Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

Півтора року тому він отримав повістку до військкомату: через поганий облік там не знали, що Олег Дядюсь вже сім літ як монах. Пішов, бо розумів, що Україну треба захищати. Служить отець Макарій капеланом, тобто військовим священиком, батальйону імені Кульчицького Національної гвардії. Правда, «зброя» його не стріляє, але силу має не меншу. Словом і молитвою він лікує душі бійців. Йдучи служити, священик не сумнівався: буде важко. Але контраст між життям ченців і воїнів виявився надто разючим. До такої картини був не готовий.

– Я очікував, що там буде важко, але не очікував, наскільки буде важко. Уже ж і бачив людські смерті, ховав людей, але коли стикаєшся з тим, що бачиш тіла, розкидані по полю, обгорілі, шматки людського тіла, – це дуже важко. А ще страшно усвідомлювати, що поруч лягали міни. Ніби жив у монастирі, готувався до вічності, але розумію, що до таких речей взагалі не готовий. Та, напевне, взагалі не готовий.

– Але можна ж було не йти на війну, бо ж Ви – чернець.

– Можна було. Але… Коли був Майдан, коли хлопці там стояли за країну, боролися за наші права з вами, то душа рвалася до них. Хотілося їх підтримати всіма силами. А коли випала нагода підтримувати хлопців на війні – не можеш відмовити. Бо ця потреба волає зсередини.

Спочатку ченця у військовому підрозділі сприйняли не всі, каже отець Макарій. Мовляв, що то за солдат, який не бере до рук зброї. За документами чернець був солдатом, бо капелана у війську закон на той час іще не передбачав. Та кілька тижнів війни змусили по-іншому глянути на роль капелана. З ним і жартували, йому і виливали найпотаємніше. А монах звикав до військового життя.

– Мене командування покликало туди. Хотіли, щоби в їхніх рядах був капелан. Деякі з них служили у миротворчому контингенті, де капелани були, і вони бачили велику користь від таких священиків. Бо коли є капелан, то й дух піднесений, і бійці заспокоєні. Це великі плюси.

Дехто цікавився: «А що Ви будете тут робити? Яка буде Ваша функція? А чи Ви будете тримати зброю?» Зрозуміло, згідно з церковними правилами, як монах і священик я відмовився від усякої зброї. До цього поставилися спокійно. Зате казали: «Батюшко, звикайте ходити у військовій формі, тому що в рясі першою мішенню будете ви». Але вже аж так важко не було, бо монастир – це теж своєрідна «військова» форма життя.

– Чому перша мішень – це Ви? Там таке несприйняття Церкви? І де: на Сході чи в армії?

– Не тільки як монахи – взагалі священики. Бо, як говорять, капелани підтримують дух бійця. Тобто якщо вбивають капелана, то люди втрачають і віру, і надію, падає той дух. Це те саме, що вбивають командира. Хоча на тій стороні теж воюють православні, але й чимало чеченців, які мусульмани. А для багатьох із них за радість убити «невірного».

Поїздку в горно війни ченцю благословив митрополит Михаїл. Адже крім продуктів, амуніції й техніки, доброго слова й підтримки духу там треба не менше. Бо товаришам по зброї так душу не виллєш, як священикові, і не в кожного поради запитаєш. А у важкі моменти людина звертається до Бога. Віра вселяла не тільки надію, а й буквально витягала з того світу. Уламки від гранат пролітали поруч, але не зачеплювали, тоді й зрозумів о. Макарій, що таке чудо Боже.

