Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ЗАСИПМО ПРОВАЛЛЯ*

Ієромонах Макарій (Дядюсь),
насельник монастиря Святителя Миколая Чудотворця в с. Жидичин Ківерецького деканату

Навколо нас процвітає байдужість, гнів, сварки, заздрість, лицемірство. Це ніби якесь провалля, що віддаляє нас одне від одного. Рідних і близьких людей робить чужими, і не тільки чужими, а часто й запеклими ворогами... Постає запитання: ЧОМУ? Чому ми такі? Що заважає нам бути трішки кращими, людянішими?

Буває, бачиш, як люди жертвують собою заради інших, незалежно від того, хто вони, – злі чи добрі. Споглядаючи такі сцени життя, нехай і на екрані, робиться гірко й боляче від усвідомлення – до чого ж призводить людська байдужість! Часто за винних має помирати невинний, той, хто хоче зробити світ кращим. Він віддає себе через чиюсь байдужість.

Через те, що любимо лише себе, не бажаючи зрозуміти інших, ми часто хочемо, щоб зрозуміли тільки нас, мріємо, щоб усе вертілось навколо нас. Щоб наша думка була почута, і не тільки – вона має бути й остаточна, безапеляційна. Вивищуємо себе серед інших, аби лиш показати свою значимість. Хочемо всього тільки для себе, прикриваючись благими намірами. Будуємо велику фортецю з власної байдужості до інших, боячись, аби нам не завадили будувати так зване наше щастя. Ось так росте тріщина, провалля між нами, братами і сестрами.

Утім, ми відразу пожинаємо плоди свого «щастя». Чоловік п’є, дружна скаженіє, як змія, від постійного браку грошей, діти гинуть за комп’ютером або ж десь у притонах. І кожен намагається заповнити своє ненаситне провалля, що у серці воно, «ЧИМОСЬ»... І все це, аби лише вдовольнити природну потребу душі в умиротворенні, спокої та затишку. Це «чимось» у нас буває різне – одні думають, що то алкоголь, другі шукають розради в балачках, осуджуючи всіх, окрім себе, треті просто хочуть зникнути. Але нікуди не дінешся від СЕБЕ. А ми знаємо, що всі проблеми, пристрасті – в нас. Вони там через нашу пожадливість, що я щось ХОЧУ... Незважаючи на те, що це «щось» руйнує мене і навколишніх.

Знищивши це провалля в собі, святі Отці Церкви радять і нам учитись основоположного принципу справжньої духовної боротьби – «Пізнай себе»! Слід просто подивитись на себе, заглянути в нутро, серце, – що в нас там відбувається? Ми ж не хочемо, боїмося, гидуємо побачити себе такими, як є, – справжніми егоїстами. Ми панічно боїмось усвідомити, що прірва має не лише зовнішні межі, вона не лише між нами і близькими, друзями, рідними – вона всередині нас, саме вона створює відчуття пекельної пустоти.

Що ж робити? Якщо лікар знає хворобу, то має знати, які ліки допомагають. Так само і тут: якщо знаємо причину, то знаємо, як з нею боротися. Сонм угодників Божих, їхнє життя, невтомна боротьба зі злом у самих собі – це ті ліки, які пропонує Свята Церква для нашого врятування. Лише прислухаймось, не нехтуймо. Що нам сьогодні заважає змінювати свій внутрішній світ, мислення і все життя наше? Хто нам сьогодні заважає заповнити цю прірву, цю безодню Божою присутністю?

Замість порятунку ми зайняті пошуком пояснень власної байдужості. Хтось апелює, що не знає, куди йти і де та правильна чи канонічна Церква. Інші кажуть, що їхньому спасінню стоять на заваді непорядні церковні служителі. Але ж і лікарі бувають різні, проте це не стримує нас вдаватись до медицини. Ще хтось каже, нібито немає часу. Неправда! Скільки часу ми просто вбиваємо, витрачаємо на пусте. Що ж нам заважає? Ніщо і ніхто – крім нас самих! Ми не хочемо щось міняти в житті, хоча знаємо, що доведеться. А прірва дедалі росте. Усвідомлюючи це, нудимось від самих себе. Адже розуміємо: життя в наших руках, ми самі керманичі свого щастя. Усі прагнемо звільнитись від пустоти, але не хочемо лишити свої забаганки. Шукаємо, як поєднати ці суперечності. Не обманюйтесь, вчить нас Господь, не можна служити Богу і мамоні (Лк. 16:13).

У реальному житті, а не у фільмі, не в легенді, теж постраждав Невинний. Той, хто віддав Себе за нашу байдужість, за наші забаганки, які нас руйнують. За те, щоб нам знищити прірву, розділення з Богом. Бо ж коли ми єдині, наше життя наповнюється отим неповторним щастям, яке ми шукаємо, яке нічим іншим неможливо замінити.

Отож шукаймо! Просто станьмо перед нашим Господом, у щирих словах молитви відкриймо наше серце. Щоб не запустити свою душу, щоб не впасти у відчай, не пропасти в цьому житті, але щоб легше було вибратись з тієї прірви, побачивши Боже світло, відчувши умиротворення свого серця. Тоді Божа любов зблизить нас і буде руйнувати безодню між нами, рідними та близькими. Життя перестане бути театром абсурду...

* Проповідь опубліковано на сайті Chernectvo.org 23 червня 2010 р.

Волин. єпарх. відом.– 2011.– № 4 (77)