Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

Сестриця Галя (За Борисом Грінченком)

Було Галі дванадцять літ, коли померла її мати. Крім Галі, зосталося ще двоє менших – Одарка та Василько. Плакали діти за матір’ю, плакав і батько. Але, доньки, плакати, то плакати, а там треба і перестати. Вже Бог так дав, що люди живуть і вмирають. Коли ж хто вмре, то наш обов’язок гідно його поховати, щиро помолитися, щоби Господь прийняв його до Себе, а потім споминати його в наших бесідах і молитвах. А дальше – живим треба про себе дбати – та й ще розумно дбати. Так і тут воно було.

Ранок вже був, як прокинувся малий Василько, сів, оглянувся і почав: – Де мама? Я мами хочу.

Прокинулася також Галя та Одарка.

– Не плач, – каже батько, – мама прийде…

– Ні, ні, – почав знов хлопець, – мама не прийдуть… Я хочу мами…

Вже й Одарка почала плакати і батько не знав, як дітей зацитькати. Але знала Галя. Вона обійняла братчика й сестричку і притулила їх до себе та почала тихенько шепотіти їм щось до вуха. Лише дещо чув батько з того шепоту.

– Не плач, я каші зварю… Будь тихо, я ляльок нароблю… Я вам «котка» заспіваю…

– А ти не вмієш, – каже хлопець.

– Вмію, вмію, добре вмію! – і почала «котка» співати, того «котка», що ще недавно співала їм мама. Діти слухали, втихомирювались, а там заспокоїлися цілком.

– Я вставати хочу! – каже Василько. І почала Галя взувати його в чоботи. Незручно взувала, бо де їй ще до того, але взула. А там вбрала й Одарку. Намучилася Галя, доки вмила Василька, бо він не любить вмиватися, але таки вмила.

– Тату, ми хочемо їсти, – почали діти. Батько дістав з полиці хліба, але Василько не хотів брати.

– Я каші хочу! – і почав плакати. Тут знов Галя почала йому щось тихо казати, і він затих. Вже то жіноча вдача така, що знає, як дітей зацитькувати. А як зацитькала, то дала обом по скибочці хліба, посолила і діти почали їсти. В хаті було ще холодно, Галя знайшла якусь одежину і позагортала дітей – що вже й батькові це подобалося. Треба було щось варити, і батько приніс дров та розпалив у печі. А дальше знайшов круп і хотів сипати в горнець, як Галя почала:

– Тату, я сама зроблю… Я знаю…

Батько глянув на Галю та:

– Куди тобі! Ти ще мала!

– Я хоч мала, а знаю! Я навчуся, а тепер як-небудь… Мами нема… – і ясні сльози виступили в діточих очах, але вона не заплакала. Почала Галя поратися коло горшків так, що й батькові дивно стало. Вона сама ще дитина. Та як придивився, то й каже собі: «Господиня з неї буде!» – і вийшов з хати. І менші діти, мабуть, дивувалися. Ще недавно вона з ними бавилася, а тепер вона їх одягає, годує, варить – зовсім, як мама.

Підбіг до Галі Василько, обняв її та: – Ти, Галю, звариш мені каші?

– Зварю, зварю! – і погладила хлопця по голові.

– Ти погладь мене так, як мама мене гладили.

І Галя погладила ще раз – точно так, як гладила мама. Підійшла й Одарка, і її треба було погладити.

Пройшло трошки часу, як каша була готова і діти їли, немов забувши на хвилю за своє горе. Лише батько не їв нічого – йому не хотілося їсти.

Вже по обіді підійшов Василько до батька, взяв його за руку і каже: – Тату!.. Тату!..

– Що, дитино?

– Чи тепер Галя буде нам мамою?

– Буде, буде! – відповів батько і сльози залили йому очі. І дивно йому було, що які то поважні думки бувають в малих дітей, коли приходиться їм лихо переживати.

– Вона нам вже їсти зварила…

– Еге, еге! – потакнув батько. – Вона вам буде їсти варити, вона все вам зробить.

– Так, як мама?

– Так, синку!

Прийшла вечеря – перша вечеря без матері. А по вечері… – Галю, роззуй мене… Галю, роздягни мене… Галю, понакривай нас…

Як же Галя їх понакривала, тоді: – Галю, розкажи нам казку так, як мама казали…

– Про трьох сестер і калинову сопілку, – додала Одарка.

І почала Галя, схилившись над дітьми:

– Жив собі дід і баба і було в них три дочки, а найменша Галя…

– Так, як ти! – перехоплює хлопець.

– Еге, так! От пішли вони до ліса по ягоди. Старші сестри рвуть і їдять, а Галя в горщичок збирає, щоби татові й мамі додому принести.

– Так, як ти, – каже хлопець… Ще дальше Галя оповідає, а дітям очі стулюються більше і більше, і тихий сон їх оповиває. Заснули діти і старий батько заснув. Тільки Галя ще не спить – вона ж мама для цих дітей, вона господиня в хаті. Так вона не думає, але вона вже так робить. Вона так мусить робити.

Але вона ще не молилася, отже стає на коліна перед образами і починає молитися поважно і щиро. Зговорила «Отче наш», «Богородице Діво», а тоді почала молитися так, як діточе серце їй казало: – Господи Боже! Візьми мою маму до Себе, щоби там було їй добре і щоби вона нас споминала. А мені поможи, Господи, щоби я навчилася робити, що треба, і щоби я була замість мами братикові й сестриці…

Як же скінчила молитву, то вдарила три поклони, а тоді підійшла до братика й сестрички, повкривала їх ще раз, а там вже і сама коло них притулилася. За хвилину всі спали, тільки ангел-хоронитель дивився на Галю і дивувався, що який в тім діточім тілі великий розум; яка щира душа в тої дочки, що сама ще з діточого віку не виросла. І поблагословивши її своєю ангельською рукою, він сказав: «Молитва її була дорожча, ніж дорогі перли, і миліша, ніж найкращі квіти. А праця її минулого дня дорожча над усе. Перед сходом сонця я занесу все те перед Божий Престіл і розкажу її матері, яку добру дочку вона на своє місце полишила. Господнє благословення буде з отсею дитиною ціле її життя».

Ось такою розумною та щирою дівчиною була Галя. При ній повиростали її брат і сестра, і батько не міг натішитися своєю дочкою. А що вже люди – так тії не могли нахвалитися, яка то Галя розумна, і щира, і добра. Усі дуже її любили і поважали.