– Усі бачили: справді Господь робить багато чуд. І за нашу службу, і за наші спільні з ними, як говориться, бойові дні. Багато чим був вражений і я, хоча сам монах, священник, вірю в Бога. Та коли падає вишка висотою понад 220 метрів, навколо якої дуже багато людей, і та вишка нікого не ранить, так вдало вкладається між тими позиціями, що стоїш і сам думаєш: «Боже, який Ти дійсно дивовижний». І, пам’ятаю, підходить один боєць та й каже: «Батюшко, був атеїстом до сьогодні, а тепер – віруючий». І таких митей досить багато. Спілкуєшся з хлопцями, а вони кажуть, що, напевне, на війні невіруючих уже немає. Навіть запеклі атеїсти стали християнами. Бо переконалися, що Господь оберігає. Людина хреститься або читає молитву секунди – а її оминає куля, снаряд лягає поруч, але не ранить, – це вражає. І віра людей зміцнюється. Я не знаю, чи ці хлопці будуть приходити до храму, але вірити в Бога вони будуть. Це вже завдання наше – їх прив’язувати до храму, з ними спілкуватися, з ними говорити.

– Це буде важко? Бо коли людина відчуває певне душевне послаблення, то забуває про віру.

– Якби більше капеланів було серед наших бійців, то ми б більше підтримували їх духовно. Повертаючись, воїни шукають побратимів, які були з ними. Обіцяють після війни приїхати й до мене. Один боєць наш, найперший, який загинув із нашого взводу, брат Олексій, був атеїстом, зі мною спілкувався. Не знаю, чи він отримав якусь слушну пораду, чи ні, але хлопці казали, в останні хвилин він просто молився Богу. Значить, воїн знайшов віру й знайшов Бога.

– Чи не є оця війна більше, ніж війна Росії – з Україною, війною двох протилежних світів – добра і зла, диявола і Христа?

– В агресора і в так званій Новоросії все побудовано на брехні. Якщо побудовано все на брехні, значить, це дійсно діти, так би мовити, бісові. І справді ця боротьба – духовна великою мірою.

– Бійці убивають ворога, бо захищають свою державу. Але все одно гине людина. Чи повинні воїни каятися в таких гріхах? Чи таке вбивство теж – гріх? Чи повинні в цьому сповідатися і чи сповідаються в цьому?

– У нас ніхто не хизується, скільки вбив людей. Вони всі добре розуміють, що це чиїсь діти, це чиїсь сини, це чиїсь батьки. От підбитим танком чи БТРом –хизувалися. Навпаки, хлопці підходили й казали: «Батюшко, є в чому каятись. Тобто зараз хочу посповідатися, бо є в чому». Людина, яка бачила ті очі, кого вона убиває, думаю, запам’ятає це на все життя. Так, у цьому треба каятися, в цьому треба сповідатися, і дійсно, буде ставати легше. Бо коли очищаєш свою душу, то очищаєш ті рани, які є на душі. І так само хлопцям кажу постійно: Сповідь і Причастя. Це найбільше лікування для душі.

– Але ми сповідаємося для того, щоб очиститися й більше так не чинити. А на війні людина змушена знову іти вбивати, тому що ворог загрожує Україні, родині й усім побратимам. Наскільки оця сповідь є чистою, щирою, правильною?

Ця сповідь щира, бо вона виходить із глибини душі. Вони дійсно це переживають і співпереживають. Чи не будуть це далі робити? Якби вони прагнули вбивати, то це було б гріховно й важко. Насправді ніхто не хоче вбивати, нищити людину. Просто ми захищаємо свою землю, ближнього, товариша й мусимо стріляти в противника. Хлопців цим заспокоюєш, що він «душу свою кладе за ближнього», що робить добру справу. Не тому, що вбиває людину. Навіть у суді, коли ти захищаючись убиваєш людину, тебе виправдовують. А на війні ти не себе захищаєш – захищаєш цілу країну. Тож якщо наші суди земні побудовані на біблійних законах, на християнських, то й Господь це все виправдає. Так само й хлопців заспокоюєш, тому що всі так само переживають. Найстрашніше – хлопці непокояться, коли гинуть мирні люди. За вірою кожній людині дається багато. Яка людина молиться, щоб дійсно пройти всю війну і не вбити людину, Господь їй це дає.

– Про наших солдатів говорять різне. Як вони себе поводять і що вони про те все думають? Не секрет, що багато спиваються. Наскільки ця проблема гостра? Говорять і про мародерство.

