Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ЗА «ДРУГИХ СОВЄТІВ»
Наступ на духовенство – мовою документів

Незважаючи на радянську антицерковну політику, хоч і трохи м’якшу, ніж до війни, православне духовенство нашого краю усередині минулого століття зберігало чималий вплив серед населення. Одним із засобів його нівеляції комуністичний режим обрав механічне зменшення його чисельності...

На початку 1944 р. радянські війська витіснили німців із Волині, і вже в березні Московська Патріархія відрядила сюди єпископа Питирима (Курського), щоб приєднати до себе місцеве духовенство, як автокефальне, так і автономне. Документи обласного державного архіву свідчать: станом на 1 січня 1944 р. тут нараховувалось 313 храмів і два монастирі.

Одночасно обліком «служителів культу» зайнялась радянська влада. З місць стала надходити інформація. Вона показала суттєву недостачу духовенства. Так, у Берестечківському районі на 1 серпня діяли 24 храми, у шести з них не було священика. У Голобському районі з 15 церков не служили у восьми. У Любомльському ж районі діяла тільки восьма частина храмів, настоятелі інших або загинули, або виїхали. Усе це, звісно, було на руку безбожній владі.

Головний же чинник впливу на чисельність волинського духовенства – сталінські репресії – стали реальністю вже 1944 р. Уповноважений у справах РПЦ Головатий у листі київському керівництву 25 грудня писав, що останнім часом у Ровенській області заарештовано три священики.

За підсумками I кварталу 1947 р. у Волинській області нараховували 337 священиків і 75 дияконів. Крім них, діяло ще три незареєстрованих ієреї. Протягом перших трьох місяців року рукоположено лише одного кандидата, померло вісім духовних осіб, двоє священиків – Іван Карпецький, Іван Брук – та диякон Петро Рабко заарештовані.

Доволі швидко сталінський режим ставав жорсткішим до Московської Патріархії, що безпосередньо позначилось на місцях. Восени 1947 р. розпочато закриття Дубенського Чеснохресного монастиря. Уповноважений у справах РПЦ в УРСР П. Ходченко направив 24 жовтня термінові листи підлеглим у Ровенській і Тернопільській областях з чіткими вказівками щодо переселення дубенських ченців в інші монастирі або в Почаївську лавру. Прикметно, що вказівку про переселення мав дати архієпископ Львівський і Тернопільський Макарій (Оксіюк). Під тиском режиму Священний Синод РПЦ постановою № 16 від 28 жовтня 1947 р. закрив обитель у Мильцях.

У жовтні 1948 р. уповноважений у Волинській області М. Діденко представив Раді у справах РПЦ в Москві перелік із 51-ї духовної особи, котрій недоцільно поновлювати прописку на прикордонній території. У чорний список потрапили священики-переселенці з Холмщини й Підляшшя, ті, хто проживав на окупованій нацистами території, мав родичів у лавах українського визвольного руху, був висвячений єпископом Полікарпом (Сікорським) або належав до УАПЦ.

Заходи зі скорочення чисельності духовенства поступово давали результати. Протягом IV кварталу 1948 р. з Волинської області вибуло 11 священнослужителів. М. Діденко писав: зменшення служителів культу буде тривати у зв’язку з тим, що окремі церкви приписуються до інших, а деякі храми і релігійні громади будуть зняті з реєстрації через смерть священиків.

Кінець 40-х рр. став часом масованого наступу на монастирі Волинсько-Ровенської єпархії. У Москві вважали, що в Україні надмір чернечих обителей. У листі уповноваженого по УРСР Ходченка уповноваженому у Ровенській області Дубовику 8 січня 1949 р. йшлося про закриття Дубенського монастиря. До 1 березня режим планував ліквідувати Дерманський чоловічий монастир, щоб на місце ченців перевести черниць із Зимного. У середині лютого у Зимнівський монастир прибув представник обласної влади і спільно із завідувачем місцевого дитячого будинку заявив, що у тижневий термін монашки повинні звільнити приміщення. Правлячий волинський архієрей погодився із закриттям монастиря, лише просив короткої відстрочки для організації переселення сестер у Дермань. І вже 17 березня 1949 р. уповноважений М. Діденко піднесено рапортував про закриття Зимнівського жіночого монастиря, останнього у Волинській області.

Доля іще однієї обителі вирішувалась весною того ж року. Уповноважений у Ровенській області повідомляв керівництву в Києві про Білівський скит, у якому нараховувалось 15 черниць. Найкраще, вважав чиновник, переселити їх у Корець, а в Білівських Хуторах залишити тільки парафіяльну церкву.

15 липня 1949 р. Ровенський облвиконком прийняв рішення просити Раду у справах РПЦ закрити Дубенський чоловічий монастир. На початку 1950 р. у Волинській області трудилося вже 296 священиків і 65 дияконів. Характерно, що серед них рукоположених протягом 1941–1945 рр. виявилося 187 осіб, тобто 52 % духовенства області.

