Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

Не просто прийти до церкви...

Проповідь митрополита Луцького і Волинського Михаїла, виголошена 7 червня, в неділю 1-шу після П’ятдесятниці, всіх святих, у кафедральному соборі Святої Трійці на завершення Божественної Літургії.

Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Слава Ісусу Христу!

Улюблені браття і сестри, я поздоровляю усіх вас із сьогоднішнім воскресним днем, а причасників – із прийняттям Святих Христових Таїн.

Сьогоднішня неділя – це Неділя всіх святих, після Святої Трійці. Її ще можна назвати неділею – днем ангела, бо згадуються всі святі, тобто наші з вами покровителі, імена яких носимо. Усіх вас вітаю з днем ангела! Є наш церковний календар, у якому написано «якісь імена», імена, які ми носимо, але життєписів [тих святих] не знаємо. [Буває, що] немає окремого виділеного дня, ну як, наприклад, свято Миколая, чи Івана, чи інше… Немає встановленого дня. То цей ось день вважається днем ангела всіх тих: всі [сьогодні] іменинники, якщо протягом року в календарі немає чітко відзначеного дня [їхнього] небесного покровителя, це важається вашим днем ангела. Тому це наше величне і радісне свято, Всіх святих.

Наступна неділя буде Всіх святих землі української, і це окремо виділено, і буде святкування на Козацьких могилах.

Сьогодні ми починаємо розмірковувати над П’ятдесятницею, яка пройшла, але залишила для нас не просто згадування про свято, а залишила для нас сенс нашого життя – наше спасіння. Тому, що сенс П’ятдесятниці – не просто «немічне оздоровлювати», як описується про Святого Духа. Дух Святий «немічне оздоровлює і недостачу доповнює» не лише в  цьому сенсі. Бо кінцевий сенс нашого життя – це наше спасіння, не просто правильне і праведне християнське життя, а це правильне і праведне християнське життя, спрямоване до Царства Небесного, спрямоване до вічності, до Бога, – ось це найголовніше. Не просто зробити добрий вчинок, а що ти мав на увазі, коли робив цей вчинок, що відбувалося в твоєму серці. Ти його зробив від потреби своєї, чи від обов’язку свого, чи від моди, що так «треба» зробити?

Наприклад, волонтерство. Одні роблять від своєї внутрішньої духовної потреби допомогти воякам; інші це роблять, щоб їх зауважили, що вони роблять, бо вибори на носі, треба, щоб їх обрали як волонтерів або як учасників Майдану; чи вони роблять, щоб під видом волонтерства самим збагачуватися (і таке є). В [ім‘я] чого ми робимо цю добру справу? Християнин це робить заради Царства Небесного, заради спасіння ближнього. Християнин входить у храм заради молитви, заради єднання з Богом. Бо [саме слово] «релігія» означає [по-латині] «відновлення єднання», тобто відновлення стосунків з Богом. Постійне відновлення, не одноразове, а постійне відновлення. А наша молитва – це засіб цього відновлення, коли ми спілкуємося з Богом. Так ось, ми ходимо в храм від нашої внутрішньої потреби чи ми ходимо в храм, щоби нас помітили? Стоїмо високо на солеї, щоб помітили, чи вдягаємось так, щоб сусідка помітила, що, [мовляв,] я була в храмі. Незалежно від рангу, ми лицеміримо. Ходим для показухи...

Так неправильно! Ходити треба до Бога, бо кожен наш вчинок Небом фіксується, ангели записують, а Бог бачить, тому що він Серцезнавець. Чого ти прийшов сьогодні до храму? Що ти тут хочеш почерпнути? Ти прийшов, тому що нема куди йти чи нема чим зайнятись? Чи йдеш тому, що «всі пішли»: сусідка прийде з церкви, а ти сиділа вдома? Незручно, треба також іти. Чи ти пішов, тому що хочеш торкнутися благодаті, помолитися, покаятися, попросити благословення і прийти оновленим, збагаченим, очищеним, натхненим до життя на цілий тиждень?

