Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

«Якщо священик виглядатиме убого – від нього можуть відвернутися...»
Інтерв’ю архієпископа Луцького і Волинського Михаїла інтернет-виданню «ВолиньPost» (Volynpost.com) 6 січня 2012 р.

Якби церковним діячам, як колись, історія присвоювала характерні прізвиська – на кшталт «Мудрого» чи «Грозного» – Архієпископа Луцького і Волинського Михаїла згодом могли б назвати Михаїлом Будівельником. І відреставрована будівля Волинської Консисторії вкупі з новою дзвіницею та новим корпусом Волинської духовної академії – лише частина тієї роботи, яка розгорнулася у підвідомчих Волинській єпархії УПЦ КП громадах і територіях. За зізнанням самого владики Михаїла, щороку на Волині відкривається не менше 10 нових храмів. Хоча у розмові ВолиньPost з владикою Михаїлом, що відбулася напередодні нового 2012 року, ми зачепили не тільки традиційні для підсумкового інтерв’ю теми – храми-монастирі-благодійність. Першу особу УПЦ КП на Волині запитали і про більш земне, матеріальне і гріховне... Зрештою, за висловом самого ж Архієпископа, «Церква – це зібрання не праведників, а грішників». Більше – далі в розмові.

– Рік, що минає, був для вашої єпархії вдалим?

– (Не встигає почати говорити – задзвонив мобільний телефон. Владика просить зупинити диктофон, щось говорить про дозволи і погодження.) Питаєте, як рік пройшов? От газову котельню запускаємо. А тут – то охорона праці, то податкова... Новий корпус духовної академії має опалюватися. А там стільки того всього треба!.. А ми хочемо до нового року запустити її.

– Студенти не мають де вчитися і жити?

– Ні, мають – вони живуть в старому корпусі. А ми зараз хочемо запустити новий корпус. Включимо опалення – і можна переселяти. Новий корпус розрахований на 120 чоловік. Там і спальні, класи, бібліотека, санвузол, кухня, спортивний зал, актовий зал... Все в одному корпусі.

– Встигнете до Нового року?

– Постараємося. Бачите от, сиджу на телефонах, зводжу все.

– Тобто таки маєте чим тішитися за цей рік...

– Так... Треба вам сказати по декількох напрямках... Зареєстрували ми за цей рік два нових монастирі. Починаємо їх розбудовувати.

– Які, де?

– В селі Сокіл Рожищенського району – зареєстрували монастир, живе братія. Освятили Свято-Духівський скит в Жидичині. Завершили ремонт у Свято-Василівському монастирі, що біля собору.

Цього року багато зробили в замковому Свято-Архангельському монастирі, відкритому в приміщенні Луцької тюрми. Вже на різдвяні свята будемо служити в новому храмі.

Храм цей носитиме ім’я Новомучеників Луцьких в’язнів Луцької тюрми. Ми їх не персоналізуємо, бо біографії кожного не знаємо. І кого і як Господь прославить – це вже воля Божа. Але шануємо їх, бо вони загинули невинно – за Україну, за віру православну. З них можна брати приклад як з людей святих.

До речі, ми цю тему плануємо розкрити більше. В приміщенні монастиря зробимо інформаційні стенди, і навіть хочемо відтворити вигляд однієї з камер – такою, якою вона була у той час, коли там сиділи в’язні. Аби відвідувачі могли ліпше собі уявити, що там було раніше.

Ще один позитив: 14 травня наша духовна семінарія після переакредитація стала академією. Тепер це Волинська православна богословська академія.

Що ще? Освятили нові храми, нові місця під будівництво храмів.

– Скільки всього у цьому році?

– Ми воліємо підбивати підсумки, коли рік закінчиться. Усі цифри озвучимо на підсумковій прес-конференції. Просто зараз можу десь помилитися. По-моєму, там 3 чи 4 храми.

– На Волині зараз більше православних храмів Московського чи Київського Патріархату?

