Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

Вознестися має кожен

Проповідь митрополита Луцького і Волинського Михаїла, виголошена 29 травня у храмі Вознесіння Господнього в Горохові на завершення Божественної Літургії з нагоди престольного свята.

Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Слава Ісусу Христу!

Улюблені браття і сестри, дозвольте сьогодні вітати усіх вас із престольним празником, зі святом Вознесіння Господа нашого Ісуса Христа. З святом всіх поздоровляю!

Щороку в день Вознесіння ми збираємось у цьому храмі, щоби подякувати Богові за прожитий рік. Щоб подякувати Богові за ті благодіяння, які Він дарував нам протягом цього року. Прийти, щоби прославити Христа Спасителя, Який во славі вознісся на Небеса. І це вознесіння у славі для нас сьогодні є величним і особливим тому, що це не рядова подія із життя Ісуса. Якщо розглядати Його життя на землі, то і календарного року не вистачило б, щоби кожен день щось відзначати. Бо що не день, то подія із описаного в Євангелії є чимось особливим і значимим у спасінні людської душі.

Але Церква вирізняє особливі дні. В першу чергу особливість у їх духовному значенні. Особливість у тому, що сповідуючи це свято, шануючи це свято, ми робимо ще один крок в духовному зростанні – у напрямку до Царства Небесного. «Ніщо недосконале в Царство Небесне ввійти не може». Ніщо, яке не відірвалося від землі, тварне, не може мати нагороди в Бога. І тому ми сповідуєм це свято сьогодні як особливе.

Чим воно для нас особливе? Особливе воно тим, що ми очікуєм обітницю, обітницю Святого Духа: Дух Святий «наставить вас на всяку правду». Так сказав Господь Ісус Христос до Своїх апостолів, до Своїх учнів: «Пришлю вам Утішителя, Який наставить вас на всяку правду». Вони ж перебуваючи з Ним, бажали і далі залишатися. Але і тут є повчання: «Якщо Я не вознесусь на Небо, не прийде Утішитель». Тобто ось ця жертва, своєрідна жертва: розлучення Ісуса Христа з апостолами. Він їх любив, опікувався кожним із них, пам’ятав і прощав їм. Навіть апостолу Петрові за те, що той Його зрікся, – Він і йому простив. Але належало Ісусові Христу бути вознесеному, щоби спаслися мільйони. Не лише тих дванадцять апостолів. І Він їх полишає, полишає з обіцянкою. Дарує їм першим знання про отримання Святого Духа. І тому через найближчих десять днів вони отримали цю обітницю. Дух Святий у вигляді огненних язиків зійшов і спочив на кожному із них, даруючи їм благовістувати різним народам, але і даруючи їм силу, сміливість це говорити, сміливість це робити, проповідувати.

Здається, то було дві тисячі років тому, і що нам сьогодні це свято? Чому це свято? Тому, що і сьогодні є випробування. Тому, що і сьогодні нам потрібен Святий Дух, «Який немічне лікує і недостачу доповнює», Який укріпляє наші фізичні сили, зціляє й очищає нашу душу, але і дає сили самому перед собою визнавати, що ти послідовник Ісуса Христа, що ти християнин. Тому що бувають різні моменти, коли ми малодушні, коли ми не впевнені, коли ми боїмося, коли ми зрікаємось, будучи навіть не в гонінні. І ось тут ми просимо: «Господи, благослови, поможи, укріпи». Та будь-що, будь-яка небезпека – і ми вже осіняєм себе хресним знаменням. Ось цю сміливість нам і потрібно. Сміливість перед небезпекою, уповання на Бога, покладання всієї своєї надії на промисел Божий і на любов Божу.

І так буде завжди, будуть ці випробування, не буде часу, коли все добре. Буде час, коли Господь нас випробовуватиме, постійно. Випробовуватиме і допомагатиме. Допомагатиме нам духовно зростати, щоб ми досягли небесних висот, вознеслися, піднеслися від земного. Бо сказано: «Де скарб ваш, там і серце ваше». Якщо ж ми надмірно прив’яжемось до земного, то, скажіть, чи зможемо відірватися на Небо? Не зможемо, бо все буде тут тримати. І захочем бути там, а прив’язані будем тут. Але якщо ми прагнутимем на Небо, то земне буде в нашому підпорядкуванні, ми просто будемо його господарем, будемо ним користуватись, але не будемо його частиною.

