Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

Відкритий лист митрополита Михаїла
митрополитові Нифонту, єпископові Володимиру,
керуючим Волинської та Володимир-Волинської єпархій УПЦ (МП)

Ваше Високопреосвященство, Ваше Преосвященство!

Звернутися до вас нас спонукала непроста ситуація, яка склалася в Українській Православній Церкві, очолюваній митрополитом Володимиром (Сабоданом). Його відсторонення від керівництва Церквою, вилучення печатки й відібрання повноважень, яке вчинили деякі єпископи, зокрема митрополити Агафангел, Іларіон і Павло та архієпископ Митрофан, ми розцінюємо не інакше як спробу церковного перевороту, рейдерського захоплення й перетворення УПЦ на південну частину Російської Православної Церкви. Ми стурбовані закликами митрополита Агафангела об’єднуватися навколо Путіна як єдиного гаранта неподільності й непорушності російського Православ’я. Такі кроки свідчать про цілеспрямований наступ не лише на самобутність Української Церкви, а й на знищення національної ідентифікації й державної незалежності. І це при тому, що Православ’я в сучасну Росію поширилося з Києва – досить розвинутого на той час міста зі сформованою культурою і мовою.

Відсторонення митрополита Володимира і його помічника Олександра (Драбинка) від управління Церквою свідчить про високу агресію проросійських кіл в УПЦ Московського Патріархату щодо України і створення Помісної Української Православної Церкви. Такі дії згаданих єпископів означають мету всіляко завалити двосторонні переговори про об’єднання, підготовка до яких почалася. І хоча офіційно УПЦ не зареєстрована з додатком Московський Патріархат, дії вищого керівництва цю спрямованість підтверджують. В інтерв’ю телеканалу СТБ владика Олександр (Драбинко) чітко висловив причину спроби перевороту: «Є напрямок проросійський і є напрямок проукраїнський».

Те, що Церквою почали керувати неуповноважені архієреї, які силоміць зайняли ключові посади і зневажили митрополита Володимира, наштовхує на думку, що так заколотники можуть вчинити і з усіма архієреями: без їхньої згоди призначити нового Предстоятеля, залишивши за ним старий титул, але, відповідно, з повноваженнями керівника нижчого рангу – екзарха, глави екзархату. При цьому Синод вносить зміни у статут, де прописується відмова в самостійності й незалежності в управління і неможливість пожиттєвого обрання Предстоятеля.

Закликаємо вас жодним чином не піддаватися тиску, провокаціям та залякуванням на зразок отримання анафеми й відлучення від Церкви, адже кому як не вам відомо, що від Бога і від України не може відлучити ніхто. Дорогі у Христі владики! Не виключено, що ваша підтримка закликів і дій верхівки УПЦ, яка захопила церковну владу, може призвести до того, що й ви самі і багато священиків будуть вислані на парафії далеко за межі України, а сюди пришлють утверджувати «русскій мір» відвертих україноненависників. Адже при відмові від самостійності у статусі управління і втраті влади потім ви не зможете вдіяти нічого.

Ви народилися на Волині, прослужили тут багато років і не раз позиціонували себе як українці. Ви не раз наголошували на тому, що служите українцям і храми, які освячуєте, збудовані українцями і теж для українців. Ви тішитеся, що тут, удома, на Волині, можете сказати значно більше відверто, ніж могли б, якби очолювали кафедру в південних або східних областях. Тому закликаємо вас висловити свою чітку позицію незгоди з неканонічними діями, спровокованими у лоні УПЦ.