– Типових – більше Московського.

– Що значить типових?

– Це значить що це споруди, збудовані саме як храм. А не якась там бібліотека колишня, лабораторія, кусок клубу, дитячий садок і так далі. От такі храми – нетипові. Хоч і це храми – бо там звершується Богослужіння.

– Тобто вкупі з нетиповими – ваших більше?

– Коли говорити про статистику – треба враховувати й інші моменти. Коли парафії в 90-х роках перейшли в Київський Патріархат, Московський їх з реєстрації не зняв. От і виходить: храм наш, ми в ньому вже 20 років служимо, громада зареєстрована. А Московський Патріархат його теж рахує як свій.

Тому дуже важко реально все оцінити, що є. Треба проводити переінвентаризацію. А цього ніхто не проводить, не зацікавлені. Бо статистика буде зовсім не така, якої би хотілося.

Тобто у нас на Волині ситуація така, як і по всій Центрально-Західній Україні: віруючих більше Київського Патріархату, а типових храмів і зареєстрованих парафій – більше Московського.

А наші храми в більшості ще будуються. Ну от уявіть собі: я кожен рік освячую 10 нових храмів. Напевно, хіба в 2011-му було менше. Уже сім років підряд.

ПРЕЗИДЕНТ СЬОГОДНІ ПОЧАВ УСВІДОМЛЮВАТИ, ЩО НЕ ХОЧЕ БУТИ ГУБЕРНАТОРОМ КИЇВСЬКИМ

– На початку року Патріарх Філарет зробив гучну заяву: Київський Патріархат руками української влади хочуть знищити. Ви ж тоді – теж на початку року – в інтерв’ю газеті «Сім’я і дім» – казали, що на Волині все спокійно. Рік несподіванок не приніс?

– Рік пройшов спокійно. Я сьогодні можу відзначити, що влада у нас до справ церковних підходить помірковано. І видимих кроків, які б свідчили про боротьбу проти нашої Церкви, немає.

– А є невидимі?

– Невидима боротьба може бути різною. Наприклад, інформаційною. Ми менше виступаємо на телебаченні. Нас менше запрошують. Беруть інтерв’ю і в нас, і в інших, а потім інших показують, а нас не показують.

От на День прокуратури на урочистості у Волинську прокуратуру запросили тільки Московський Патріархат. Напевно, за то Господь і убрав прокурора з посади (на обличчі владики – і тіні посмішки. А присутній при розмові прес-секретар єпархії протоієрей Віталій Собко щиро сміється.) Якщо так будуть поступати – то підуть з посади й інші. Бо це неправдиво. Неправдиво по відношенню до України.

Тобто видимих гонінь немає, а невидимі в окремих випадках – є.

– Луцький мер Микола Романюк, губернатор Борис Клімчук з вами у нормальних стосунках? Політика сюди не втручається?

– У спілкуванні з цими людьми – жодних проблем. І взагалі: якщо я говорю про владу, ви, будь ласка, не уособлюйте. Влада – це не обов’язково Клімчук чи Романюк. Влада – це різний дрібний чиновник, який робить те, про що ми говорили. Можливо, він думає, що то загальний дух такий, того треба так поступати.

Рік тому ще можна було казати, що влада – з Московським Патріархатом. Сьогодні ж ми бачимо, що московський Патріарх Кіріл приїздить в Україну – а влада з ним не зустрічається. Ні президент, ні прем’єр. Так було в Луганську, в Чернівцях.

Влада сьогодні усвідомлює, що вона може співпрацювати тільки з Київським Патріархатом. Якщо думає про майбутнє України. І Президент сьогодні дозріває, що він хоче бути президентом України, а не губернатором Київським у великій Російській Федерації. І Ахметов хоче бути не превратніком на сталеварних заводах, а господарем на них. Бо якщо він об’єднається з російським бізнесом – йому дадуть підмітати.

