Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

СОРОК ДВА РОКИ ДО МРІЇ
Протоієрею Володимирові Черенюку – 75

Вибрати справу життя до душі, здавалось би, не так і складно. Але якщо вести мову за протоієрея Володимира Черенюка, то саме в його особі сконцентровано перипетії суспільного часу, який впливав на здійснення потаємної мрії.

Народився він у простій селянській родині в селі Замлинне на Любомльщині. Мама Параскева Тимофіївна була глибоко побожною людиною і служила прикладом для сина. А він хлопчаком постійно ходив до храму. Мріяти про духовний сан було навіть боязко, бо звідусіль лунала атеїстична пропаганда. Тому-то «несучасного» юнака не дуже й хотіли бачити у комсомольських рядах, та й він не горів великим бажанням озброїтись червоним посвідченням помічника партії. Але це не завадило йому в рядах передової молоді підставити власне плече у будівництві Київської гідроелектро¬станції. Хоча і там свідомо уникав відверто знущальних розмов про «опіум для народу». Навіть на армійській службі у Ленінграді, якщо траплялась нагода піти у звільнення, обов’язково відвідував старовинні храми і віддавався молитві. Здобув кілька цивільних професій і приїхав до Луцька, ближче до рідних країв. Саме тут, прислужуючи у соборі Святої Трійці, зважився в 42 роки написати прохання про висвяту. То був нелегкий у духовному плані 1979 рік. Відразу ж отримав офіційне запрошення на зустріч у міськком партії.

У вказаному кабінеті на нього чекав непоказний чиновник, налаштований на тривалу розмову. Почав розпитувати про життя, думки, погляди. Що спонукало до такого рішення – стати священиком? А чи знає він про відповідальність щодо роботи з людьми і чи готовий до спілкування з відповідними органами? Поділитесь інформацією – поділимось гарним ставленням і до вас. Ви ж маєте автомобіль «Москвич», можете втрапити в немилість до інспекторів дорожнього руху, а ми і там маємо добрих приятелів, виручимо. Ну, то як?

Володимир Іванович аж впрів від такої уваги до себе, але знайшов відповідь: «Знаєте, я ж писав прохання не на сан священика, а лише на диякона...». Відповідальному працівникові аж заціпило. Виявляється, опрацьовував не того польоту птаху. Вибачився, потис руку і попрощався.

Насправді ж дияконом послужив лише два тижні, був висвячений на пресвітера й направлений у парафію Різдва Пресвятої Богородиці села Суськ Ківерецького благочиння. Там, звичайно ж, приймав сповіді. Але ділитися такою інформацією з кимсь навіть у голову не приходило. Потім о. Володимир служив настоятелем Борохівської церкви Апостола і євангеліста Йоана Богослова, і ось уже 32 роки – у храмі Святителя Василія Великого села Хорлупи на Ківереччині. Священиків не вистачало, доводилося служити на дві парафії, роботи не бракувало. Тим паче, що панотець як селянський син уміє тримати у вправних руках і косу, і молоток, і всіляке інше знаряддя. Не раз брався за щітку і фарбував дерев’яний храм, якому вже більше 120 літ, власноручно поправляв і закріплював на ньому хрести. Подаючи приклад громаді, постійно наводить лад на сільському кладовищі. Мешкаючи на околиці Луцька, до цього часу займається господарством, утримує корову на соковитих луках. У 75 літ не сидить склавши руки, а навпаки – подає приклад молодим своєю невтомною енергією. Четверо із п’яти дітей пішли батьковими шляхами, стали на стезю служіння Богу. 

Протоієрей Володимир Черенюк був щиро здивований від наміру редакції написати про нього. Цього священика прикрашає не тільки митра, а й скромність. Віряни не пригадають жодного конфліктного випадку із настоятелем, бо займається людина своєю справою, служить вірою та правдою Господу і пастві. А те, що так довго йшов до втілення мрії – стати священиком, тільки на користь. Такі священики, як він, варті поваги у людей та благословення у Всевишнього.