Ось цього духовного вознесіння вчить і до нього закликає Свята Христова Церква. Не залежати від того, що ти маєш, не бути залежним. Свобода! Не тільки свобода вибору, а й свобода духовного стану... А що таке залежність від земного? Це коли ти за земне готовий віддати життя. Не за духовне, а за земне. Наприклад: втратив якусь суму грошей, щось сталося. І одна людина думає: ну втратив, треба заробити, треба якось це надолужити. А другий каже: кінець життя, петлю на голову і – «вирішив усі проблеми». Один є господарем того, що має, а другий рабом. Коли ти за хату, яку не знають на кого переписати, готовий убити свого брата чи свою сестру, ти є рабом. А якщо ти чиниш по-євангельськи: просять у тебе сорочку, а віддаєш йому і піджак, – то ти є господарем цих матеріальних речей. Не рабом, а господарем.

От і сьогодні ми до Неба піднімаємо серця, і очі, і наші думки. Туди, куди вознісся Ісус Христос. Тому, що наша душа також буде піднесена. Згадайте апостола Павла, який оповідає, як буде воскресіння мертвих: «І тоді воскреснуть ті, що в гробах, і всі будуть підняті на Небо, і так завжди з Господом будемо». Ми ж віримо в ці слова? Чи не віримо? То якщо вірите в ці слова, то треба й ісповідувати так. От як ти віриш, так і живи. Тому, що ми завжди кажем про віру: «Я вірю». Стоїш у церкві, дивишся на ікону – я вірю, вийшов на вулицю – я вже не вірю. І не те, що не вірю, навіть не довіряю. Залишається віра в одне буття Боже, і то під сумнівом. Бог вроді є, але я маю свої закони.

Ось я бажаю, щоб ця твердість, яку ви заявили тут, у храмі, була там, на вулиці, вдома, – де ви живете, де працюєте. Віримо, бо без віри не можливо догодити Богові. Але «віра без діл мертва». Тобто це пустий звук, якщо не підтверджуєш справами… Кажеш «я люблю ближнього» – і тут же пішов та зробив йому якусь прикрість. То де твоя дієва любов? У нас теж у державі всі кажуть: «Я люблю Україну», а взяв її й обікрав. «По ділах пізнаєте їх!» То де твоя дієва любов? Любить Україну і тут же робить прикрість. Я люблю своїх батьків і тут же говорю їм погані слова. Так любиш ти чи не любиш? Любиш, але на словах. Це пустий звук! Ісус Христос до таких людей говорить: «Наближаються до Мене люди ці, які устами своїми шанують Мене, але серце далеко від Мене, не Мої вони». Якщо ви своїм близьким, рідним, наприклад, батькам говорите погане, то неправдиві ваші слова любові. Якщо сім’я між собою – чоловік, жінка – каже «ми любим один одного» і тут же роблять щось погане, то де та любов? Або кажуть – була любов, та пройшла. Не хмара ж це, щоб найшла-пройшла… Любов або є, або її немає. А «прийшла-пішла» – нема такого почуття. Адже «Бог є любов». Він або є в нашому серці, або Його в нашому серці немає. А то виходить – Бог «прийшов-пішов». Ну щось не сходиться логіка нашого мислення. Якщо Бог у твоєму серці є, то Він у тебе є. Інша справа, що ти грішиш. Але грішиш і тут же каєшся, і тут же визнаєш, – тоді Бог у твоєму серці торкається тебе, коли ти згрішив, і знов піднімає тебе до небесних висот. Але якщо Бога в душі немає, то ти і гріха не бачиш: Бог не торкається тебе.