От яка думка приходить: з якою метою ми йдемо до храму? Це треба ставити перед самим собою. Сам собе запитай, у своєї совісті: чого сьогодні прийшов до храму? І безцільно ходити – недобре. Добре, що ти намірився, але якщо ти намірився, то і йди з відповідною ціллю, іди і розмовляй з Богом. Бо і знаходитись у храмі можна, а думати про своє. Співають, читають про духовне, а ти думаєш про зовсім інші речі. Тому виникає дисбаланс оцей в душі, коли ти двоїшся: там такий, а там такий. Виникає проблема, проблема твоя внутрішня, бо ти не можеш достукатися до милосердя Божого. Гукаєш, та не сильно,  гукаєш, а Бог тебе не те що не чує, а ти слабо гукаєш, Бог чує все…

Зауважте на слова Спасителя: «просіть – і дасться вам». Здається, зрозумілі слова. Ми можем знайти інше місце Священного Писання: «Господь – Серцезнавець». Якщо Господь Серцезнавець, Він знає все, що нам потрібно, то для чого нам просити? Можна поставити таке логічне питання? Можна. Господь знає, Він допоможе, але Він чекає твоєї участі, тому що дав тобі свобідну волю. І згадайте з книги Буття: створив Господь, і зробив все для людини, знав, що для неї потрібно, але залишив їй свобідну волю. І сказав: «зі всіх дерев плоди їж, а з дерева пізнання добра і зла – не їж, бо помреш». І знав Господь, які будуть наслідки цього гріхопадіння? Знав. Не стримував? Не стримував. А чому? Свобідну волю лишив. А в чому суть цієї свобідної волі? А в тому, що якби скерував, то це вже робот, а не людина, бо Сам Бог має внутрішню Свою свободу, а ми – образ і подоба Божа. То якщо ми маємо внутрішню цю свободу, то і Господь дає нам право вибору, як іти, куди іти, що робити, – оце важливий момент.

Інший важливий момент – це те, що ми коли ростем самі, то про це не розказуєм нашим ближнім, домашнім. Про що збираються і розмовляють якісь люди? Про те, що їх об’єднує. Ми в храмі зібрались тут, тому що нас об’єднує не просто храм, а православна віра, відповідне вчення. Те ж саме повинно бути в сім'ї, отакі ж стосунки. Про що повинні розмовляти? Не про те, хто був у храмі і в чому він був одягнутий, а про те, що ти почерпнув із храму.

Бо мені нагадується історія, яку розказувала одна з парафіянок. Дуже цікава і навіть смішна історія. Прийшла додому, чоловік не ходив до церкви. Вдома сидів, так трапляється, і вона прийшла в розстроєних почуттях. І ось запитує її чоловік: «Ну що, була?» – «Була». – «Так що там було?» – «Все було гарно, і отець таку гарну проповідь розказував, я так перейнялась цієї проповіддю, я так сплакалась». – «Так про що він розказував?» – «Та не знаю, про що він там розказував, але я так сплакалась»…

Те, що сплакалась, це добре, це вираження твоєї душі. Але що лишилося для розуму, чого ти плакала? Чи тому, що він слізно говорив, плаксиво, чи тому, що він зачепив якусь таку сердобольну тему і ти сплакалася, бо згадала маму, згадала якийсь біль, згадала якесь співчуття і сплакалася? А для розуму твого що ти взяв, для душі твоєї що ти взяв? Для сліз – зрозуміло що. Чим збагатилася твоя душа? А вона може збагатитися лише в одному випадку: коли ти і душею, і розумом перебуваєш у храмі, коли ти не просто вухами чуєш текст, а це лягає на серце твоє. Бо в Євангелії є слова: «мають вуха, а не чують, мають очі, а не бачать». Ось це якраз той приклад, коли сплакалася, «а чого – не знаю». Почула, а що чула?.. А що переказати, а чим ти жив цей час, коли перебував у храмі, чим збагачувалося твоє серце, від чого воно очищалося? Що ти взяв? Інакше це пусто проведений час: прийшов, постояв і нічого не взяв. Гарно, що ти був у храмі, це дуже добре, але дерево багато випускає цвіту, та важливе чим?  Плодами. Цвіло, цвіло, а плід де? Був у храмі? Був. А що ти звідти виніс? Що ти понесеш додому?

От поставте задачу перед собою, от ви приходите додому і хтось із ближніх питає: «Був у храмі?» — «Так, був». – «І що там цікавого?» Що будете розказувати? Ось треба щось розказувати. Не просто «я зустріла там таку-то з такого-то під’їзду, а той приїхав на такій-то машині, і бачила – та постаріла, а та помолоділа». Це інформація, а не духовне збагачення. І тому важливо, щоб не просто взяти інформацію, прийшовши в храм. Душею збагатитися, оцією благодаттю, яка перетворює твою душу і вводить її в стан щасливості, оцей піднесений стан душі, піднесений стан душі на якийсь проміжок часу. На тиждень.

