую всім, хто спричиняється до відродження духовності на Волині в дусі любові до своєї віри, до своєї країни, до своїх батьківських традицій.

– Коли Ви прийшли, побачили, – очевидно, виникло питання: з чого ж розпочинати? Що найперше треба було зробити?

– Мій принцип, з яким я сформувався як єпископ, – це принцип «священик – у народ». Найперше, що я наголосив священнослужителям: іти до людей, спілкуватися з людьми, знати їхні духовні проблеми, тому що епоха Радянського Союзу диктувала зовсім інші цінності. Тоді священик не міг бути серед людей. Він просто правив, хрестив, вінчав і на тому обмежувалася його діяльність. Як наслідок – люди не мали духовної освіти, не знали навіть, як себе повести в храмі. Лише віра, що була в серці людей, спонукала їх брати участь у великих святах, великих дійствах, які відбувалися в храмах. Тому людей треба було навчити, виховати і, власне, це було перше завдання, яке я поставив перед собою і перед священиками.

– Усі відзначають, що єпархія виросла за ці сім років. Чимало підрозділів, відділів створено в її консисторії. Наскільки Ви задоволені їх роботою? Що влаштовує, що ні, що б Ви хотіли покращити вже, а що, можливо, з часом?

– Меж досконалості нема. Перше, що ми зробили, – відкрили нашу єпархіальну газету, відкрили прес-службу. Це такий початок діяльності – висвітлювати, чим живемо, розказувати людям про наші переконання. Ми не ставили собі завдання критикувати будь-кого чи говорити погано про будь-яку конфесію. У першу чергу треба розказувати про самого себе, що ти собою являєш. Розкажи, що ти собою являєш, куди ти йдеш – і за тобою потягнуться ті люди, які симпатизують цій ідеї чи тим цінностям, які сповідуєш. А далі саме життя підказувало, в якому напрямку треба рухатися. Було відкрито капеланську службу, яка зайнялася діяльністю у спецзакладах, куди священнослужитель рідко доходив або взагалі не доходив, а був потрібен. Співпраця почалася з молоддю, дітьми, було утворено Молодіжне братство. Інший напрямок, який ми взяли, – була створена паломницька служба. Пізніше постало питання глибше висвітлювати наше життя, бо було що розказати і було бажання ділитися досвідом. І тому прес-служба переросла в інформаційно-видавничий відділ, у який увійшло видавництво «Ключі». Почали відстежувати інформацію, реагувати на проблеми в Україні, повідомляти про ставлення Церкви до тих чи інших питань. Було бажання чути проповідь священнослужителя не лише в храмі, а й за межами храму. Створили радіостудію «Благо», телестудію «Собор», щоб люди могли, перебуваючи вдома, послухати Слово Боже, подивитися про життя Церкви, могли збагачуватися духовно постійно, а не лише на Богослужінні.

– Що, на Вашу думку, Вам найбільше вдалося і що не вдалося, що є в планах?

– Втішаюся, що мене зрозуміли священнослужителі, що вдалося їм донести моє бачення життя Церкви. Я побачив у них відгук і бажання так працювати. Бажання працювати для слави Божої, для України, для спасіння своєї душі, бажання опікуватися людьми, допомагати їм – ставати справжніми духівниками. Ось ця співпраця зі священнослужителями дала можливість сьогодні бачити, як наповнюються храми Київського Патріархату. Усі. Людей збільшилося в декілька разів. Тобто люди, які раніше не ходили до храму, почали ходити; люди, які побачили, куди ми йдемо, почали об’єднуватися навколо Київського Патріархату. Не можу сказати, що це вповноті вдалося, це судити краще зі сторони. Але відчуваю, що мене розуміють священики, і роблять не тому лише, що я від них вимагаю, а розуміють, що це важливо. Тому втішаюся духовенством єпархії. Тільки гарні слова можу сказати на їхню адресу, і благословляю їх сьогодні, і дякую їм за працю, яку вони покладають для спасіння ближніх, для їхнього духовного окормлення.

– А найбільша невдача?

– Ну ми працюємо над тим, щоб невдач не було. Та й насправді немає такої великої невдачі. Є якісь недопрацювання чи помилки. Але ми їх виправляємо. Тому сказати, що невдача, – це грішити проти Бога. Господь інколи попускає нам спіткнутися для того, щоби піднявшись, набратися сили і долати труднощі. Тому не хочу нарікати на ті невдачі, які сталися, бо це наші провини і це Господь теж нам дає як урок, щоб ми духовно зростали.

– І ще за сім років сталися «три світові прориви», якими може похвалитися тільки Волинь. Це єрусалимський, синайський і грузинський напрямки паломницької служби. Тому що ми вперше змогли і наш прапор там поставити, і українською мовою служити там. А як далі ця стежка протоптуватиметься?

– Дійсно, це момент приємний. Це було духовне піднесення і радість усіх, хто, побувавши вперше на Святій Землі, міг звершувати у тих місцях Божественну Літургію, причащатися Тіла Христового. Уперше волинські прочани піднялися на гору Синай, де Господь дав скрижалі Мойсею. Ми там згадували із любов’ю про Україну і молилися там за Україну, за Волинь, за мир, за добробут людей, за те, щоби під мирним небом Батьківщина жила і процвітала. Ми поставили український прапор. І я думаю, якщо Господь на цій горі чув Мойсея, то почув і наші молитви, які ми в той момент на тому святому місці возносили. Ну і перша Літургія на горі Синай, яку ми звершили. Принесена безкровна жертва на тому місці, де Господь лицем до лиця спілкувався з Мойсеєм.

Звичайно, «грузинський прорив» – це контакт із нашими братами по вірі, це добрий почин для подальших доброхристиянських стосунків, які повинні бути між православними і взагалі між християнами. Налагоджуємо ті стосунки між Київським та Московським Патріархатами: загалом іде процес зближення і порозуміння. Він, може, йде повільно, може, на окремих острівцях, але це зближення все одно відбувається і цей процес не зупинити. Його, звичайно, недруги наші можуть призупинити, але зупинити його неможливо. Хай вони знають, що стоять на дорозі Богу і не коряться Христу, Який хоче, щоб ми всі були єдині. Так як Господь в молитві просив: «Боже, хай будуть вони єдині, так як Ми з Тобою єдині». Тому хай не перечать нам вороги, щоб православні в Україні були єдиними, і щоб усі жили тут мирно, якої б нації, якої б релігії вони не були. Будемо свідчити за себе, будемо свідчити Слово Боже українцям та іншим народам.

Волин. єпарх. відом.– 2011.– № 4 (77)

26 квітня 2011 р. Версія для друку
Аудіо

Радіопередача «Благо» 8 листопада 2015 року. Протоієрей Віктор Пушко – про євангельське читання неділі 22-ї після П’ятдесятниці (про багатого і Лазаря). Володимир Клименко – про великомученика Димитрія Солунського (8 листопада).

Скопіювати файл

Радіопередача «Благо» 1 листопада 2015 року. Священик Андрій Хромяк, викладач Волинської православної богословської академії, настоятель парафії Великомученика Юрія Переможця в с. Жабка Ківерецького деканату – про євангельське читання неділі 21-ї після П’ятдесятниці (притча про сіяча).

Скопіювати файл

25 жовтня 2015 р. Слово протоієрея Миколи Нецькара, декана кафедрального собору Святої Трійці, на врученні церковних нагород волонтерам, які допомагають військовослужбовцям у зоні АТО. Аудіо інформаційної служби єпархії.

Скопіювати файл

Усі аудіо