Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

Всезагальне розбещення людства

«Коли люди почали примножуватися на землі і народилися у них дочки, тоді сини Божі побачили дочок людських, що вони красиві, і брали їх собі за дружин, яку хто обрав. І сказав Господь [Бог]: не вічно Духу Моєму бути зневаженим людьми [цими], тому що вони плоть; нехай будуть дні їх сто двадцять років. У той час були на землі велетні, особливо ж з тих часів, коли сини Божі стали входити до дочок людських, і вони стали народжувати їм: це сильні, спрадавна славні люди.

І побачив Господь [Бог], що велике розбещення людей на землі, і що всі їх думки і помисли серця їх були злом повсякденно; і розкаявся Господь, що створив людину на землі, і засмутився у серці Своєму. І сказав Господь: знищу з лиця землі людей, яких Я створив, від людини до худоби, і плазунів, і птахів небесних знищу, бо Я розкаявся, що створив їх» (Буття, 6:1–7).

«Коли люди почали примножуватися на землі…».

Контекст мови показує, що тут ціле береться замість частини – «каїнитяни» позначаються загальним поняттям «людей», аналогію чому ми бачимо і в інших місцях Писання.

«…Тоді сини Божі побачили дочок людських…».

Це – одне з найважчих для тлумачення місць Біблії. Головна важкість його полягає у визначенні того, кого тут потрібно розуміти під «синами Божими». Одні, переважно юдейські рабини, ґрунтуючись на філологічному значенні кореня слова «Божий», бачили тут вказівку на синів вельмож і князів, узагалі вищих і знатних станів, які нібито вступали в шлюб з дівчатами нижчих суспільних верств. Але це пояснення не витримує ніякої критики, бо не пояснює подальших наслідків зазначеного факту.

Більшість юдейських і християнських тлумачів давнини, разом із раціоналістами Нового часу, під «синами Божими» розуміють ангелів. Будучи докладно розвинене в апокрифічних книгах – Еноха і Ювілеїв – та в творах Філона Олександрійського, ця думка в перші віки християнської ери була так широко популярною, що її поділяли навіть багато хто з отців і вчителів Церкви (Юстин Філософ, Іриней, Афінагор, Климент Олександрійський, Тертуліан, Амвросій та інші). Але хоча під терміном «сини Божі» Священне Писання іноді, переважно в поетичних текстах розуміє ангелів (Іов. 1:6; 2:1; 38:7), і контекст цієї оповіді, і його позитивно-історичний характер, і філологічно-догматичні вимоги не дозволяють стати на сторону цієї думки.

Єдиною правильною точкою зору, яка вдало уникає недоліків двох вищевказаних думок і задовольняє всі філологічні, текстуальні та історико-догматичні вимоги, вважається третя думка, за якою під «синами Божими» потрібно розуміти благочестивих сифітів. На стороні її стоїть більшість прославлених екзегетичними працями отців Церкви (Йоан Златоуст, Єфрем Сирин, Феодорит, Кирило Єрусалимський, Єроним, Августин та інші) і цілий ряд сучасних екзегетів.

Думка ця цілком виправдовується філологічно, оскільки назва «синів Божих» у Священному Писанні обох Завітів (Втор. 14:1; Пс. 72:15; Прем. 16:26; Лк. 3:38; Рим. 8:19; Гал. 3:26) нерідко додається до благочестивих людей. Цьому сприяє і контекст попередньої оповіді, в якій при вирахуванні потомства Сифа на чолі його поставлено ім’я Бога, тому всі сифіти представляються ніби Його дітьми. Ще рішучіше те ж саме вказує заключний, 26 вірш 6 гл., де говориться, що в дні Єноса сифіти почали урочисто призивати ім’я Господа і самі називатися на честь Його «синами Божими». Нарешті, про це ж говорить і самий характер шлюбів, укладених між синами Божими і дочками людськими: за змістом ужитого тут біблійного виразу це не були тимчасові і протиприродні зв’язки, а звичайні шлюби, правильні юридично, але згубні за моральними наслідками.

«…Побачили дочок людських, що вони красиві…».

Якщо ми пригадаємо, що при характеристиці каїнитянок фізична краса і чуттєва привабливість стояла на першому плані (Ада, Цилла, Ноема), то стане ясно, що тут буттєписьменник говорить саме про каїнитянок. При такому розумінні «синів Божих» і «дочок людських» ми цілком витримуємо і дане в тексті їхнє протиставлення: як ті, так і інші – представники одного і того ж первісного людства; але, будучи подібні за природою, вони протилежні за своїм духовно-моральним настроєнням. «Сини Божі» були виразниками всього доброго, піднесеного і хорошого; дочки людські, які вели себе спокусливо, – уособлення земних чуттєвих інтересів. Із часом протилежність зникає – сини Божі змішуються з дочками людськими, чим стирається грань між добром і злом, дається повний простір пануванню нижчих, чуттєвих інтересів плоті на шкоду вищим інтересам духу.

«І сказав Господь [Бог]: не вічно Духу Моєму бути зневаженим людьми [цими], тому що вони плоть; нехай будуть дні їх сто двадцять років».
«Не вічно Духу Моєму бути зневаженим людьми [цими] …».

