Система Orphus

Сайт нашої Церкви

Сайти нашої єпархії

Наші банери

  • Волинська Єпархія Української Православної Церкви Київського 
Патріархату
    Волинська Єпархія Української Православної Церкви Київського 
Патріархату

Лічильники

img Газета

Дійові особи та виконавці

Дійові особи та виконавці
Брат Віктор

27 березня відзначається Міжнародний день театру. Нині це мистецтво знову стало популярним, незважаючи на телебачення й інтернет. Особливо приємно, що серед глядачів особливо багато молоді: ходити до театру стало модним. Але театр, як і всяке мистецтво, може нести і щось добре, і щось погане. Благословенні ті театральні діячі, котрі свій хист, даний Богом, використовують для Божого діла: прищеплюють публіці моральні чесноти. На жаль, у Православній Церкві в Україні нема своєї театральної трупи (такі є у греко- та римо-католиків, протестантів). Однак і мирські театри можуть нести глядачам євангельську істину, долаючи спокусу легкої популярності й добрих заробітків на комерціалізації гріха. Наприклад, молодіжний театр-студія «Гармидер» Луцького районного будинку культури (режисер Руслана Порицька) інсценізував новелу «Крижем» зі збірки «Тетрамерон» письменника Брата Віктора. А ось іще одна новела цього автора – про діячів театру. Її написано на основі спогаду відомого актора.

Андрій Степаненко жив театром. Він усе життя сприймав як театр – часом із талановитішими акторами, навіть блискучими, часом із нездарами, високопрофесійною режисурою та махровою самодіяльщиною… Не раз не два життєві ситуації перед очима були «гідні підмостків Шекспіра», а скільки й провінційної оперетковості!..

Бува, в умоглядному ширянні думки міркував про Головного Постановника цієї безмежної й невпинної епопеї, що зветься життям. «Весь світ – театр, а люди в нім – актори». Це в кращому разі. А то й маріонетки. І ліпше в цьому величезному вселенському дійстві бути – режисером. Не головним, звісно, а хоч би другим чи третім, чи навіть простим асистентом отого – Великого і Незнаного.

Андрій Степаненко мріяв, ні – палав жагою! стати режисером-постановником свого театру. Такого собі локального згустка театру вселенського. Справді фахового, з талановитою трупою. Він до цього давно доріс. А відколи доручили йому постановки на малій сцені, згуртував і трупу. Ждав і не міг діждатися випадку долі, шукав і не міг дошукатися меценатів, готових вкласти грубі гроші в доволі ризикований і, далебі, малоокупний проект – новий театр.

І таки дочекався. Воістину мецената.

Підписували контракт у бізнес-центрі «Досвітня зоря». З неабияким смаком обставлений, до речі. Андрій тут уперше, досі в такі висоти йому було зась. Усе в м’яко-ясних, пінномолочних тонах – меблі, килими, стіни; тихо струменить досяжною надією світло десь ізгори, і з боків, і навіть іздолу… До тераси підпливають граціозні лебеді...

Такою була й мова мецената:

– Отож, ми розуміємо всю затратність високого мистецтва, і не наполягаємо на швидких прибутках, ні. Знаючи ваш рівень, маємо, по суті, лишень одну умову: час од часу, не більше як раз на сезон, пропонуватимем до постановки п’єси… певного автора. Вельми талановитого, запевняю вас.

Це було таки єдине, що трішки насторожувало в контракті. Решта ж – приміщення, гонорари, розклад гастролей і фестивалів – вище за всі сподівання.

П’єсу Андрій там тільки перегорнув, підписав усі папери, а вдома заглибився в читання.

П’єса, якою слід було розпочати перший сезон, виявилася справді великого хисту. Цікавий сюжет, влучна мова, гаразд виписані герої. Дещо дивна, щоправда. Дійові особи коять усілякі злочинства, насміхаються з усього на світі, потім їх гризе сумління, однак ні люди, ні правосуддя їх не карають. У фіналі з’являється якийсь не названий на ім’я персонаж, про якого постійно лиш натякалось, і промовляє доволі короткий монолог. І в злочинців одлягає від серця, вони радіють, що все стало на свої місця. Либонь, це і є отой Світлосяйний. Бо п’єса звалась «Тріумф Світлосяйного».

