Система Orphus

Сайт нашої Церкви

Сайти нашої єпархії

Наші банери

  • Волинська Єпархія Української Православної Церкви Київського 
Патріархату
    Волинська Єпархія Української Православної Церкви Київського 
Патріархату

Лічильники

img Новини Архів новин

ОСНОВОПОЛОЖНИЙ ДОКУМЕНТ ПРАВОСЛАВНОГО ВОЗЗ’ЄДНАННЯ

3 липня 2007 р.

Історико-канонічна декларація «Київський Патріархат – Помісна Українська Православна Церква», ухвалена на Архієрейському Соборі УПЦ КП 19 квітня 2007 рокуМинуло 15 років з часу подій, що розділили Українське Православ’я. Усе суспільство багато разів пересвідчилося, наскільки шкідливими для Церкви, народу і держави є незгоди між різними православними юрисдикціями.

Основні питання, що становлять предмет суперечок, висвітлено в Історико-канонічній декларації «Київський Патріархат – Помісна Українська Православна Церква», ухваленій на Архієрейському Соборі УПЦ КП 19 квітня 2007 року. Другий всеукраїнський церковно-громадський форум «За Українську Помісну Православну Церкву», що відбувся 12 червня ц. р. в Києві, просить усіх, від кого це залежить, об’єктивно донести  цю Декларацію до найширших кіл громадськості. Патріарх Філарет із цього приводу сказав: «Слід брати Історико-канонічну декларацію як духовну зброю, йти до наших братів і відкривати їм очі». Про це йшлося на черговій прес-конференції, яку провів для волинських ЗМІ єпископ Луцький і Волинський Михаїл у нижньому храмі кафедрального собору Святої Трійці, презентуючи журналістам важливий документ.

Декаларція становить ґрунтовно опрацьований масив інформації з церковної історії та догматики з відповідними висновками. Насамперед отці Собору нагадують, що «сутність Церкви можна виразити одним словом – єдність», і дають докладне визначення церковної єдності. Особливо зазначається, що «Православна Церква не приймає латинського вчення про єдину Церкву як про обов’язково видиму організацію на чолі з Римським єпископом як її видимим главою...» Тим часом «у реаліях українського церковного життя спостерігається бажання підмінити поняття містичної єдності Церкви адміністративною єдністю з Московським Патріархатом». Тому спроби видати адміністративну єдність із певним церковним центром за головну умову належності до єдиної Христової Церкви УПЦ КП відкидає. «Усі, хто належить до Київського Патріархату, належать до істинної Христової Церкви, – в першу чергу в силу того, що Київський Патріархат визнає та сповідує словом і діяннями ту саму православну християнську віру і ті самі істинні догмати, що і вся Повнота Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви».

Наступним пунктом Декларації є ствердження УПЦ КП як Православної Церкви, яка звершує служіння в Україні та світі не тільки для українців, а для віруючих усіх національностей. Тож Київський Патріархат рішуче відхиляє звинувачення у тому, що він є «націоналістичною церквою». Інша річ, що він стоїть на патріотичній позиції, адже любов до земної Батьківщини та її народу є виконанням Христової заповіді любові до ближнього.

Помилковим є також закид у «неканонічності» УПЦ КП. Передусім треба пам’ятати, що канони, тобто церковні закони й правила, це не догмати (визначення, у що слід православно вірити). Канони лише сприяють спасінню, але самі по собі не спасають. «Тому спроби представників Московського Патріархату оголосити канони і норми церковного права основою життя Церкви ... близькі до фарисейського лжевчення». Разом з тим, слід особливо наголосити, що Київський Патріархат визнає і користується тими ж канонами, що й усе світове Православ’я, і не має якихось інших. Але серед них нема канону, який би чітко визначив механізм набуття автокефалії, і це предмет довготривалих дискусій богословів. Є лише загальне правило Четвертого та Шостого Вселенських Соборів, що «громадянським та земельним розподілам нехай відповідає і розподіл церковних справ», а також апостольське правило, що «єпископам усякого народу належить знати першого серед них і визнавати його як главу». Спираючись на них, православне населення тих країн, що отримують державну незалежність, проголошує і повну самоврядність церковну, тобто автокефалію. Автокефалія не надається, а визнається іншими автокефальними Церквами (часто це відбувається через декілька десятиліть), насамперед Матір’ю-Церквою.

