Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

Відроджують віру

Жидичинський чоловічий монастир Святителя Миколая Чудотворця по праву вважається одним із найстаріших у нашій країні: перша згадка про нього датується 1227 роком. За свою історію святиня переживала часи небувалого розквіту і занепаду, її палили та відновлювали, тут були сиротинець і звичайна сільська школа, встигли поглумитися над пам’яткою і вандали. А з 2003 року обитель узялися ставити на ноги небайдужі монахи, й до сьогодні крок за кроком насельники власними силами вдихають у неї нове життя. Ми вирішили завітати сюди.

З усмішкою на обличчі зустрів нас намісник монастиря ігумен отець Константин (Марченко) і одразу почав знайомити зі святинею:

– Надзвичайно багата історія цієї обителі. Я сам лучанин, стільки років жив поруч і не знав, що у нас є така пам’ятка. Довгий час вона була несправедливо забута всіма. Монастир був дуже багатий, свого часу утримував Владичу вежу Луцького замку. За багатство у народі святиню називали «Золоте яблучко». У її віданні було одинадцять сіл, уся соціальна сфера яких лежала на плечах обителі.

Розповідаючи, отець Константин показує колишні межі Жидичинського монастиря, демонструючи його минулу велич.

– Ось тут, через дорогу, поруч із місцевим кладовищем, нещодавно відновили Свято-Духівський скит, облаштували там каплицю, – розповідає ігумен. – Саме звідти і починалась історія нашого монастиря. Нині там живуть і оберігають святиню два монахи.

Оглядаємо з вулиці палац митрополитів – саме тут нині зосередились майже всі монастирські приміщення: домова церква, бібліотека, трапезна, келії, зала (культурологічна світлиця). Власними силами монахи перекрили будівлю, завершують реставрацію фасаду, лише одна стіна якого поки що лишилася без змін – добряче поруйнована роками та людськими руками. Отець Константин каже, що найближчим часом і її реставрують.

Проходимо всередину й опиняємось немовби в іншому світі – теплому та доброму. Спершу зазираємо у бібліотеку. Ігумен розповідає, що вирішили відновити її тут, адже при монастирях традиційно були хороші читальні.

– У нашій бібліотеці близько чотирьох тисяч видань. Звісно, найбільше духовної літератури, але є й історична та краєзнавча, завдяки якій намагаємось осягнути історію монастиря. Маємо кілька стародруків. Так, одна книга датована 1870 роком, – повідав монах.

Звертаємо увагу на камін, розміщений у куточку читальні. Та отець Константин каже, що це не задля краси чи затишку: в нього практичне призначення – обігрів приміщення. За словами намісника, монастир має кілька камінів і пічки, ними намагаються й грітись, бо це значно дешевше за газове опалення, хоча й таке є – на випадок сильних морозів.

Далі отець веде нас у домовий храм. Здається, теплом і добром тут дихають навіть стіни.

– Храм названо на честь преподобного Миколи Святоші, князя Луцького, – каже чернець. – У час братовбивчої війни він відрікся князівства і пішов у монастир. Із періодом його князювання якраз збігається початок історії цього монастиря. Дослідники мають думку, що саме Микола Святоша й був одним із фундаторів Жидичинської обителі.

Ми ж із захопленням розглядаємо розписи у храмі. Отець Константин каже, що це діло рук парафіян.

– Більшість розписів зробила наша парафіянка сестра Ангеліна, вона померла півтора року тому, – розповідає намісник монастиря. – А зараз її справу продовжує парафіянка Наталка, випускниця Луцького технічного університету. Якось вона попросилася продовжити розписувати храм, ми дозволили. Дівчина робить це з трепетом, дуже старанно та безкоштовно, на славу Божу.

Одна з ікон, що прикрашає стіни храму, подарована луцьким художником Володимиром Жупанюком. На ній він зобразив основні віхи історії монастиря.

– А от голгофу нам малювали приїжджі монахи, – продовжує знайомство з храмом отець Константин. – Торік у нас було два ченці: один прибув із Бразилії, другий – із Парагваю. Вони служать там в Українській Православній Церкві Вселенського Патріархату, а до нас приїхали, так би мовити, по досвід, бо кажуть, що там уже почали забувати українську мову, втрачати самобутність. Жили з нами цілий рік. Один із них, професійний іконограф, і намалював голгофу.

У домовому храмі людно. Ігумен каже, що місцевих приходить небагато, в основному їдуть на службу до монастиря лучани.