Так думають усі олігархи. В тому числі і на Волині. У них і так сьогодні пробують забрати їх бізнес. Але вони розуміють, що їм вигідніше бути господарем на своїй землі, а не наймитами чи смотрящими.

Це і влада починає розуміти – як на самому верху, так і на рівні області. Дозрівають. І починають усвідомлювати: майбутнє України – це співпраця влади з Київським Патріархатом. Ідеєю якого є незалежна Україна. Жодна з конфесій не має собі цього на увазі. Бо в інших тільки в розмові патріотизм і державництво, а на ділі – підпорядкування закордонному центру.

– Банальне питання, але все ж. Якщо можна дайте коротку відповідь: чи вірите ви що православні Церкви в Україні об’єднаються? І якщо так – то коли?

– Вірю, що об’єднаються. Умова одна – якщо буде незалежна держава. Тоді об’єднаються швидко. Якщо позиції незалежної держави здадуть – об’єднання або відтягнеться в часі, або взагалі стане неможливим. Тому що статус незалежної України вимагає незалежної Церкви.

– Тобто все залежить від держави?

– Однозначно.

– Церкви самі між собою не здатні домовитися?

– Церкви не домовляться, бо причина боротьби між Київським і Московським Патріархатом – в іншому. Київський Патріархат стоїть на державницьких позиціях, Московський – на імперських позиціях.

І боротьба є у відповіді на питання: хто в Україні повинен керувати церковними справами – Москва чи Київ? Але це вже є питання юридично-політичного характеру. В якому зацікавлена держава.

ДАМО КОМУНІСТУ ГРАМОТУ, ТІЛЬКИ ЯКЩО ВІН ПОКАЄТЬСЯ

– Вас як волинянина, як виборця влаштовує результат роботи Волинської обласної ради?

– Ми свої церковні питання, які вважаємо важливими, делегуємо нашому священику, який в якості депутата обласної ради представляє там наші інтереси, – Віталію Собку. І те, що стосується наших питань, вони вирішують. А меж досконалості немає.

– Ви на виборах за «Свободу» голосували?

– Не буду відповідати на це питання. Бо не хочу, аби хтось подумав, що я агітую за якусь політичну силу. Скоро ж вибори. Можливо, ви питаєте тому, що наш священик Віталій Собко потрапив у облраду по списку «Свободи»?

– Зокрема й тому.

– У нас є священики, які стали депутатами і від інших політичних партій. Церква понад політикою і понад партіями. А священики є депутатами не як священики а як громадяни. Це вибір кожного – бути йому депутатом чи ні.

– Наша розмова нагадала мені ситуацію, яка свого часу викликала шквал сарказму і осуду в користувачів інтернету. У червні митрополит Ніфонт нагородив комуніста-нардепа Адама Мартинюка орденом Князя Володимира І ступеня. Чи нормально, коли Церква нагороджує відвертих прибічників антирелігійної ідеології?

– Значить, там десь Церква разом з комуністами щось робила, коль вона їх нагороджує.

– Це правильно, з вашої точки зору?

– Неправильно.

– Ви б ніколи не нагородили комуніста, навіть за угодні Церкві вчинки? От якби прийшов комуніст і сказав: я хочу побудувати церкву.

– Якщо комуніст розкаявся в діяннях його партії і каже: я визнаю гріхи, і в знак покаяння хочу збудувати церкву – це нормальна пожертва. Людина кається в гріху. І ми маємо право його заохочувати церковними орденами. Але тільки якщо для нього комуністична ідеологія сьогодні – без пункту боротьби з релігією.

З РІВНЕМ ДУХОВНОСТІ У НАС КРИТИЧНОГО СТАНУ НЕМАЄ

– Ви поділяєте поширену сьогодні думку про падіння духовності у суспільстві?

– Суспільство, по-перше, треба розділяти на певні частини. Якщо загалом – то я би не сказав, що мораль падає. Є групи з низьким рівнем моралі, є й такі, де мораль чітка і взірцева.