Умовами проголошення автокефалії є наявність достатньої кількості православних віруючих, священиків, єпископів, монастирів. Спільна воля єпископату, духовенства і мирян до автокефалії має бути виражена через постанову Помісного Собору. Нині УПЦ КП налічує близько 40 єпископів, понад 4000 парафій, об’єднаних у 29 єпархій у всіх областях держави, АР Крим, а також за кордоном. Діє чотири вищих і два середніх спеціальних навчальних заклади. Розбудовується мережа монастирів. До Київського Патріархату відносять себе понад 10 мільйонів дорослих громадян України. На підставі проголошення державної незалежності України 6-7 вересня 1991 р. Архієрейський Собор УПЦ (в підпорядкуванні Московського Патріархату) відповідно до канонів і Статуту УПЦ скликав Помісний Собор, тобто найвищий орган церковного управління, для розгляду питання про церковну незалежність. Помісний Собор відбувся 1–3 листопада 1991 р. в Києво-Печерській Лаврі, у ньому взяли участь усі єпископи УПЦ, делегати від усіх єпархій і монастирів, представники від священнослужителів і мирян. Цей Собор одноголосно прийняв рішення про автокефалію Української Православної Церкви і підтвердив обрання митрополита Філарета предстоятелем УПЦ. Нині Київський Патріархат очікує визнання цього рішення з боку Константинопольської Матері-Церкви, оскільки в 988–1686 рр. Київська митрополія належала до неї і була неканонічно відторгнута Московською Патріархією (про що Константинопольський Патріархат  неодноразово заявляв протягом ХХ ст.).

Далі в Декларації розглянуто історичні обставини набуття автокефалії іншими Православними Церквами. Висновок такий: майже всі вони були самопроголошені; здебільшого було потрібно доволі багато часу, щоб Матері-Церкви їх визнали (наприклад, для Московського Патріархату на це знадобився аж 141 рік), а визнання рештою Церков розтягалося на ще довший період; проголошення автокефалії завжди відбувалося за почином і всілякою підтримкою державної влади (наприклад, самостійність Православної Церкви Московського царства було набуто за вельми активної участі Бориса Годунова). Ці тривалі невизнання супроводжувалися різноманітними ексцесами, як-от анафеми на єпископів, священиків і навіть на цілі народи, але згодом це не ставало перешкодою для повного церковного єднання. Після визнання автокефалії визнавалися благодатність священства, усіх священнодій, здійснених під час «розколів», отже визнавалося, що у «розкольників» не припинялося благодатне життя, оскільки не порушувались ні догмати, ні канони. Найважливіше, щоб у цей час не припинялась апостольська спадкоємність священнослужителів, тож цілий розділ Декларації на численних доказах роз’яснює, що в УПЦ КП нічого цього не сталося.

На превеликий жаль, під тиском спецслужб частина єпископів, які підписали документ про автокефалію УПЦ, відмовилася від свого рішення і, порушивши канони, зібралась 27 травня 1992 р. в Харкові та створила УПЦ МП. Зроблено це з цілком світських мотивів: організаційна єдність Московського Патріархату мислиться як основа можливого відродження Російської імперії, чого чільні представники МП і не приховують. У цьому розколі, що особливо важливо, вчиняються вкрай негативні дії: всупереч Символу віри («Вірую ... в одне хрещення») перехрещують, а всупереч церковних законів – переосвячують, перезахоронюють, перевінчують після єпископів і священиків Київського Патріархату. Тому автори Декларації настійно закликають священнослужителів УПЦ МП припинити таку практику, а мирян – не піддаватися на хибну агітацію, бо це може стати суттєвою перешкодою на шляху до Царства Небесного.

Натомість варто усвідомити, що автокефалія – невідворотний шлях нашого церковного буття, як і її визнання світовим Православ’ям, а Київський Патріархат – це Помісна Українська Православна Церква.

«Прийшов час припинити боротися один з одним. Перед обличчям секуляризації суспільства, навали аморальності й бездуховності зараз, як ніколи раніше, православні християни повинні об’єднатися і своїми справами бути світлом для світу і сіллю землі (див.: Мф. 5:13–14)».

03 липня 2007 р.
Версія для друку
Аудіо

Радіопередача «Благо» 8 листопада 2015 року. Протоієрей Віктор Пушко – про євангельське читання неділі 22-ї після П’ятдесятниці (про багатого і Лазаря). Володимир Клименко – про великомученика Димитрія Солунського (8 листопада).

Скопіювати файл

Радіопередача «Благо» 1 листопада 2015 року. Священик Андрій Хромяк, викладач Волинської православної богословської академії, настоятель парафії Великомученика Юрія Переможця в с. Жабка Ківерецького деканату – про євангельське читання неділі 21-ї після П’ятдесятниці (притча про сіяча).

Скопіювати файл

25 жовтня 2015 р. Слово протоієрея Миколи Нецькара, декана кафедрального собору Святої Трійці, на врученні церковних нагород волонтерам, які допомагають військовослужбовцям у зоні АТО. Аудіо інформаційної служби єпархії.

Скопіювати файл

Усі аудіо