Очевидно, тут іде продовження попередньої розповіді: там вказувався самий факт, а тут дається відповідна йому оцінка. І якщо тут дійові особи ясно названі людьми, то вони ж (а не ангели) розумілися і вище. Зокрема, «Духу Моєму» і містять вказівку або на внутрішню, духовну сутність людської природи (з глухим посиланням на історію творіння людини, 2:6), або ж, що ще ймовірніше, – на Святого Духа як творчий принцип усього взагалі (Бут. 1:2) і релігійно-етичного життя зокрема. Зневага до Нього є саме та хула на Духа Святого, яка, за словами Спасителя, становить один із найважчих смертельних гріхів (Мк. 3:29). Це такий ступінь гріховного озлоблення людини, коли стає психологічно неможливим ніяке виправлення.

«…Тому що вони плоть…». Ось та причина, через яку люди знехтували Божественним Духом і заслужили покарання. Митрополит Філарет (Дроздов) більш точно перекладає: «в омані своїй», – очевидно, біблійний автор цим знову вказував на нечестиві зносини сифітів з каїнітами. Оскільки вступаючи в подібні шлюби, люди свідчили про занепад у них вищих, духовних інтересів і про панування нижчих, плотських, то й самі вони ніби перетворювалися на ту грубу плоть, яка у мові Священного Писання є синонімом усього низького, матеріального і гріховного.

«…Нехай будуть дні їх сто двадцять років…». Цих слів не можна розуміти в значенні скорочення людського життя до цих меж (як розумів Йосиф Флавій), оскільки ще довгий час і після потопу людство жило більше 120 років, досягаючи іноді до 500. Варто в них убачати термін, призначений Богом для покаяння і виправлення людей, протягом якого праведний Ной пророкував про потоп і робив відповідні до нього приготування (1 Пет. 3:20).

«У той час були на землі велетні, особливо ж з тих часів, коли сини Божі стали входити до дочок людських, і вони стали народжувати їм: це сильні, спрадавна славні люди».
«У той час були на землі велетні…». Передпотопне людство іменується «велетнями», в оригіналі – «нефілім». Хоча, в Писанні цим словом іноді позначають гігантів (Чис. 13:33–34), але основне значення кореня цього слова – «руйнувати, скидати», а у формі «ніф» – «змусити падати; спокушати, розбещувати». Тому в цих первісних «нефілім» можна бачити людей, які не тільки відрізнялися незвичайною фізичною силою і зростанням, але й осіб, які свідомо зневажали правду і гнобили слабких. Існували подібні особистості серед каїнітів і раніше, ймовірно, з епохи Тувалкаїна, який винайшов зброю, і Ламеха, який заспівав йому переможний гімн. Із часу ж змішання сифітів з каїнитянами ці «нефіліми» особливо розмножилися внаслідок загального розбещення і падіння всіх моральних основ.

«Це сильні, спрадавна славні люди…». Тут ідеться вже про плоди змішаних шлюбів, які, на відміну від «нефілім», у єврейському тексті названі «гібборім» –сильні. Це в біблійному слововживанні означає видатну особистість (2 Цар. 17:10; Дан. 11:3), добірного воїна, людину, що перевершує інших своєю силою (3 Цар. 11:28). Звідси очевидно, що нащадки шлюбів сифітів з каїнітами перевершували своїх прабатьків, як фізичнно, так і аморально. Називаючи цих «гібборім» здавна «славними людьми», буттєписьменник, імовірно, мав на увазі, що вони під ім’ям «героїв давнини» отримали світову популярність у традиціях людства (Вар. 3:26–28).

«І побачив Господь [Бог], що велике розбещення людей на землі, і що всі їх думки і помисли серця їх були злом повсякденно…».
«…Що всі їх думки і помисли серця їх були злом повсякденно…». Корінь глибокого розбещення передпотопного людства вказується в пошкодженні серця. Воно вважалось осередком усієї свідомої діяльності людини, тож і розбещення його рівносильно зараженню самого джерела життя (Мф. 15:19).

«І розкаявся Господь, що створив людину на землі, і засмутився у серці Своєму…».

Про «розкаяння» Бога можна зрозуміти з розповіді про Саула, де дворазово мовиться про Боже каяття (1 Цар. 15:11 і 35) і де, разом з тим, Самуїл говорить про Бога, що Він – не людина, щоб Йому каятися (29). З цього видно, що коли йдеться про Нього, як про людину, то це тому, що Боже Слово викладено мовою синів людських. «Каяття» Боже – це вираз думки про крайній Божий жаль.

«…І засмутився у серці Своєму…». Це такий же «людиноподібний» вираз. «Скорбота» Божа – передбачення неможливості людині, створеній зі свобідною волею, яка свідомо і наполегливо зловживає нею, повернутися на добру путь. Там, де йдеться про скорботу Божу, як, наприклад, про міста, які накликали на себе гнів Божий (Мф. 11:20–26; Лк. 10:13), потрібно розуміти, що вирок правди Божої здійснився, що рід цей, або людина, повинні загинути, аби зло не стало вічним.

«І сказав Господь: знищу з лиця землі людей, яких Я створив, від людини до худоби, і плазунів, і птахів небесних знищу, бо Я розкаявся, що створив їх».

Тут дано більш сильне вираження тієї ж самої думки – про глибоку невідповідність дій людської свободи планам Божественного промислу і бажання Всемогутнього знищити цю дисгармонію.

При цьому сумну долю людини повинен був розділити і навколишній світ живих істот, тому що між долею людини і життям природи, за вченням Писання, існує найтісніший, моральний зв’язок. Тож падіння і встання людини відповідним чином відбивається і на всьому іншому творінні. І це не було, строго кажучи, винищенням людства (оскільки праведний Ной і його сім’я спаслися і відродили його), а лише викоріненням зла, яке панувало на землі, та омиттям його у водах всесвітнього потопу (3 Езд. 3:8–9; 1 Пет. 3:20–21).