Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

Священнодіяння – праця нерутинна

Настоятель парафії Апостола, первомученика й архідиякона Стефана в селищі Торчин протоієрей Степан Деленів цьогоріч святкує дві поважні дати – 50-річчя та 20 літ служіння у місцевій церкві. Про юність, та що вдалося досягнути за півстоліття життєвого шляху, та які плани у священика щодо ввіреної громади, ми запитали у ювіляра.

– Отче, Ви обрали дорогу душпастиря не в юному віці. Чому стали священиком?

– Таке рішення визріло не за один день. Я ішов до нього поступово. Зрештою, не слід забувати, що Господь сказав: «Не ви Мене обрали, але Я вас обрав»...

Народився я і виріс у мальовничому прикарпатському селі Смільна, що на Львівщині, в побожній родині. Змалку приходив з мамою в місцевий храм. Особливо запам’яталось богослужіння, коли всі люди стояли з запаленими свічками. Це – спомин святих Страстей Христових.

У нашому селі, не дивлячись на погрози безбожників, до церкви приходило багато молоді. А це не подобалося владі, і навесні 1972 року до Смільни приїхали представники з району, з міліцією вдерлися в храм. Але люди зуміли захистити святиню. Та ненадовго. 2 червня тривожною луною по селі залунали людські голоси: «Людоньки, церкву грабують!». Всі мешканці збіглися до храму і побачили жахливу картину: нападники все ламали і нищили. На жаль, багато цінних реліквій вони встигли вивезти. Тоді трапилось те, що комуністична пропаганда замовчувала до останніх днів свого існування: село оголосило страйк! На той час це був небачений виклик режимові, адже нам казали, що в СРСР страйків нема і бути не може. Він тривав 14 днів. Та храм таки закрили і ми були змушені їздити на богослужіння за 10–14 км у сусідні села.

Пригадую, як часто зі своїми товаришами таємно вечорами заходили у недіючий храм, щоб засвітити свічку і поцілувати Євангеліє. Святі ангели раділи, коли бачили юнаків, які під блиск вогників свічкових огарків шепотіли молитву. Господь віддячив нам: п’ять вихідців із села – у священичому сані.

– А після армії Ви брали участь у церковному житті?

– Так. Якось мене запросили співати в церковному хорі, і з того моменту я почав думати над тим, щоби більше себе присвятити Церкві й Богові. Звичайно, співаючи у храмі, вивчав церковний устав. У 1985 році одружився і ми вже разом із дружиною Степанією ходили до Божого дому.

Це були роки горбачовської «перебудови», і постало питання, щоб у Смільні відкрити храм, повернути йому всі забрані речі. Ми з дружиною взяли на квартиру священика Михайла Чайківського. Це було для мене першим досвідом близького спілкування із духовенством. Мені випало впорядковувати в селі церковний спів. На той час не було у вільному продажі церковних книг. Доводилося їздити шукати літературу, переписувати вручну. Це забирало багато часу та зусиль. Та Господь давав мені це осилити.

Пізніше отця Михайла перевели на іншу парафію, а до нас прибув молодий священик Станіслав Галайко. Він зараз служить у селищі Жовтневе неподалік Нововолинська. Його немала заслуга в тому, що я сьогодні священнослужитель. Якось він мене покликав і каже: «Степане, тобі треба іти в семінарію».

– У якому храмі Ви починали служити на Волині?

– Спочатку потрапив у села Линів і Бубнів. Приїхав староста із села і звернувся до владики з проханням: «Дайте нам священика, такого, щоб навчив хор співати». Владика Варфоломій відправив мене.

У Линеві спочатку доводилося важко. Храм не до кінця облаштований, треба було робити ремонт, відновлювати. Але люди старалися довести до ладу. Староста Петро Панас (уже покійний) був мені, як батько.

Я мав багато парафіян і в Линеві, і в Бубнові. Храми були переповнені, діяла недільна школа. У Линеві мав хлопців-прислужників. Один із них уже священик – отець Олег Куліш. А другий вихованець, який став священиком, – Анатолій Куліш із Торчина.

– Які досягнення за ці 20 років у Торчині можете виокремити?

– Насамперед тішить, що у великі свята і неділі у храмі багато молоді. Душа радіє, коли бачу серед них тих, яких я хрестив, вінчав, згодом хрестив їхніх дітей і вони тепер стоять цілими сім’ями. Мені приємно, що молоді матері приносять дітей до Причастя, що вони розуміють: це потрібно їм і дітям. Раніше бувало, що готувати храм до різдвяного чи пасхального Богослужіння доводилося ледве не самому. А в останні роки, зокрема цьогоріч, моя робота полягала лише в тому, щоб керувати: прийшли до півсотні, а може, навіть і більше парафіян, переважно молодь. Це радує.

Із 1995 року при храмі діє недільна школа. Щоправда, зараз не так активно, як раніше, коли на заняття ходили до ста діток.

Та і сам не припиняю вчитися – минулого року закінчив Волинську православну богословську академію (магістр богослів’я).

– Існує думка, що чоловік повинен посадити дерево, народити сина і побудувати дім.

– З Божою поміччю з цими завданнями я впорався: маю будинок, сад, виховуємо із матінкою Степанією трьох синів – Михайла, Петра й Андрія.

– Сини ходять на богослужіння?

– Аякже. Чесно кажучи, мої хлопці буквально виросли у храмі, особливо Андрійко. Не було на кого залишити, то ішли всі на Службу Божу, а візочок матушка ставила біля хору, яким керує. Він цілу Службу висидить і вислухає. Всі дивувалися, як таке може бути. Зараз сини – моя надія й опора, маю від них поміч і вдома, і в храмі, особливо від молодшого. За їхньою допомогою почав освоювати комп’ютер і соцмережі.

– Що б Ви могли порадити юнакам, які хочуть стати пастирями?

– Тільки по-справж­ньо­му відчуваючи Боже покликання, можна стати добрим священиком. В іншому випадку ніколи не буде справжнім служителем і дійсної користі людям, як добрий пастир, не принесе. Буде ставитися до священства як до професії, вважатиме щоденне священнодіяння рутинною працею. Завдання священика – продовжувати діло Христа на землі й вести людей до спасіння. Коли треба, мусить бути і прорабом на будівництві храму, і бухгалтером, і психологом.