А якщо ти не бачиш гріха, то як ти себе поводиш? То хто згрішив? І відразу палець на людину, яка навпроти тебе. Не сюди (на себе) палець, бо згрішив, а зразу, що хтось винуватий. Нема в твоєму серці Бога, бо ти показуєш, як Єва! Згрішила, взяла плід, Бог питає: чому згрішила? «Це не я, то змій». І Адам такий самий: а ти чому з’їв? «Єва дала». Відступили від Бога. Ось вам приклад: коли відступаєш від Бога, тоді всі навколо тебе винуваті. А коли Бог у твоєму серці, то ти причину шукаєш у самому собі і Бог тобі це підказує. Знаходиш відповідь, бо шукаєш. І тут підтвердженням цього є: «Царство Боже всередині вас». Тут є, з того почати з’ясовувати, хто ти, і що ти, і які твої цінності. Тому що «де скарби ваші, там і серце ваше». Де Бог, Якого ти ісповідуєш, там і ти сам знаходишся, туди ти линеш. Якщо Бог у твоєму серці, то ти про себе думаєш. І якщо ти про себе думаєш, то згадуєш слова: «Полюби ближнього свого, як самого себе»! Ось, ти думаєш про себе, любиш себе – і ближнього так же будеш любити. Але якщо Бога немає в тобі, то ти дуже зовні любиш.

Інколи наводять приклад про мудрих і розумних. Кажуть, розумна людина зі складної ситуації вийде достойно, бо вона має освіту, знання і знайомства. А мудра людина в цю складну ситуацію і не попаде! Інший приклад: розумна людина це та, яка дуже багато знає про сусіда, а мудра – це та, яка дуже багато знає про себе. Тому в першу чергу вивчати і думати треба про себе, бути мудрим. Не попасти в складну ситуацію і дуже багато знати про себе. Будеш знати про себе, то зрозумієш і тих, які навколо тебе. Але якщо ти себе не знаєш, ніколи не зрозумієш людини, яка поряд: чи вона добре зробила, чи вона згрішила, – бо ти її не розумієш.

Зауважте, як буває по життю: двох розмовляють, обоє розумні, обоє з освітою, обоє тверезі – і один одного не чують. І той балакає одне, той балакає друге, як п’яні за столом. Ніхто нікого не слухає. І згадайте слова Євангелія: «мають вуха, а не чують; мають очі, а не бачать». А тому, що вони себе не бачать, вони себе не чують. Або інший приклад. Наговорив стільки, що співбесідник питає: «Ти сам зрозумів, що сказав?» От як багато ми можемо наговорити. Тому мудра людина – це та, яка дуже багато знає про себе і в складну ситуацію не попаде. Але як говорить Еклезіаст: «Початок премудрості – страх Божий». Початок цієї мудрості – страх Божий. І коли ми на цьому покладаємо своє життя і своє осмислення, тоді наблизимось до Бога. Не Бога наблизим до себе. Бо єднання з Богом ми інколи складаємо за допомогою двох принципів: перший принцип, найбільш поширений, але неправильний, це коли ми Бога «тягнем до себе», робим Його зручним. А інший принцип, коли ми тягнемось до Бога, а це означає, що ми слухаємо, що каже нам Бог, через заповіді, через Євангеліє: чинити треба ось так, робити і жити треба ось так. Отоді ми йдемо назустріч до Бога. Не притягуєм, а йдемо до Нього назустріч.

А коли ми добровільно йдемо до Нього назустріч, Він як любячий Батько добровільно йде нам назустріч і простягає нам руку, як потопаючому апостолові Петру. Пам’ятаєте історію за апостола Петра? Побачив, що Ісус Христос іде по воді, й каже: «Я теж так піду, я йду назустріч». І йшов, ішов, ішов, а потім не на Бога понадіявся, не Йому повірив, а почав про себе думати, про своє земне: він же тілесний, як він не тоне. І тільки засумнівався – почав тонути, і Господь простягнув до нього руку і каже: «Маловіре, чого ти засумнівався?».

Ось і я вам бажаю, щоб ви не сумнівалися, коли живете по Євангелії, не сумнівалися, що ви живете правильно, і хай ніхто вас не спокушає: у правильності Православної Церкви, правильності любові до своєї держави, любові до свого краю і любові до своїх ближніх, які поряд із вами. Я вам бажаю, щоб ми завжди духовно возносились від земного, піднімалися думками до Неба, а ці погляди були і на Небо, і всередину нас, тому що «Царство Боже всередині вас». Будьте тверді у вірі, любіть Україну, любіть Бога і любіть ближнього. І хай ваші уста завжди будуть усміхнені, а душа відчуває щасливість кожної прожитої хвилини тут, на землі. Таку радість, такий трепет, який мали апостоли, які бачили Ісуса Христа, що возносився.

Вітаю ще раз зі святом. Закликаю на всіх вас Боже благословення. Слава Ісусу Христу!