Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

«І ВОЗНІССЯ НА НЕБО...»
Чому Вознесіння належить до найбільших християнських свят

Підготував прот. Віталій СОБКО

Людина призначена для Неба. Вона вища за дерева, метеликів і квіти. Вона – дитина Божа! Після воскресіння Христового людина не приречена навіки «здобувати хліб свій у поті лиця свого». Бог визначив їй іншу, кращу долю: звільнення від пристрастей, від гніту важкої праці й безнадійної туги. Вона, людина, – громадянка Неба! Звідки Церква знає це? Вона знає це після Вознесіння Господа.

Як ми прив’язані до землі, її присмерків і світанків, полів і лісів, до нашого теплого дому, нашої земної Батьківщини! І як недовго, як мало ми користуємося цими звичними земними радощами, і який сум та біль сердечний опановує нас, коли міркуємо про те, що рано чи пізно все це належить нам залишити...

«Чому так страшно вмирати, отче?», – запитав свого духовного наставника один учень. Старець відповів: «Коли розлучаєшся з другом, який відходить до вічного життя, випроводжаєш в останню дорогу батька, брата, родича свого – сумує і волає серце, бо ці люди з’єдналися своєю і твоєю любов’ю, зрослися з тобою, і коли смерть розриває цей живий зв’язок – болить душа й сльози покривають очі. Помираючи, душа наче розривається, розлучається з тим, що їй ближче й рідніше за родича і брата, друга й дружину. Душа розлучається з тілом. Тому й болить вона, дитино, тому й тремтить...»

У будь-якій розлуці є ця гіркота й печаль, так схожа на печаль розлуки вічної, смертної. Але ось диво! У євангельському читанні на свято Вознесіння читаємо оповідь про те, як апостоли розлучалися з Христом: «І коли благословляв їх, став віддалятися від них і возноситися на Небо». Здавалося б, немає сумнішої події, ніж ця розлука на Оливній горі, коли воскреслий Спаситель, Бог-Любов сходить на Небо, залишаючи своїх учнів на грішній землі... Проте уже в наступному стихові Євангелія ми зі здивуванням читаємо: «Вони поклонилися Йому і повернулися в Єрусалим з великою радістю...»

Що ж так утішило апостолів? Чому не печаль і скорбота в розлуці з улюбленим Учителем наповнювали їхні серця, а велика радість? Відповідь дає нам Священне Писання – Євангеліє від Йоана: «Коли пшеничне зерно, падаючи в землю, не помре, то залишиться одиноким; а коли помре – принесе багато плодів».

Боже сiяння на землі – Син Божий помер на хресті, щоб воскреснути. Але славне й радісне це воскресіння, що принесло кожному з нас можливість вічного життя. Це воскресіння стало реальністю тільки після мучительної смерті, після страшного зішестя до пекла, після того крику з хреста: «Боже Мій, Боже Мій! Чому Ти покинув Мене!» Потрібно, виявляється, умерти, аби жити.

Господь умер, щоб ми жили. І нам належить умерти для дочасного, пристрасного, грішного, аби придбати вічне життя, стати дітьми Божими в Царстві Небесному. Ми так звикли до землі, з її полями й лісами, з її радощами й сумом, так звикли, що забули про Небесну Батьківщину. Ми забули про те, що Бог створив нас для життя в Раю, що ми – громадяни Небесного Єрусалима, що земля – місце тимчасового вигнання грішної плоті й що «плоть і кров Царства Божого не успадкують!»

Страшно подумати, що вічне життя могло б бути призначене нам на цій землі, у цьому грішному й хворому тілі, з цими виснажливими пристрастями! Якби це було так, таке життя стало б воістину пеклом. Але, на щастя, Господь вознісся, відкриваючи й нам шлях на Небо.

Ось чому радіють і тріумфують апостоли на Оливній горі, ось чому в празнику Вознесіння Господнього немає й тіні печалі, так властивій кожній розлуці. Євангеліст Йоан Богослов пише, що бесідуючи зі Своїми учнями незадовго до Голгофських страждань, Господь наш Ісус Христос сказав апостолам дивовижні слова: «Істинно, істинно кажу вам, що ви будете плакати та голосити, а світ буде радіти. Сумувати ви будете, але сум ваш обернеться в радість! Журиться жінка, що родить, – бо настала година її. Як дитинку ж породить вона, то вже не пам’ятає страждання через радощі, що людина зродилась на світ... Так сумуєте й ви ось тепер, та побачу вас знову – і серце ваше радітиме, і ніхто радости вашої вам не відійме!»

Свято Господнього Вознесіння завжди припадає у четвер на сороковий день після Христового Воскресіння. Святитель Йоан Золотоустий у проповіді на Вознесіння каже: «Сьогодні людський рід досконало примирений з Богом. Зникла давня боротьба й ворожнеча. Ми, що були недостойні жити на землі, вознесені на Небо. Сьогодні стаємо спадкоємцями Небесного Царства. Ми, що не варті й земного, сходимо на Небо й успадковуємо Престол Царя і Господа. А людська природа, перед якою херувим боронив Рай, піднесена тепер понад усякого херувима».

У пам’ятках трьох перших сторіч нічого не сказано про це свято. Не згадує про нього й письменник Оріген (упокоївся 251-го року), який перераховує християнські свята у восьмій книзі твору «Проти Цельсія». Знавці обряду вважають, що в перших трьох віках цей празник відзначали разом із Зісланням Святого Духа, а день самої події називали не Вознесінням, а лише «сороковим днем після Пасхи».

У IV столітті свято Господнього Вознесіння стає загальновизнаним. Історик Сократ (упокоївся 440-го року) в «Історії Церкви» називає його всенародним.

Цей урочистий день звеличили проповідями святі Йоан Золотоустий, Григорій Ниський, Епіфаній Кіпрський та інші. У IV столітті цариця Єлена поставила храм на честь цього свята на місці Христового Вознесіння.

Волин. єпарх. відом.– 2007.– № 5 (30)