Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

Проповідь митрополита Луцького і Волинського Михаїла, виголошена 4 жовтня, у неділю після Воздвиження, на завершення Божественної Літургії у кафедральному соборі Святої Трійці

Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Слава Ісусу Христу!

Улюблені браття і сестри, я поздоровляю всіх вас із воскресним днем, а причасників – із прийняттям Святих Христових Таїн.

Сьогодні хочеться сказати словами апостола Павла: «шануйте наставників ваших». Воістину наше життя проходить в постійному навчанні: у навчанні життєвих істин, практичних, навчанні духовному, нашому зростанні. Тому дуже часто храм Божий називають школою благочестя: місце, де ти зростаєш, місце, де ти навчаєшся. Першими вчителями є і продовжують бути наші батьки, які все своє життя вкладають у нас. Для того, щоб коли виростимо, пішли своєю життєвою дорогою впевнено: не помилялись, не падали, не скорбіли, раділи і були щасливими. Пізніше у нашому житті з’являються інші вчителі – світських наук, які вкладають усі свої добрі почуття і знання, щоб нас навчити. Навчити істин земних законів. Тих законів, які формують наш побут і наше мислення. Є й духовні вчителі, які навчають і направляють дорогою до храму, до Бога і до Царства Небесного. Звичайно, є такі наставники, які не просто навчають, а йдуть вперед і стають для нас світочами і дороговказами, тож ми по вірі своїй йдемо за ними. Є наставники, подібні до дорожнього знака: показують, куди іти, а самі стоять на місці, нікуди не ідуть, а тільки показують. Але і вони виконують свою місію в нашому житті: хоч би показують, куди потрібно іти.

Але сьогодні ми шануємо усіх, із вдячністю повинні ставитись до кожного, хто виконав цю місію у нашому житті. Бо не були б ми такими, якими є сьогодні, якби не було наставників, які нас вчать на життєвій дорозі. Чи це батьки, чи це вчителі, чи це священнослужителі... Якщо ми вважаємо, що нам комфортно у житті, значить вчились добре; якщо не досягнули того, чого хотіли, – не винуваті наставники, це ми погано вчилися. Бо вони віддають своє, але наскільки ми берем і наскільки все це втілюєм у своє життя, залежить від нас. Наприклад: любляча мати зварила сніданок дитині, смачний, гарний, запросила, поклала ложку і каже – «Сідай, їж». Воно капризує і не їсть, і пішло голодним. Хто винуватий? Мама винувата чи дитина? Звичайно, дитина. Тому, що мама приготувила, але не заставляла. Подібно до Творця: створив рай, створив усе для блага людини, але сказав: «Не їж плід із цього дерева, бо помреш». Учив, оберігав, але залишив свободу: хочеш – роби, не хочеш – не роби, твоя свобода, але і доля твоя. Творець від того не скорбить, хоча переживає і бажає все одно спасіння. І через втілення Сина Божого все одно спасає. Але не скорбить, тому що совість чиста. Мама ця не скорбить, совість чиста, вона тільки переживає, що голодне, але віддала нам всю себе, зранку зваривши оцей сніданок.

Ось таке поєднання тих, хто дає, і тих, хто приймає науку. Але і взаємність: хочеться не тільки давати, а хочеться, щоб приймали цю науку. Хочеться, щоб вони росли і щоб ти бачив їх щасливими. І є багато невдячних: невдячних дітей щодо батьків, невдячних учнів щодо вчителів своїх, парафіян таких самих невдячних... Це таке життя. Ми не звинувачуєм, ми розмірковуєм. Розмірковуєм, як правильно жити по-християнськи, завжди радіти, завжди рости і примножувати талант, даний тобі Богом. Приймаючи знання, які дають ті, хто любить тебе, – твої батьки, вчителі й наставники. І тому воістину не тільки собі благо принесеш, а і їх зробиш щасливими. Бо щаслива та мама, яка бачить свою дитину, котра далі пішла, досягнула якоїсь мети, знайшла себе в житті. Щасливі ті вчителі, які бачать, що їхні учні досягнули певних висот. Вони їхні портрети на дошці пошани вивішують. Щасливий і той священнослужитель, проповідь якого принесла радість і щастя людині: він іде й баче щасливого парафіянина, який виправився, який став краще жити, якому самому почало подобатися так праведно і правильно жити.