Але якщо говорити в загальному про рівень духовності в суспільстві, то вважаю, що в нас критичного стану немає. Є стан формування нації. Стан з’ясування цінностей, пріоритетів. На нас впливає Захід, Схід, залишки радянського минулого. Сьогодні наша нація – як мала дитина, яка ще не ходить на двох ногах, а повзає. Але починає щось досліджувати, шукати, заявляти про себе. Того й помилок багато, і несвідомих багато. І еліта наша ще не зрозуміла, що вона відповідальна перед людьми, які її обрали і її підтримують.

– У цьому процесі яке завдання Церкви?

– Задача Церкви – слідкувати за спасінням душі кожної людини. А значить і піклуватися про всю спільноту. І якщо Церкві дадуть можливість цю роль відіграти – тоді формування суспільства відбудеться швидше. Швидше виросте справжня еліта, яка може повести за собою. Швидше виросте кожна людина. І швидше припиниться той бардак...

ЛЮДЯМ, ЯКІ ЗАЗДРЯТЬ, РАДЖУ САМИМ СТАТИ СВЯЩЕНИКАМИ І ЇЗДИТИ НА ДОРОГИХ АВТОМОБІЛЯХ. АЛЕ ТАКИХ БАЖАЮЧИХ ЧОМУСЬ МАЛО...

– Але сьогодні є безліч людей, які самі не хочуть, аби Церква відігравала у їх житті ось цю роль морального поводиря. І їх аргументація: Церква – це священики, часто нахабні, лицемірні і жадібні. Їздять на дорогих авто і користуються багатьма предметами розкоші, інших закликаючи до цінування не матеріальних благ, а духовних. Хоч в Бога віримо, але в Церкву не підемо, кажуть такі люди. Це проблема людей чи проблема Церкви?

– Людина, яка хоче ходити до церкви, буде туди ходити. Не зважаючи на те, що це за Церква, де вона знаходиться, на чому їздить священнослужитель. Вона ходить до Бога в першу чергу. Людина, яка йде до Бога, не звертає на сторонні речі ніякої уваги.

Церква – це не життя праведників, це життя грішників. Це місце зібрання грішників. Які хочуть освятити своє життя і стати кращими людьми. І до тих грішників прикріплюється один з них. Вибирається серед них – найавторитетніший. Це – священик. Отримуючи посвяту, він їх веде за собою. Людей не ангел веде, а такий же самий грішник, як і вони.

А умови для життя священика створює паства. І як правило вона не хоче, аби священик виглядав гірше, ніж живуть вони самі. А ми ж в Церкву не приносимо найгірші речі? Відповідно й те, що є навколо церкви, є найкращим.

А те, що священнослужитель має щось своє індивідуальне, то це ж не церковне. Не треба плутати: церковна річ і індивідуальна річ. Якщо він не вкрав, а отримав його чесно – які можуть бути претензії?

В більшості все те, що має священнослужитель, дароване йому кимось з його пастви. Чи це автомобіль, чи квартира, чи мобілка.

(Показує свій iPhone) Це мені даровано. Я можу назвати прізвище, ім’я і по батькові цієї людини. І що – я маю цю річ викинути і сказати: не хочу, бо мене в жадібності звинуватять? Як треба повестися?

А ця ситуація мені нагадує притчу. Господар наймав людей, і з кожним домовлявся про однакову плату, але в різний час. Казав: «Я тобі заплачу але ти цілий день будеш працювати». І коли він усім заплатив однаково, той, що цілий день працював, прийшов і сказав: це нечесно, я цілий день працював і отримав стільки ж, скільки той, хто працював годину! А господар сказав: чого ти ображаєшся? Я ж тобі заплатив рівно стільки, на скільки ми домовилися. Напевно, твоє око лукаве. Ти позаздрив.

