Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ІДОЛОПОКЛОНСТВО ЧИ ІКОНОПОШАНУВАННЯ?

Віктор ГРЕБЕНЮК

Перше, що впадає у вічі того, хто заходить до протестантського зібрання, – це майже цілковита відсутність зображень. Там, напевно, буде великий напис – «Бог є любов», щонайбільше – краєвиди з біблійними словами, а то й зовсім чисті стіни.

Для православного й католика це дивина: де ж образи? Де малювання на стінах? Для протестантів навпаки – характерні звинувачення в бік Православ’я в язичницькому ідолопоклонстві. Під цим вони розуміють молитви перед іконами, цілування й кадіння їх.

Спробуймо, навівши погляди з обох сторін, пошукати порозуміння. Адже суперечка про ікони триває багато століть, пригасаючи й спалахуючи знову.

У перші часи Християнства ікон не існувало. Були символічні малюнки на мурах молілень: риба, вівця, виноград, голуб, пальма... Трохи згодом, коли християнами ставали все частіше греки й римляни, вони переосмислили традиційні образи своєї культури. Ісус – Добрий Пастир – відтворювався як Гермес (античний бог пастухів і пасовищ, його зображали як чабана з ягнятком на руках), а пророк Йона, який, за Писаннями, міцно заснув під час бурі, – наче Ендиміон (у грецькій міфології юнак, якого Зевс покарав вічним сном; так його сплячим і вирізьбляли).

Від часів цісаря Костянтина (IV ст.), коли Християнство стало офіційною вірою, почала масово навертатися знать, і це відбилось на духовному мистецтві. Воно, християнське за змістом, стало елліністичним за формою. Так, Христа, Богородицю, апостолів уже малювали за приписами тодішнього придворного церемоніалу: як царя на троні в оточенні свити. Зображення Спасителя стали розміщати на хоругвах – війсь­кових знаменах – поруч із поличчям імператора.

До власне ікон залишився крок – і його було зроблено. Разом з тим, у Церкві були люди – миряни й ієрархи, – які вбачали в іконах повернення до поганських кумирів. Їх стривожені голоси лунали дедалі гучніше – і з амвонів, і в царськім палаці. Були цьому занепокоєнню зрозумілі причини: культ священних зображень набирав у Візантії вже крайніх форм, вироджувався серед простолюду й неосвічених ченців у справжнє марновірство. Що казати: шанування образів прирівнювалось до причастя, та ще й ось яким чином. Шматочки ікон дробили в євхаристійну чашу і причащалися хлібом, вином та... образами!

Імператор Лев Ісавр (правив у 716–741 рр.) після одного землетрусу, що в ньому вбачали кару Божу, розпочав гоніння на ікони та їх шанувальників. Серед його спадкоємців на престолі були й прибічники цих переслідувань, і ревні іконолюбці. Але стікала кров у море за наказами і тих, і тих. Урешті-решт, за цариці Ірини (780–802 рр.) шанування ікон узяло-таки гору і стало догматом віри Православної Церкви. На відзнаку цього 11 березня 843 року в Царгородському Софіївському соборі було відсвятковано новий празник – Торжество Православ’я.

Друга заповідь проголошена Всевишнім, вказують вони, чітко гласить: «Не робитимеш собі ніякого тесаного кумира, ані подобини того, що вгорі, на небі, ні того, що внизу, на землі, ні того, що попід землею в водах». Тож виходить, що культ образів – поклоніння кумирам.

Ба ні, заперечуємо ми, православні: не можна виривати цю заповідь із контексту цілої Біблії. Адже Сам Бог каже до Мойсея, яким має бути ковчег завіту – скриня, що в ній переховувалися таблиці з тими ж Десятьма Заповідями. Про це читаємо в Книзі Вихід: «Зроби також кришку з чистого золота... і зроби з золота двох херувимів: карбованої роботи, зроби їх на обох кінцях кришки». І трохи далі: «Скинію ж зроби з десяти покривал крученого висону і з блакитної, пурпурової і червленої вовни, і херувимів зроби на них мистецькою роботою».

Та найбільший доказ – земне життя Ісуса Христа! «І Слово стало плоттю, і вселилося між нами, повне благодаті й істини», – рече євангеліст Йоан Богослов. Чому ж не варто зображати цього?!

В основі іконошанування лежить таїна Втілення: Слово стало тілом. Значить, людина може зображати – різцем, пензлем – «людське обличчя Всевишнього». У зв’язку з цим св. Йоан з Дамаску писав: «...ми поклоняємось іконам, здійснюючи поклоніння не матерії, але через них тим, хто на них зображений, бо честь, яку віддаємо образові, переходить до первообразу». А св. Федір Студит зазначав: «Стисло мовлячи, божеське шанування надається не іконі Христа, але Христові, Якому в ній надається поклоніння». Адже в Заповіті Творця про заборону робити «зображення того, що на небі вгорі», є продовження: «Не поклоняйся їм і не служи їм» – зображенням.

Але серед самих противників ікон завжди були й помірковані: вони допускали їх як «книгу для неписьменних», як напутні ілюстрації Святого Письма. Ці «ілюстрації» потрібні багатьом-багатьом християнам (може, не одному й протестантові), щоб за їх посередництвом бачити Бога «нематеріальним оком розуму» – в дусі й правді. Звичайно, різноманітні марновірства, пов’язані з образами, не повинні мати місця серед справжніх віруючих, але це – інша річ.

Волин. єпарх. відом.– 2006.– № 3 (16)