Монастирі Рівенщини і в 1950 р. не губилися із поля зору радянського режиму. У жовтні в Дубенській обителі спасалося 11 монахів. Обласний уповноважений зауважував, що протягом 1949–1950 рр. з неї вибуло чотири особи, прибула лише одна. Він пропонував своєму керівництву ліквідувати цю чернечу громаду. Монастир на Козацьких Могилах у той же час нараховував 12 монахів. Його уповноважений також вважав за потрібне розформувати, а натомість створити історичний музей. Один із найбільших жіночих монастирів Рівенщини – Корецький – наприкінці жовтня нараховував 125 насельниць. П. Дубовик висловлювався за реквізицію у монастиря частини будівель для передачі їх технікуму. Старших черниць планували переселити у притулок для немічних у Дермані.

Жертвою радянського тоталітаризму наприкінці 1951 р. став Дубенський монастир. Влада вирішила ліквідувати обитель варварським способом – затопити. Апеляція ченців до обласного уповноваженого не дала результатів. Монастир фактично припинив існування.

Так зване ущільнення обителей торкнулося і Крем’янецького Богоявленського чоловічого монастиря. Під приводом реформування його насельників розселили в інші монастирі, а в Крем’янець перевели понад 50 насельниць Обицького жіночого монастиря. Сталося це у 1953 р.

Лібералізація внутрішньополітичної ситуації в СРСР після смерті Сталіна позитивно позначилась на становищі православного духовенства. Його чисельність на короткий час не лише не зменшилась, але й зросла, хоча не до потрібного рівня. Так, у Ровенській області на 1 січня 1954 р. нараховувалось 170 ченців, 1 січня 1955 р. – 165, 1 січня 1956 р. – 169, 1 січня 1957 р. – 173 і на середину травня того ж року – 177 осіб.

Ситуація змінилась наприкінці 50-х рр., коли жорсткий наступ на Церкву поновився. Протягом 1957 р. через хвороби, старість і смерть, за інформацією уповноваженого по Волинській області, вибуло 10 ієреїв, натомість висвячено лише двох. Скоротилась кількість отців і в Ровенській області. Місцевий уповноважений тоді звітував керівництву, що на 16 осіб, котрі залишили службу, припадав один нововисвячений кандидат.

Не вдалось врятувати від закриття історичний Дерманський монастир. Ровенський облвиконком прийняв рішення про переселення черниць із Дерманя у Корець. Про це повідомляв голова облвиконкому А. Данилевич у листі уповноваженому у справах Російської Православної Церкви в Києві 24 грудня 1958 р. На тому етапі Корецький монастир мав відігравати роль резервації для волинського чернецтва, яка у кінцевому підсумку також мала бути ліквідована.

Наступ на релігію тривав і комуністичний режим домагався усе більших поступок від керівництва Церкви. Окремим розпорядженням 2 червня 1959 р. Московський Патріарх Алексій (Симанський) заборонив приймати у монастирі осіб молодших тридцяти років. Це розпорядження глави Церкви ще більше ускладнило становище чернецтва, зокрема в нашому краї. Також у липні Патріарх пообіцяв голові Ради у справах РПЦ Г. Карпову не надавати дотацій діючим монастирям.

У розпал антицерковних гонінь чисельність духовенства впала до найнижчого рівня. На 1 січня 1960 р. у Волинській області нараховували 225 священиків і дияконів, хоча діючих храмів було 378. Протягом року залишило службу 12 священнослужителів. У той же час у Ровенській області трудилось 320 осіб духовної верстви, а скорочення чисельності духовенства призвело до появи 36 вакантних парафій. Уже в лютому 1960 р. уповноважений П. Дубовик надіслав Г. Карпову список зі 102 парафій, котрі необхідно закрити. У 1962 р., за інформацією уповноваженого, на Рівенщині припинило офіційне функціонування 29 релігійних громад.

Одним із напрямків антицерковного натиску стало спонукання священиків до відмови від служіння і зречення сану. Але таких було дуже мало. Так, протягом 1960 р. у Волинській області один панотець відмовився від сану, один диякон перейшов на цивільну роботу. Відомо також про одного засудженого священика.

Наступного року трьох позбавили реєстрації за порушення законодавства про культи, двох засудили за порушення закону про землекористування, а трьох заборонив у служінні єпископ.

Антицерковна кампанія призвела до суттєвого скорочення чисельності духовенства. На 1 січня 1964 р. у Ровенській області трудилось 280 священиків і дияконів, лише 7 % служили у містах, лише 10 % були молодшими 40 років. Старіння духовенства стало загрозливою реальністю.

Отже, 1944 – перша половина 60-х рр. стали часом масштабного наступу комуністичного режиму на волинське духовенство. Протягом двадцяти років ліквідовано низку чоловічих і жіночих монастирів краю, репресовано півтори сотні священно- й церковнослужителів. Чисельність духовенства планомірно скорочувалася, втрати сягнули майже 40 %. Такого результату система домоглася завдяки репресіям, фінансовому тиску, створенню штучних перешкод у діяльності.