Тому люди, які говорять про дорогі речі у священиків, – це зависники. Я не виправдовую ті моменти, коли священики дійсно поступають недобре. Але це винятки, а не правила.

Ми ж нормально реагуємо, коли якийсь керівник їздить на ненайдешевшому автомобілі. Будь-який керівник – для того він є керівник.

– Не завжди. На керівника-високопосадовця, який їздить на дорогому автомобілі, купленому за бюджетні гроші, реагують якраз ненормально...

– Я думаю, що президент наш на «Ланосі» не їздить. І губернатор на «Ланосі» не їздить. І міський голова на «Ланосі» не їздить. І власник вашого видання на «Ланосі» не їздить. Але ми сприймаємо це нормально...

– Вибачте, переб’ю. Я трохи про інше хотів поговорити. Не так про причини появи у священиків дорогих речей, як про те, що ця розкіш відвертає людей від Церкви. А значить – і можливості прийти до Бога. Чи не допоможе справі спасіння відмова священиків від показної розкоші?

– Не допоможе. Якщо священик буде ходити в подертому підряснику, буде їздити на велосипеді, буде жити в убогій хаті – від нього відвернуться і скажуть, що він бомж.

– Це ви просто іншу крайність назвали...

– Так. Друга крайність – якщо він буде їздити на «Лексусі», мати свій приватний будинок з басейном – люди теж не будуть ходити до церкви. Все одно щось знайдуть: або він бомж, або він багатий.

В нас велика кількість священнослужителів і храмів. Хай собі людина вибере той храм і того священнослужителя, який для неї є авторитетним. З таким матеріальним статком, який її не буде дратувати. В нас є священики і бідні, і багаті.

– Мова скоріше не про конкретних, «рядових» священиків. А про керівників церковних. Вашого рівня. Ви уособлюєте собою всю Церкву на Волині, ваш портрет в храмах висить, вас цитують, за вас моляться під час Літургії. І водночас вас бачать на «Крайслері» і з престижним телефоном...

– Давайте поговоримо про мене. Я живу в церковному приміщенні. От тут, поверхом вище. Воно що – має виглядати обдертим? Тоді будуть питатися, чому воно обдерте. Буде гарне – чому дуже гарне?

Які ви тут бачите предмети розкоші, яких немає в людей? Євроремонт є в людей – є і в мене. А те, що у мене по-особливому виконаний дизайн – ну то це просто питання смаку. Звісно, це не звичайне приміщення. Це управління, тому воно – на рівні інших управлінь інших структур.

Автомобіль? Він не куплений за гроші, зібрані з таці, куди жертвують люди. Це не забрані в дітей-сиріт, які повмирали з голоду у той час, як я їздив на великому автомобілі. Це кошти, які дали симпатики Церви. Вони кажуть: вам потрібен гарний автомобіль. А скільки він коштує? А ми вам допоможемо. І вони взяли скинулися – і ми купили автомобіль. Що тут поганого? Я їжджу на автомобілі, який мені зручний для пересування. В дорозі я проводжу дуже багато часу – я весь час або сиджу, або їду. І в «Ланосі» так багато їздити було б дуже складно. По вартості цей автомобіль не більший, ніж в великої частини керівників навіть рядових. Тут предмету розкоші такого надмірного немає. Але можна назвати це предметом заздрощів.

Ще одне. Людям, які люблять говорити про мою розкіш, пораджу вибрати той шлях, який я вибрав. І я поїду звідси, а ви сядете на моє місце і будете їздити на цьому автомобілі. Я пропоную тим, хто заздрить священикам, самим ними стати. Хай приймають сан, я їх висвячу, і хай вони їздять на тих шикарних автомобілях. Я хочу побачити велику чергу таких бажаючих вступити у Волинську православну богословську академію. Черги нема. І до нас не поступають за хабарі. Дитина любого двірника може стати священиком. Хай стане, і хай побачить, як заробляються гроші священичі.