Тому сьогодні ми, усвідомлюючи, що бажаєм, аби наш труд не був даремним, повинні вчитися, кожен із нас. Тому що той, хто погано вчився, гарним учителем не буде. І той, хто не був вдячним учнем,  свого часу теж не отримає подяки.

Але завжди треба пам’ятати, що люди, просто люди, які нас оточують, – це також наші вчителі. Вони також нас вчать. Прості наші близькі, рідні, які поряд з нами. Бо коли нам трудно, вони нас підтримають, коли нам важко – розрадять. А коли ми в гордості своїй вознесемся – щось нам прикре зроблять. Це теж навчання. Так їх Господь обрав оцю прикрість робити. Ну це вже їхня участь, чому їх Господь обрав. Чому Господь обрав Юду, ми не знаємо. Але не було б Юди, не було б Ісуса Христа. Мусив хтось зрадити. Але сказано: «краще б такій людині не родитися». Тому по нашій життєвій духовній висоті Господь нас обирає бути інструментом один щодо одного. Живеш праведно – будеш утішати когось. Живеш гріховно – будеш для когось бичем, будуть завжди на тебе казати, що ти поганий. Але це по твоєму життю.

Ми інколи чуєм: «нема від кого вчитися». Таке звучить навіть в монастирях. Старця нема! От старця дай – він би навчився. Старець, інколи ми сприймаєм, – це людина у віці. Та люди у віці також бувають недалекі й невисокого духовного зросту. Тому повчають дійсно святі отці. Якщо не можеш знайти собі того авторитета, який для тебе важливий, слухайся людину, яка поряд з тобою стоїть. Оце твій старець, отой, який поряд, добрий чи поганий. Якщо добрий – нагорода тобі, якщо поганий – для смирення твого. Ота людина, яка поряд, – оце твій старець. І не залежно якого він віку – старий, чи молодий, чи юний. От його і слухайся. І так не просто духовно виростеш, а спасешся. Не просто виростеш, а спасешся! Тому що послух – вище за піст і молитву. Навчитися слухати тих, хто поруч з тобою, важко, бо ти завжди оцінюєш: «А чому я? А хай він! А що, він такий грамотний? А я більший за нього, а я старший за нього, а я більшу зарплату додому приношу» і так далі. Мотивацій багато, аби того, хто поряд, обов’язково нижче за себе поставити. Та це твій хрест, це твоє знаряддя для виховання. Іоан Златоустий навіть в сімейних стосунках говорить так (він говорив щодо чоловіка, але це обов’язково взаємно): якщо чоловік вважає, що в нього хороша жінка, то це вінець на його голові, підтримка. Якщо ж чоловік вважає, що в нього жінка погана, то це за гріхи його молодості. Ось теж той, хто поряд з нами, – оце знаряддя нашого виховання.

Тому любіть і шануйте тих, хто поряд з вами. Воздавайте шану і хвалу тим вчителям, які вас виховували, що ви доросли ось до цієї висоти. Але меж досконалості немає. Це не означає, що ось сьогодні ви всі мудрі та грамотні. Означає одне: доросли тільки ось до такої висоти, і далі – ріст. Істина – на виріст: чим більше підіймаєшся, тим більше ростеш, тим більше перед тобою розкривається. А хочеш більше і далі побачити, що треба? Піднятися на висоту. Тому що внизу нічого не видно, будеш порпатися от в цій землі, з якої взятий, – нічого не побачиш. До Бога тягнешся, хочеш до Бога? Туди голову й піднімай. Там більше і краще побачиш.

Тому я бажаю вам завжди ходити з високо піднятою головою, бачити далеко і бачити багато для того, щоби ваша душа й ваше серце збагачувалося, і ви були вдячні за кожну зустріч з кожною людиною, за кожну ситуацію, яку посилає вам Бог. Тому дякуємо Богові за радість і скорботу, яка є в нашому житті, і дякуємо Богу за наших наставників, які нас виховують, підтримують і ведуть до Царства Небесного.

Слава Ісусу Христу!