Дивна п’єса. Ризикована. Одначе збіса талановита. Ще раз переконуюсь: як справжній талант, то створить шедевр у будь-яких канонах. Чи класицизм, чи соцреалізм, чи як ось це – «канон безканонності», постмодерн. І на одній струні можна шедевр зіграти. Чи, от, пригадується, – «Чекаючи на Годó»: абсурдизм, здавалося б, а кожен режисер по-своєму прочитує…

Тож за декілька місяців напруженої роботи – вже й генеральна репетиція.

Світлосяйного грав Пилипчук. Немолодий, досвідчений актор. Зі Ступкою працював, із Миколайчуком учився. Його роль хоч епізодична, та разом з тим ключова. На репетиціях говорив – аж мороз по шкірі. З глибокими, густими паузами, в які вкладав стільки змісту. Уявляю ці овації й ці рецензії по сайтах.

Андрій дивився генеральну репетицію, раз-по-раз щось зазначаючи в записнику, та якась внутрішня пружина все більше стискалася, що ближче до фінального монолога невідомця. Ще кілька мізансцен… Ще кілька реплік… Зміна світла… Ось!

Пилипчук мав грати в білому. Але стояв чомусь у чорнім. Що це за імпровізації такі?! Ну дарма…

Пилипчук свердлив очима Андрія і мовчав. О, це його наповнене таким змістом мовчання!.. Недарма кажуть: що сильніший актор, то кращі паузи.

Але йшли секунди, хвилини, відведені на монолог, а Світлосяйний так і не зронив жодної фрази. Потім фінальна сцена – і лаштунки.

– Браво! – вигукнув Андрій і вискочив на сцену. – Молодці! – пригортав акторок, тиснув руки акторам. – Є, звичайно, пару зауважень, але загалом дуже добре. А Пилипчук… – Андрій поглянув на місце його монологу, обвів очима всю трупу… – А Пилипчук…

– Пилипчука не було, але ж ми зіграли так, наче він був!.. – зацокотіла примадонна.

– Як то – Пилипчука не було?! Що за чортівня?! Що ви таке говорите?! Був і прекрасно зіграв! Просто – пре-кра-сно!!

– Ні! Ні! Ні! – зі всіх кутків сцени подавали голос актори.

– Андрію Семеновичу, Пилипчук додзвонився вже під час репетиції, – кинув згори освітлювач. – Казав, серце прихопило, швидка забрала.

– Шо за біс?! – Головреж із дивотою поглянув на те місце, з якого промовив, чи то пак промовчав свій монолог Пилипчук-Світлосяйний. – Ельвіро Станіславівно! Ельвіро Станіславівно! – загукав до вахтерки. – Ельвіро Станіславівно, Пилипчук уже пішов?

– Ні… – розвела руками захекана вахтерка. – Він і не приходив… Кажуть, у лікарню попав…

– Алло! Алло! Пилипчук? А що ж це ви?.. Де ви там?.. Так?.. Ну вже вам краще? Ну глядіть, щоб до прем’єри були як штик!

Уся трупа в зачудованому острасі півколом оточила місце монологу Світлосяйного:

– Дідько!.. – промовили голосним шепотом і позадкували.

Андрій Степаненко сів по-турецьки й остовпіло дивився вглиб сцени.

За якийсь час у його погляді щось змінилося, очі округлились у здивованім відкритті, потому в осмисленні відкритого, в утвердженні осмисленого і врешті він потягся до стільникового:

– Алло. Це Степаненко. Я розриваю контракт.

22 березня 2013 р. Версія для друку
Аудіо

Радіопередача «Благо» 8 листопада 2015 року. Протоієрей Віктор Пушко – про євангельське читання неділі 22-ї після П’ятдесятниці (про багатого і Лазаря). Володимир Клименко – про великомученика Димитрія Солунського (8 листопада).

Скопіювати файл

Радіопередача «Благо» 1 листопада 2015 року. Священик Андрій Хромяк, викладач Волинської православної богословської академії, настоятель парафії Великомученика Юрія Переможця в с. Жабка Ківерецького деканату – про євангельське читання неділі 21-ї після П’ятдесятниці (притча про сіяча).

Скопіювати файл

25 жовтня 2015 р. Слово протоієрея Миколи Нецькара, декана кафедрального собору Святої Трійці, на врученні церковних нагород волонтерам, які допомагають військовослужбовцям у зоні АТО. Аудіо інформаційної служби єпархії.

Скопіювати файл

Усі аудіо