Цей образ, який Церква особливо вшановує 13 липня, ймовірно, походить із Луцька. Дослідники не мають одностайної думки щодо його створення: кінець XIII ст. (Енгеліна Смирнова), на зламі XIII–XIV ст. (Григорій Логвин, Володимир Овсійчук), середина ХV ст. (Володимир Александрович). Існує версія, що автором ікони є святитель Петро, митрополит Київський і всієї Русі чудотворець, родом волинянин – автор ікони Богородиці Петрівської (Москва). Його ще називають Петром Ратенським.

За іншою версією, образ написав невідомий іконописець із Києва, який покинув його через монголо-татарську навалу. Святиню привезли до Луцька, куди 1289 p. князь Мстислав Данилович переніс свою резиденцію з Володимира-Волинського й куди було перенесено єпископську кафедру. Окупантам не вдалося встановити повного контролю над Волинсько-Галицьким князівством, і це приписували заступництву Діви Марії, Яка через Свою ікону рятувала наш край.

1962 року експедиція київських науковців Григорія Логвина та Людмили Міляєвої вивчала старожитності Луцька. У храмі Покрови Пресвятої Богородиці їхню увагу привернула невелика ікона у вівтарі. Навіть побіжного огляду було досить, щоб визначити, що йдеться про давній твір: дуже старе дерево, багато підмальовок нашарувалося на первісному зображенні. Лише обличчя Марії та маленького Ісуса зосталися неторканими. Але й на них невблаганний час лишив свої сліди. Зображення були наче вкриті вуаллю.

Того ж року образ відреставрував М. Перцев (за участю І. Яригіної та І. Ярославцева) у майстерні Державного російського музею Ленінграда і в 1997 році в Національному художньому музеї України С. Кулаковим.

Місце збереження

Оригінал – у Києві, в Національному художньому музеї України. Точна копія – у Луцьку, в Музеї волинської ікони.

Опис

«Волинська Богоматір» належить до іконографічної схеми «Дороговказиці» (по-грецьки «Одигітрія») і має особливий, рідкісний на Україні тип «Прекрасної собою» (по-грецьки «Перивлепта»). Матеріал і техніка виконання: дерево (липа), паволока (лляне полотно, наклеєне на дошку), левкас (ґрунт із крейди і клею), жовткова темпера, позолота. Розміри: 85х48х2,5.

Стилістично вона пов’язана з волинською школою, яка продовжила традиції візантійського та давньоруського малярства. Колір в іконі чистий, яскравий, світлоносний, тому що Богородиця з Дитям є носіями божественного світла. Неосяжну велич образів виражено звучанням трьох основних кольорів: червоного, синього і жовтого, які поглиблюють темно-коричневий мафорій (плащ, що огортає голову і плечі) Марії до майже чорного, чим вносить відчуття невимовної скорботи. У ті часи тему радості незмінно супроводила тема печалі, яка мала благородний, одухотворений вияв і не переходила у відчай.

Очі Богоматері не просто смутні – погляд її благальний. Вона наче просить людей об’єднатися в боротьбі з ворогами, захистити жінок і дітей. За традицією візантійського мистецтва, очі на іконах малювали пропорційно більшими від природних, надзвичайно виразними. З якого б місця не дивилися ви на них, вони спрямовані на вас, вони «всевидящі». Цим досягався особливий, живий зв’язок між глядачем і образом святого чи святої на іконі.