Хочу побачити конкурс. А його сьогодні нема.

Тому те, що говорять, – це заздрість. А основою заздрості є гріх.

– Згідні будете показати приміщення, в яких мешкаєте, нашому виданню?

– Які проблеми, нема ніяких пробем. До мене заходять всі.

ЯКА ГРОМАДА – ТАКИЙ І СВЯЩЕНИК. ТОМУ СВЯЩЕНИКИ ЧАСТО БУВАЮТЬ І П’ЯНИЦЯМИ І РОЗПУСНИКАМИ

– Ви часто «забраковуєте» семінаристів, відраховуєте їх з навчання?

– Якщо він порушує дисципліну – то відраховуємо, звичайно. Але не часто.

– Можна сказати, що духовна академія – це свого роду «фільтр», з якого виходять тільки люди, які гідні бути священиками?

– Фільтром назвати важко... Але протягом навчання ми, звичайно, відраховуємо тих, хто порушує церковну дисципліну, як таких, що в майбутньому не можуть стати священиками.

– А вже коли вони стають священиками – у вас є якісь засоби контролю за їх роботою?

– Звичайно – це люди. Якщо священик веде себе недобре на парафії, ми реагуємо на ці скарги, з’ясовуємо це правда чи ні. Якщо це виявляється правдою – є безліч способів, аби допомогти священику виправитися. Навіть тому, який згрішив. Даємо йому можливість покаятися. Наприклад перевівши на іншу роботу. А коли вже всі засоби впливу використані, і це не допомогло – забороняємо йому священнослужіння.

– Такі випадки бувають часто?

– Не часто. Заборонивши йому священнослужіння, ми даємо йому можливість переосмислити. Якщо він не кається – йому залишається іти в мир, займатися світської роботою.

– Знаю людину, яка називає себе атеїстом. І розповідає, що стала такою тому, що близький родич у неї був священиком. Відтак вона бачила життя священика «зсередини». Тому й розчарувався – і в вірі, і в Церкві.

– Я приведу вам простий приклад. Давня історія, було не у нашій єпархії. Священослужитель щонеділі після служби брав гармошку, сідав на завалінку і грав. А поряд хопці пиво пили. Потім з тими самими хлопцями пішов в колгосп і вкрав баранів з ферми.

Люди його вигородили, йому за це нічо не було. Але хтось почав скаржитися архієрею. Архієрей заборонив йому священнодіяти, а люди всією горою за ним – не відпускають його. Кажуть: нас батюшка такий влаштовує. При чотирьох архієреях він чотири рази отримував заборону священнослужіння. І жоден з архієреїв не міг його перевести. Бо все село було за ним.

Насправді такі ситуації бувають часто.

– Чому так?

– В більшості випадків саме суспільство, сама громада робить священика таким. Замість того, щоб повести людей, він наближається до них. Не стає кращим з них, пастирем, який повів за собою.

І тому священики бувають і п’яницями, і розпусниками, і хуліганами... Хто такий священик? Це дитина однієї з мам з тої громади. Тому громада повинна нарікати не на священиків, а на саму себе.

– І ще щодо стосунків Церкви і людей. Знаю, що інколи люди, які живуть в районі ТЦ «Глобус» чи РАГСу у Луцьку, нарікають, що щонеділі їм заважає вранці спати трансляція богослужіння з колонок Свято-Миколаївської церкви. Що скажете таким людям?

– Колись, за радянських часів, на партком викликали священика і зробили зауваження: не дзвоніть у дзвони, комуністам спати заважаєте. На що той відповів: як комуніст може спати в той час, як в країні будується комунізм?

Тобто: якщо людина збирається спасати свою душу, то як їй може заважати звук Богослужіння?

– А якщо не бажає?..

– То хай спить. Чи завжди їй заважає, якщо хтось хропе поряд? Чи завжди ця людина проявляє незадоволення, якщо сусід ввімкнув надто голосно музику?