– З давніх-давен монастир був дуже популярний, високе духовенство тут проводило чимало часу, – продовжує ігумен Константин. – В Іпатіївському літописі є дані, що у 1227 році сюди на поклін приїздив князь Данило Галицький, тож ми хочемо вшанувати цю велику постать. Зараз розпочали зводити великий храм, а поряд із ним хочемо зробити центральну площу Жидичина і встановити там пам’ятник Данилу Галицькому, – ділиться планами чернець. – Прагнемо потрохи відновити історичний ансамбль монастирських будівель. Раніше тут було чотири храми: Миколаївський (розміщений по сусідству з монастирем, нині належить УПЦ Московського Патріархату. – Ред.), Свято-Духівський, який відновили на скиту, наш домовий храм і Воскресенський, який уже почали споруджувати. Хочемо збудувати ще й нижній Успенський.

За словами настоятеля монастиря, Воскресенський храм має бути заввишки з семиповерховий будинок. Каже, проект дуже дорогий: лише частково зведені стіни нижнього храму потягнули близько півмільйона гривень. Але хочуть звести міцну будівлю, яка служитиме вірянам віки.

Далі настоятель веде нас до монастирської трапезної. Монахи відремонтували її лише минулого року. Своїми руками облаштували це затишне місце. Тут усе в старовинному стилі: стеля підперезана дерев’яними балками, люстра теж із дерева, з імітацією свічок, на стіні – величезний розпис, посеред кімнати – великий дерев’яний стіл, затишку додає і камін. За трапезною розмістили кухню, де ченці якраз готували обід. До слова, самі й вирощують для себе їжу.

– Маємо майже гектар городу. Обробляємо все власними силами. Сіємо пшеницю, садимо картоплю й усіляку городину. Цього, слава Богу, нам вистачає. Звісно, дещо докупляємо, – каже отець Константин.

Самостійно монахи печуть і хліб. Ароматні буханці на заквасці випікає отець Никодим.

Зараз у монастирі несуть послух 15 насельників, переважно це молоді чоловіки, середній вік яких, за словами настоятеля, – 34 роки. Він розповів, що кожен тут має свій послух, обов’язки розділено чітко: одні готують на кухні, хтось відповідає за трактор, хтось працює на городі, хтось робить ремонт.

– Наш день починається о 7.30 із богослужіння. Сніданку в нас немає, тож після молитви кожен виконує свій послух. Далі о 14 годині – обід, по тому кожен знову береться за свої справи, і так аж до вечірньої служби о 18-й. Після цього маємо трохи вільного часу. О 23 годині – опівнічниця, а тоді йдемо на відпочинок, – знайомить із монастирським розкладом настоятель.

Отець Константин, а в миру – Іван Марченко, тривалий час працював журналістом на місцевому телеканалі. Каже, особливо релігійним ніколи не був, уперше причастився аж у 25 років. Але потрохи світ віри почав для нього відкриватися. Спочатку хотів бути священиком, та почав вникати в суть і зрозумів, що так не зможе повністю присвятити себе Богу, бо доведеться дбати про сім’ю.

– Я уже мав наречену і навіть робив ремонт у квартирі, де ми мали жити. Але якось при­їхав сюди в монастир. Тут намісником саме був отець Марк. І я здивувався: як монахи тут живуть? На той час обитель була у напіврозваленому стані. А я трохи знаюся на ремонті, тож вирішив допомогти довести тут усе до ладу. Тому, ще працюючи журналістом, щоп’ятниці приїздив сюди робити ремонт. Мені тут було настільки добре! Почувавсь як риба у воді. Так тривало два з половиною роки, – пригадує він.

Вибір піти у монахи дався отцю Константину нелегко, але вже у травні 2007 року він переїхав сюди, а згодом і прийняв постриг. Каже, тепер усвідомив, наскільки це рішення було правильним.

– «Спасися ти і спасуться тисячі біля тебе», – часто повторюю ці слова. – На мою думку, неправильно казати: йду рятувати світ. Якщо сам над собою не працюєш, то нікого ти не врятуєш, – зазначає настоятель монастиря. – Люди врятуються, дивлячись на твій приклад, а не лише від твоїх слів.

– От ми маємо пам’ятку національного значення – палац митрополитів. Але ж роками її розкрадали. Тут виривали проводку, віддирали кахлі, виймали віконні та дверні рами. Цікаво, хто це робив? – ділиться отець Константин, якраз показуючи кімнату, в якій ще не зробили ремонт. – Може, Кучма чи ще хтось приїхав і зробив усе це? Ми звикли казати: «всі крадуть». Ні, не всі, це ми крадемо. І не буде в цій країні порядку, доки ми не перестанемо красти, кидати сміття під ноги, доки не почнемо змінювати себе.

Отець Константин каже, що зараз уже не вірить ні у які мітинги, всяко старається, щоби монастир не втягнули в політику. Сам не підтримує ні Москви, ні Європи, бо для них, на його думку, Україна – лише сировинна база. Щодо свавілля влади, побиття невинних людей, то переконаний: тут не мали права мовчати, тому виходити на майдани таки було потрібно.