Ви ж підходите всі: «Благословіть, владико, щоб тиждень пройшов гарно». І я молюсь і благословляю вас. І ви моліться, і просіть, щоб тиждень пройшов гарно. Ти прийшов, накопичився, ця благодать могла ощасливлювати тебе цей тиждень, кожен день. Бо ти зранку встав, перехрестився – і знову в тобі діє благодать, яку ти отримав у неділю, і в твоїй голові присутня та інформація, яку ти отримав у неділю, і знаходиш відповіді на всі свої питання. Тому це важливо, бо може виникнути тоді, якщо цього не буде, два полярні пояси з тим, із ким ми спілкуємось: ти про одне, а він про друге. А нема порозуміння, бо говорите про різне, живете в інших світах. А коли б ви говорили про одне? А говорити – це треба знати, а знати – це треба вчити, треба розказувати, треба самому прийняти, а потім вчити. Тому гарний учитель той, який був гарним учнем, який навчився і міг розказати, тому що виникає потім проблема поколінь: батьки – діти. Батьки в храмі, діти поза храмом. А потім кажуть вам: «То щось там у вас, а ми ось тут самі, сучасні». А необов’язково нове – це сучасне, це просто нове. Не обов’язково воно має бути сучасним. Що б не перейшло, а що первинне: дух чи матерія? Вічний спір між релігією і атеїзмом: дух первинний чи матерія? Дух первинний, тому що «Бог є Дух», «Бог є любов», Він є вічність, а матерія появилась, коли її створив Бог. Спочатку! Оце слово «спочатку» означає, що створена матерія. Початок відбувся, а є початок, буде й кінець, а дух вічний, тому що душа безсмертна. Душа ж безсмертна? Безсмертна. Дух вічний. Ось і не стається поєднання між дітьми і батьками, нема розуміння, тому що нема спільної розмови, тому що ми думаємо, що ми найсучасніші. Молоді так думають, і інші так думають. Ми на різних полюсах, ми їдем по різних дорогах: там, у вашому світі, одне, а в нашому світі – інше.

А смерть до якого світу належить? До якого належить? Ось так собі поставте [питання]. А хвороба? А рак до якого світу належить, який сьогодні страхає всіх? До якого належить? Тимчасового, вічного? Страшить? Страшить. Так ось, коли ти здоровий, не лукавомудрствуй: ви, [мовляв,] з одного світу, а ми з другого світу. Коли захворієш, я тебе тоді запитаю, з якого ти світу. Чи ти в той підеш, чи ти в той підеш? Чи в який тебе ангели поведуть. Тому ось всі ці питання ми повинні завжди перед собою ставити. Ставити для того, щоб розуміти, що ми всі з вами складаємось з одного тіла, з одної душі. А чому з одного тіла, з однієї душі? Тому, що від Адама всі. І не треба думати, що в нас свої закони працюють, а там інші закони працюють. Одні й ті ж закони. І для всіх вони однакові: чи ти прибиральниця, чи ти єпископ. Одні й ті ж закони. Правила одні й ті ж. Життєві установки і служіння в кожного різне, один виконує одні обов’язки, другий – інші обов’язки. А життя у всіх одне і те ж. Тому, що воно має початок і воно має кінець. І хвороби у всіх однакові: і в дітей, і в дорослих, і в чиновників, і в робітників – у всіх однакові. Хвороба чіпляється до будь-якої людини.

Ми з вами однакові, і в усі часи так було. Не треба думати, що нашим дідам і прадідам жилося легше, а нам важче, чи нам важче, а їм жилося легше. Тоді були б різні Євангелії, але Євангеліє одне і те ж. А чому? А тому, що людина одна і та ж у всі часи. Тому і Євангеліє одне й те ж саме, актуальне, нічого в цьому світі не міняється. Як сказано, «нічого нового під сонцем немає». Тому пам’ятайте про ці істини, що нічого нового під сонцем немає, але «шукайте Царства Небесного», в першу чергу всередині себе. Шукайте в першу чергу духовні істини, «і хто має вуха, нехай почує, і хто має очі, нехай побачить». А хто відчуває себе незрячим, моліться, кайтеся, набирайтеся благодаті, щоб Господь очистив вашу душу. «Блаженні чисті серцем, бо тії Бога побачать».

Бог вам на поміч, гарного всім вихідного!