Є час, коли не дозволяється шуміти – 23:00 до 7:00. Інший час – кожен може робити те, що вважає за потрібне.

НОВИЙ РІК НЕ ЗУСТРІЧАЮ, АЛЕ ПРИЙМАЮ УЧАСТЬ У ЗУСТРІЧІ. БО ЯК ПОЧНУТЬ СТРІЛЯТИ

– Маєте вільний час? Як відпочиваєте?

– Коли сплю. Тоді відпочиваю. Все інше – то робота.

– І про якісь захоплення говорити не доводиться?

– Немає. Коли випаде піти погуляти чи волейбола пограти – то це винятки.

– Ви граєте волейбол?

– Бувають моменти. Але останній раз грав рік тому.

– Фільми дивитеся?

– Якщо є можливість. І якщо фільм для мене відіграє якусь морально-повчальну роль.

– Новини звідки дізнаєтеся – з телебачення, газет чи інтернету?

– З 5 каналу. Найбільше його дивлюся, і мені там подобається ця біжуча стрічка. З неї швидше про все дізнаєшся, і без зайвого. Бо забагато говорять дурниць, повторюють одне і те ж. А так – прочитав, плюс якщо вони ще й показали, то цього вистачає.

– Інтернетом користуєтесь?

– Так, звичайно. Хоча рідко.

– А якщо користуєтеся, то з якою метою?

– Скайп. Я більше ніде, ні на які ресурси не заходжу. Ні Вконтакти, ні інші – мене там немає. А Скайп – це живе спілкування з людиною, тим більше якщо вона далеко.

– Маєте ноутбук?

– Маю ноутбук.

– А чому його у вас на робочому столі нема?

– Навіщо? Отець Віталій мені все дасть. Для всього, що мені потрібно на комп’ютері, в мене є секретарка. Спеціально навчені люди. Якщо мені щось треба ближче, то комп’ютер є в мене в бібліотеці, навіщо його мені ще сюди. Не має такої великої виробничої діяльності. Телефон потрібніший. Все, що мені потрібне для спілкування, дає телефон, для інших потреб – у секретарки є.

– Ніколи не шкодували, що у вас не має сім’ї?

– Ні, за сім’єю не шкодував. Було, звісно, диявол спокушав. Нашіптував: ти зробив неправильний вибір. Такі думки приходили. А от шкодування не було.

Бо я свідомо це зробив. За чим шкодувати, якщо я до того прийшов не через злість на когось, не через якесь розчарування. Я знав, до чого я йду, знав, що я хочу робити в цьому житті, і знав, що чимсь треба пожертвувати – якщо хочеш служити.

А мотивація була дуже проста: я вирішив, що хочу прислужитися Церкві і людям. Тому повинен максимально часу віддати служінню. Бо вважаю, що якщо щось робити, то треба робити добре і до кінця. Тому якщо віддаватимуть повністю одній справі – то жінку, дітей буду обділяти увагою. І діти тоді могли б рости бусурманами, як он той чоловік, про якого ви розповідали, родич якого був священиком.

– Новий рік будете зустрічати?

– Я не зустрічаю Новий рік, я швидше приймаю участь в зустрічі Нового року. Бо якщо о дванадцятій ночі на центральній площі тобі починають стріляти, то чи хочеш спати, чи не хочеш – не можеш спати. Що будеш робити, коли в тебе тут крик, шум, гам? Одягаюся, і ходжу на церковній площі. Ходиш, вичитаєш молитву, щоби Господь благословив Новий рік успішним, добрим для людей. І спостерігаєш, і радієш тому, що люди можуть радіти. Бо якщо вони радіють – значить, вони живуть.

– А це нічого, що це в час посту?

– (Зітхає) Так склалося. Я пропонував би, щоб на цей день відміняти піст. Все одно: піст це, чи не піст, а люди будуть вести себе так, як вони себе будуть вести.

Розмовляв Юрій РИЧУК