Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

СЛУЖИТИ В РІДНІЙ ЦЕРКВІ
Протоієрею Ярославові Мельничуку – 65 років

Погодьтеся, завжди із затамуванням подиху слухаємо розповіді про неймовірні життєві історії та інтригуючі спогади від досвідченіших людей. А якщо співрозмовник упродовж життя мав різні стилі буття, то й поготів. Іваничівський декан, настоятель парафії у Старому Порицьку виховувався в сім’ї священика, але на духовну стезю ступив далеко не відразу. Тим цікавіше було почути його міркування про духовність. У лютому в душпастиря ювілейний день народження, тому напередодні ми поспілкувалися із ним.

– Отче, Ви не відразу пішли стежиною батька, а спочатку працювали на шахті машиністом комбайна. Чому?

– Я з дитинства бачив, як жили священики того часу. Їх дуже ущемляли. Моєму татові доводилось терпляче вислуховувати усілякі насміювання. То був час гоніння на священиків. Певна річ, що батько пропонував мені після школи вступити в духовну семінарію, але я, бачачи оті бичування, не наважився на такий відповідальний крок. Тому вступив до нововолинського училища, відслужив в армії та пішов працювати спочатку шахтарем, а через вісім років – на ремонтний завод, який обслуговував гірниче обладнання.

– Не жалкували?

– Звичайно, що через певний час я покаявся. Коли у 1983 році помер мій тато, я замислився над сенсом свого буття. Впродовж усіх тих років, що працював на шахті й на заводі, все одно відчував, що мене тягне до Церкви, до Бога. У тридцять п’ять усе ж усвідомив, що мушу продовжити династію священнослужителів. Поїхав вступати до Московської духовної семінарії. Екзамени склав добре, адже був підготовлений, однак не пройшов жорсткого конкурсу – від Волинської єпархії брали три людини. Але незабаром у Києві відкрилась семінарія, то я пішов навчатись туди.

– Маючи великий досвід, Ви можете порівняти стан духовності у 1980-х, 1990-х та в нинішній час.

– Скажу так: духовність існувала завжди. Були старші авторитетні священики, які чітко трималися уставу, а ми, молоді, рівнялися на них. Проте колись відвідуваність храмів була малою, оскільки люди боялися покарання з боку владних державних структур. Хоча вся партійна верхівка району, попри власні ж застороги, потайки дітей хрестила. Водночас вистачало безбожників, які руйнували храми. Сьогодні ж усе стало доступно, нічого ніхто не забороняє. Є свобода слова, можна про все говорити. Однак на початках незалежності люди якось більше йшли на Службу Божу, аніж тепер. Найголовнішим позитивним зрушенням є те, що нині людям не страшно йти молитись. Тому, безумовно, різниця є.

– Молодь – це такий собі духовний вакуум, який вагається в життєвих пріоритетах. Як їй обрати правильний шлях?

– Ви знаєте, мене неймовірно тішить, що саме зараз таки багато молодих людей навертається до Церкви, приходять на служби. Скажімо, у Великий піст до мене приходить чимало молоді сповідатися, а також приводять своїх маленьких діток. Але ж Господь дає Своє, а інші сили роблять своє. У нас в Іваничах через кожних кількадесят метрів стоїть бар. Це недобре. На жаль, не всі розуміють сенс життя, який полягає в тому, щоб більше звертатися до Бога. Нам, українцям, треба єднатися, а дітей змалку привчати до відвідувань храму та недільної школи.

– Як Ви, отче, відреагували, коли Ваші сини також захотіли бути душпастирями?

– Безумовно, що зрадів, коли Андрій вступив до семінарії в Луцьку. А потім і менший Василь також проявив бажання стати священиком. Нині вони обидва служать в Іваничах. Зараз же неймовірно тішуся з того, що онук Ярослав, син Василя, теж захотів продовжувати нашу династію. Він навчається на другому курсі Волинської православної богословської академії, тому матимемо в сім’ї ще одного священика.

– Чому, на Вашу думку, в селах з’являється дедалі більше протестантських молитовних домів?

– Що тут сказати, у них є потужна фінансова підтримка, тому й будуються. З одного боку, поганого вони нічого не роблять, мають свої капели й хори, гарно співають. Однак є інший аспект: вони відходять від нашої Православної Церкви. Багато чого не визнають – ні святих, ні Пречистої. От є ікона Божої Матері, яка оновилася. Якось же воно сталося, то, скажіть, як в Неї можна не вірити?

– Чому ж тоді існують суперечності між Патріархатами?

– Знаєте, я ж не вчора висвятився. Був свого часу в Московському Патріархаті, знаю його, так само знаю Патріархат Київський. Я служу, як і служив, тільки промовляю молитви не церковнослов’янською мовою, а українською. Думаю, що різниці нема, бо ж молимося однаково. Тим паче, інколи ми співаємо тією таки церковнослов’янською. А москвичі натискають: окупували Почаїв, наших людей виганяють. Хіба ж нормально малювати на Київський Патріархат ілюстрацію у вигляді сухого дерева, а на свій Московський – квітуче? Це ж елементарне ділення люду. Не можна так робити. Бо якщо ми маємо власну державу, то повинна бути й своя Церква.