Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

НАЙСТАРІШИЙ НАСТОЯТЕЛЬ ХРАМУ
75-річний отець Володимир Черенюк уже 32 роки служить у церкві Василія Великого в селі Хорлупи Ківерцівського району
Стаття Сергія Наумука в газеті «Волинь нова» (№ 1480, 12 січня 2013 р.)

Якщо вам трапиться побувати на службі в хорлупівському храмі Василія Великого, то ви неодмінно відзначите чудовий спів церковного хору. У цій церкві, на відміну від багатьох інших, співає чимало чоловіків. Очевидно, саме поєднання голосів і створює той ефект. Адже ніде правди діти, найчастіше по церквах співають жінки, а чоловіків обмаль. А коли із вівтаря виходить настоятель цього храму, то почуваєшся взагалі по-домашньому. Бо багатьом прихожанам отець Володимир може годитися в батьки: йому виповнилося 75 років. Напевно, це один з найстаріших батюшок Волині. Після служби він розповів про свою дорогу до Бога та нинішнє служіння.

Свого часу простий сільський хлопець із Замлиння Любомльського району навіть подумати не міг, що стане священиком. Після закінчення школи в сусідньому селі Штунь пішов вчитися на механізатора у Луків Турійського району. Потім опинився на цілині в Павлоградській області, поблизу міста Семипалатинська та відомого полігона для ядерних випробувань. Тож йому довелося «побачити гриба» – тобто стати свідком атомного вибуху. Пізніше повернувся в Україну, працював вантажником у порту Миколаєва, потім жив у Харкові, Львові і врешті опинився в Луцьку. «Я був з дитинства привчений до церкви. Дотримувався постів, усюди, де був, заходив у храми», – розповідає про той період парох Володимир.

Можливо, повернення на рідну землю надихнуло його пов’язати своє життя із церквою. У Луцьку вже у зрілому віці він став прислужником, а потім здав екзамени і висвятився на священика. Спочатку служив у Суську Ківерцівського району, потім ще й у Борохові. А з 1980 року отця Володимира перевели на парафію у Хорлупи. Відтак вже 32 роки він є настоятелем храму Василія Великого.

За цей час чимало довелося пережити. Адже початок служби припав на часи застою, коли гоніння на церкву були звичною справою. Попри заборону влади люди прагнули жити по-християнськи і дотримуватися всіх обрядів. «Не раз до нас приїжджали чужі люди, аби похрестити немовля або повінчатися без розголосу у своєму селі, – пригадує отець Володимир. – Було якось за Союзу, що батьки вінчалися одночасно з дочкою. Ніхто аж настільки не контролював церкву, хіба як хтось донесе, але такого не було, Бог милував».

Після проголошення Незалежності й утворення Української православної церкви Київського патріархату Свято-Василівська церква однією з перших перейшла під омофор Київського патріархату. «Оголосили, що є Київський патріархат. На зборах парафіяни проголосували, щоб приєднатися до нього. Не було з цього приводу жодних суперечок. Так само й у сусідніх храмах», – розповідає панотець, якому два роки довелося бути духівником Волинської духовної семінарії (сповідати викладачів та семінаристів).

Стезю служіння Богу обрали й троє з п’яти дітей отця Володимира. Старший син Святослав служить дияконом у Дубно та викладає в академії, менший син Тарасій – у Києво-Печерській лаврі, а дочка Тетяна співала в архієрейському хорі в Свято-Троїцькому соборі Луцька, потім керувала семінарським хором.

Прихожани храму позитивно відгукуються про свого настоятеля. Зокрема, в один голос говорять про його скромність. Не секрет, є така практика, що сільським священикам люди допомагають обробляти город. «Отець дуже скромний. Він ніколи не те що не заставляє, а навіть не попросить допомогти на городі, – розповіла Галина Сосницька. – Цього року ми тільки картоплю допомогли йому позбирати. А на сінокосі він сам і з косою, і з граблями». «Якось забули з церковної каси дати пароху зарплату, – додає староста Василь Збагерський. – Пройшло два місяці, і аж тоді, коли перепитали, чи платили, отець відповів, що ні».

З усього видно, що протоієрей Володимир з тих настоятелів, до яких прихожани горнуться, як діти. А він для них справжній пастир, духовний батько, якого завжди чекають. Не дивно, що, за словами парафіян, батюшка не раз добирався від автотраси до храму пішки через снігові замети. Та й сільської роботи він не цурається. Хорлупівці розповіли, що навіть у такому поважному віці він утримує на своєму луцькому обійсті корову, телицю, свиней та овець. Тож клопотів вистачає. А тому підйом о четвертій для нього не рідкість, а повсякденна практика.

– Як ви ставитеся до того, що церковні ієрархи їздять на дорогих автомобілях? – запитуємо.

– Священику годі заробити на дороге авто за все своє життя. Хіба може на якийсь старий автомобіль за кілька тисяч. А дорогий транспорт з’являється у нього іншим шляхом, – розважливо відповідає найстаріший панотець Волині.

На запитання, коли найбільше любить правити в храмі, батюшка усміхнувся: «Коли людей у церкві багато». Адже це проблема, характерна для багатьох церков. Велика частина молоді та людей середнього віку не вельми часто відвідують храми, здебільшого на великі свята, престольні празники. Як у відомому анекдоті, коли чоловік дивувався, що кожного разу, коли він приходить до церкви, то з ним вітаються «Христос воскрес!» Невелика кількість прихожан спричиняє певні фінансові проблеми. Адже утримувати храм коштує недешево. Скажімо, та ж хорлупівська церква збудована ще у 1882 році. Попри вік храм зареєстрований як пам’ятка архітектури. Хоча має цікаву історію. Аби дізнатися більше, досить піднятися на дзвіницю. Старі бруси помережані написами. Читаємо, що у 1903 році в храм ударила блискавка. Пізніше споруду не раз ремонтували. Дерево на будівництво церкви йшло таке добротне, що навіть майже через півтора століття з брусів капала смола, коли свердлили дірки при проведенні нової електромережі.

П’ять років тому настоятеля парафії Святителя Василія Великого протоієрея Володимира Черенюка нагородили орденом Князя Володимира ІІІ ступеня. А в 2008 році єпископ Луцький і Волинський Михаїл (нині митрополит Луцький і Волинський) освятив нові дзвони, придбані за кошти громади. Безперечно, громаді доводиться дбати про свою святиню. Чималий внесок роблять староста Василь Збагерський, касир Галина Снігарук. Остання вже 22 роки є активним членом церковної громади. Вона співала в церковному хорі, потім була головою ревізійної комісії, нині – на посаді церковного касира. Отець Володимир повідомив, що клопотатиме перед вищим церковним керівництвом про нагородження Василя Збагерського та Галини Снігарук за їхню працю на благо церкви.