– Десь так і є. І мародерство є, і пияцтво. Це наша проблема. Деякі бійці – уже не бійці. Їх просто треба звідти забирати. Їм потрібна психологічна допомога. Капеланства як такого в принципі ще нема. Психологів як таких теж досить мало. З хлопцями ніхто не спілкується. Є надломлені бійці, які втратили свій образ. Їх треба звідти забирати. Вони вже не будуть воювати. І що довше він там перебуває, то більше озлоблюється. І через таких хлопців у багатьох формується негативне сприйняття наших захисників. Ми не ловили наших бійців на мародерстві, Чув про таке, але не бачив – не можу говорити.

– Це, швидше, плітки?

– Не можуть бути завжди плітки. Були такі випадки, коли місцеві займалися мародерством. Ми на ніч залишали свою позицію, бо починалися страшні обстріли. Багато речей не могли забрати, але розраховували повернутися й забрати потім. І коли приїжджали – бачили, що місцеві все розтягували. Ті розтягували, яким ми давали ліки, харчі й одяг, що попривозили волонтери. То, вибачте, тоді стримати бійців від якоїсь жорстокої поведінки неможливо. Наші військові мають наказ розстрілювати мародерів, тих, хто торгує зброєю, наркотиками.

– Наші волонтери збирають дуже багато допомоги бійцям, відвозять, а потім чуємо: того немає, того немає… Дехто навіть продуктів не має. Де воно все дівається?

– Можу говорити про той батальйон, до якого належу. Нам скаржитися нема чого. Харчування в нас – я так не харчувався вдома. Волонтери робили нам цілі свята. Привозили у відрах пластмасових і вареники, і відбивні, і деруни. І одяг також. Усе, чого потребував батальйон. Командир зважає на те, що кому треба, й те роздає. Тобто все по-розумному. У нас, слава Богу, допомога від волонтерів не розкрадається.

– Повернімося до молитви на Сході. Наскільки ця молитва є постійною, наскільки сприйнятною? Бо, може, хтось скаже: «Мені зараз не до молитви», хоче відпочити солдат. Наскільки молитва допомагає?

– Найперше я бійців навчаю Ісусової молитви. Вона найменша, найкоротша, але найпомічніша. Сам молюся постійно там, коли перебуваю. Якщо загальні якісь відбуваються молебні, то, чесно зізнатися, все залежить від бійців. Я роблю всім оголошення – хто хоче, той приходить. А таких досить багато.

На Карачуні ми були в повному оточенні й Літургію там служити було неможливо. Бо на передовій під постійними обстрілами хлопці не зможуть просто стояти біля тебе: треба всім бігти на пости. Тоді служиш короткі молебні. Або Причастя хворого, причащав бійців. Якщо перебуваємо більше в тилу, де немає обстрілів, такої швидкої тривоги, то там можна було служити Літургію.

– Є облаштована церква?

– Мені виділяли місце для каплички. Я там і проживав, і служив. Якщо місця немає, то тоді там на місці, там де жив, знаходив куточок і служив. У Дебальцевому більше служив панахиду, бо дуже багато тоді було втрат. Підтримував зв’язки з волонтерами, з медиками. Коли гинув наш боєць, вони телефонували й казали ім’я, просили помолитися.

– Братія рідного Жидичинського монастиря приїжджає провідати?

– Коли були на Карачуні, приїжджали. Але до Карачуна не доїжджали, бо гора була в оточенні. А якось на Карачун заїжджав єпископ, митрополит Черкаський Іоан. Ми перебуваємо в оточенні – а він приїхав до нас у гості! Це мене досить здивувало й підбадьорило духовно. Це було, як свято. І вразило, що він не боявся, адже Карачун був місцем постійного обстрілу, міг розпочатися будь-якої хвилини. Владика не боявся, ходив спокійно. До речі, коли він був, обстрілів не було.

Тож отець Макарій віри не втрачає. Каже – війна скоро закінчиться. Такі передчуття.