Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

20 червня 2006 р.

Нещодавно один із провідних українських тижневиків «Корреспондент» опублікував статтю письменника Андрія Бондара «Человека забыли!» (№22. – С. 58), яка також розміщена на сайті korrespondent.net. З цього приводу прес-секретар єпархії протоієрей Віталій Собко надіслав авторові відкритого листа. Нижче пропонуємо ознайомитися з ним, але попередньо, власне, обов’язково потрібно прочитати саму статтю.

Багатьом серед нас не потрібно доводити, що людина, яка бажає шукати Бога – обов’язково знайде Його. Вона відшукає Його, переборюючи труднощі, долаючи перешкоди, відкриє шлях до Нього за допомогою провідників, адже поруч Церква – спільнота, якій Він передав «ключі від Царства Небесного», заповідаючи вести людей до спасіння, навчати Закону Божому,  зв’язувати й розв’язувати людські гріхи. Ще раніше, ніж людина вирішить шукати Бога – Він перший шукатиме її як Добрий Пастир – заблукану вівцю. Однак серед скал і заростей відшукати вівцю дуже важко. Ще важче, якщо вона не волає про поміч. А як шукати, коли вона не хоче бути знайденою? Не хоче, бо вовча паща для неї миліша ніж мирна отара...

Андрію! Що сказати Вам, формально-номінальному християнинові, який звинувачує Церкву Божу? Я дуже вдячний Вам за статтю! Справді. Вона для мене, й, гадаю, для багатьох, є досить корисною. Та, залишивши слова подяки для, наприклад, атеїстів, напишу про те, що обурило.

Розпочну з порівняння, аби Ви краще збагнули свої помилки. Уявіть пацієнта, який перед хірургічною операцією звинувачує лікаря в тому, що він використовуватиме скальпель або з’ясовуватиме його групу крові. Так ось, оцей пацієнт – у нашому випадку – це Ви.

Вас здивувало, що Церква не розсипала перед Вами всі свої перли, що в ній не так, як Ви своїми секуляризованими мізками уявляли? Цікаво. А чому Вас не дивує, що перед тим, як сісти за кермо авто – необхідно здати на права, що перед працевлаштуванням у школу на посаду вчителя її директор запитає відповідний диплом тощо?

Пишете, що відчули прекрасну «внутрішню потребу повінчатися»? (Це дуже добре!) Та коли священик «с явным талантом паспортиста» «заклинив Вашу програму», напевно не подумали, що він, насправді, намагається застерегти Вас від фатальних помилок, зокрема, від блюзнірства. Так, ті, хто приймає християнське таїнство, не бажаючи попередньо відповідно приготуватися (а ця підготовка – далеко не формальність), – чинять блюзнірство.

З оповіді про зустріч з «релігійним формалістом» легко зробити висновок, що наміром повінчатися чи прийти до храму взагалі – Ви зробили велику ласку для Церкви. Якщо б це було не так – Ви потрудилися б з’ясувати: чому не вінчають неохрещених, тих хто не приступає до Сповіді й Причастя і, зрештою, чому і як до таїнства Шлюбу необхідно готуватися.

Ви бажаєте яскравих особистостей серед священиків, отців Піо, нових святих і чудотворців. А «старих» Ви вшановуєте? Осуджуєте (Церква також, до речі) формальну сповідь. А чи справді бажаєте справжньої, якщо пишите про сповідь перед прийняттям таїнства Шлюбу – «иначе никак»? Прагнете «духовного діалогу душпастиря з вірянами». А хто Ваш душпастир? Він у Києві чи Тернополі? Може саме Ваш душпастир не питав би довідки...

Зворушення викликає Ваше піклування про Православ’я і Католицизм, які буцім програють сектам. Проте, запитайте себе – чому православних і католиків в Україні більше ніж сектантів? Не знаєте? А я скажу. Бо таким, як Ви – вигідно бути прихильником цих традиційних Церков. Вони не вимагають сплати десятини, не контролюють Вашу щонедільну присутність на Богослужінні тощо. А
саме так чинять у сектах. Це Вам не довідку взяти з іншої парафії, правда? І ось Ваше «зручне Християнство» порушив тернопільський священик. І як посмів – міркували Ви – відмовитися уділити Таїнство Христове першому ліпшому чоловікові. Уявляю Ваше здивування, адже завжди, напевно, були переконані, що відсутність християнського виховання в дитинстві внаслідок радянського безбожжя узаконює пожиттєве невоцерковлення, а світська освіченість – дозволяє вказувати священикові, що правильно, а що ні. Мовляв, я, «в общем-то, нерелигиозный», хочу, аби сюди подали мені Божу благодать (бо «это красиво») без жодних умов, зусиль і зобов’язань. Інакше – піду до пастора Сандея Аделаджі, або взагалі перестану шукати Бога.

Тепер я скажу дещо для Вас мабуть дивне. Доля звела Вас із двома священиками. На Вашу думку, лише другий посприяв Вашому воцерковленню. На мою думку, вони обидва вчинили з Вам правильно і неправильно водночас. Перший, «поганий» хотів, аби Ви зробили все вірно й уникнули блюзнірства. Одначе цим він ледь не відвернув Вас від Церкви. Другий, «добрий» приніс усі
«формальності», а, фактично, саме таїнство, в жертву Вашому наверненню до Церкви. Це іноді, на жаль, як лотерея. Зі всіма найкращими намірами, священик ніколи до кінця не може бути впевненим, що обрана ним виховна метода в певному випадку спрацює і прив’яже новонаверненого до Церкви, а не навпаки.

Безумовно погоджуюся, що Церква повинна постійно досконалювати форми свого служіння. Однак категорично стверджую, що Ви помиляєтеся, ніби в Православ’ї і Католицизмі все зводиться до обрядовості, формальної сповіді. І те, що Ви не мали нагоди спілкуватися з добрим душпастирем, не обов’язково свідчить,
що він не захотів Вас відшукати. Можливо Ви не захотіли бути ним віднайденим... Варто також пам’ятати: священик – лише частина Церкви. Ви також її частина, хоч, як свідчить Ваша публікація, – мабуть не найкраща. І як частина Церкви – Ви також відповідальні за її місію у світі. Але не бійтеся, допоки ми живемо на Землі – завжди є час виправитися.