Те ж саме стосується і передачі з державної власності у приватну національних святинь – Києво-Печерської і Почаївської лавр. Бо тоді вони опиняться не стільки у володінні РПЦ, скільки перейдуть у власність Росії як держави. Але ж будували їх не москвичі, а наші з вами предки, коли поняття «Москва» ще й не знали. Ви кажете, це тільки повернення Церкві того, що колись відібрала держава. Але якщо тут осяде не УПЦ, а РПЦ, то кому відбудеться це повернення?! Тому збір підписів із цього питання несвоєчасний. Вашими руками вам і шкодитимуть. Якщо вивести святині з підпорядкування Української держави у підпорядкування Церкви іншої країни, то вийде так, що ми змушені будемо питати дозволу, щоб потрапити на територію святині, адже то вже буде площа іншої держави в межах України. Тим більше, що порушення Закону про свободу совісті й віросповідання в Почаєві й так на кожному кроці: записок від вірних Київського Патріархату не беруть, під час Сповіді змушують присягатися, що ти більше в жоден храм, окрім як Московського Патріархату, не зайдеш. Коли просиш помолитися за новонародженого чи померлого, питають, де хрестили чи хоронили. Якщо не в Московському Патріархаті – шляху до благодаті немає, забуваючи, а чи згідний з цим Господь. Адже благодаттю і поміччю обдаровує Бог, і до Нього ми звертаємося, а священик – лише посередник на землі. Лише Господь знає справжні почуття й істинну душу людини, яка молиться, і по вірі її буде дано. І чудотворна ікона – то святиня для всіх, і стопа Богородиці – то святиня для всіх, і мощі святих виставлені для поклоніння усім вірним.

Дорогі владики! Перебуваючи в духовній єдності з Московським Патріархом, не опиніться в матеріальній єдності з Росією. Не дозвольмо собі стати на ті самі граблі! Свою справжню «братськість» Росія продемонструвала вже давно. Переяславська угода з Богданом Хмельницьким, про наслідки якої 1845 року скаже Тарас Шевченко:

Стоїть в селі Суботові
На горі високій
Домовина України,
Широка, глибока.
Ото церков Богданова.
Там-то він молився.
Щоб москаль добром і лихом
З козаком ділився.
Мир душі твоїй, Богдане!
Не так воно стало;
Москалики, що заздріли,
То все очухрали.
Могили вже розривають
Та грошей шукають,
Льохи твої розкопують
Та тебе ж і лають...

1665 року гетьман Іван Брюховецький підписав угоду з московським царем, згідно з якою мусили узгоджувати навіть призначення митрополита Української Православної Церкви. Наслідок – московити втручаються у приватне життя людей, обкладають народ непосильними податками, що навіть церковні верхи, які колись підтримували промосковську орієнтацію, виступили проти посилення московських впливів. У ХVІІ столітті, а точніше 1686 року, після капітуляції лівобережного духовенства новообраний митрополит князь Гедеон Четвертинський після десятиліть обережних і тактовних умовлянь погодився підпорядкувати  свою церкву московському патріархові. Наслідок – Петро І відмовляє Іванові Мазепі в допомозі виступити проти поляків, а потім ще й церква проклинає фундатора будівництва храмів за те, що гетьман після відмови царя перестав зберігати йому вірність. 1709 року цар видав наказ зруйнувати Січ, а кожного спійманого запорожця страчувати на місці. А 1775 року її остаточно руйнують за наказом Катерини ІІ.

На тій Україні,
На тій самій, що з тобою
Ляха задавила!
Байстрюки Єкатерини
Сараною сіли.

Потім валуївський циркуляр 1863 року й емський указ 1876 року про заборону української мови, три голодомори, сталінські репресії, нищення Церкви і її служителів, війна і теперішні заяви Путіна, мовляв, вони виграли б її й без України. Та чи встояла б та Москва без українців?!

Та й сьогоднішні реалії, газове питання – яскравий приклад того, як по-братському Росія ставиться до України і слов’ян загалом. Харківські угоди не дотримані, знову звинувачення на адресу нашої держави про крадіжку газу, які, мовляв, призвели до збоїв його постачання в Європу. Хоча Україна протягувала Росії руку допомоги в люті морози.

Постійні погрози і приниження ми не повинні більше терпіти. Не маючи змоги поставити наш народ на коліна, Росія взялася за найсвятіше – Церкву. І це незадовго до початку Великого посту. Диявол не спить, і нинішня ситуація в лоні УПЦ – це знак від Бога гуртуватися для захисту національних інтересів. Церква потрапила в ярмо – і мусимо її звідти витягти. Не будьмо збайдужілими, мовляв, якось воно буде. Скажімо разом «Ні!» антиукраїнській політиці в Україні і втраті нашої незалежності. А я, в свою чергу, готовий вам подати руку помочі у боротьбі з російською навалою.