Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

14 березня 2007 р.

Під такою назвою 12 березня у Луцьку відбувся Волинський церковно-громадський форум, ініціаторами якого стали єпископ Луцький і Волинський Михаїл, міський голова Богдан Шиба та обласні очільники семи національно-патріотичних політичних партій. Форум зібрав понад 700 представників духовенства і мирян Київського Патріархату, державних та громадських діячів, представників партій, наукової і творчої інтелігенції, молодіжних та інших громадських об’єднань. Як спостерігачі на зібранні побували священнослужителі УПЦ МП та УГКЦ.

«Неможливе для людей – можливе для Бога». Ці слова Спасителя прозвучали на церковно-громадському форумі як відповідь тим безнадійним песимістам, котрі об’єднання українського Православ’я вважають лише нездійсненними мріями. Проте таких серед понад делегатів була меншість. Більшість же переконана, що єдина автокефальна Церква у нашій Вітчизні не тільки «добре, якби була», а – буде за нашими молитвами і діями. Люди втомилися від ворожнечі, що не тільки суперечить суті Християнства, а й становить загрозу політичній стабільності в країні. Тож сучасна демократична норма невтручання держави у справи Церкви зовсім не означає байдужого спостерігання світської влади, як навколоцерковні політики намагаються внести безладдя у країні. Всяка державна влада в усі часи вважала за життєву необхідність регулювати в межах своєї компетенції церковні справи.

На цій обставині особливо наголошував у промові на Форумі владика Михаїл. Він, зокрема, нагадав, що всі Вселенські Собори були проведені за ініціативою світської влади, ба навіть у царських палатах і за головуванням на них імператорів. Владика зробив аналіз процесові проголошення автокефалії в інших Православних Церквах, його подальшому канонічному визнанню, тож присутні змогли переконатися, що майже всі автокефальні Церкви з’явилися чи за почином державної влади, чи за її активного сприяння. Тим часом процес їхнього канонічного визнання Вселенською Патріархією та іншими Православними Церквами світу розтягується на довгі роки й десятиліття. Рекордом тут є неканонічний статус Російської Православної Церкви, яка після свого самопроголошення не визнавалася законною в православному світі аж 141 рік. Причиною такого стану справ є невизначеність механізму набуття автокефалії у канонах, бо канони створювалися за часів Вселенських Соборів, коли самe поняття автокефалії (самокерованості в організаційних справах національних Церков) не стояло на порядку денному. Перспективи нового Вселенського Собору, який мав би внести ясність у цю (та багато інших) справ Православ’я, що накопичилися за багато століть, поки що доволі примарні. Тож доводиться діяти так, як це зробили свого часу православні болгари, серби, албанці, греки, грузини, московити, румуни, – після проголошення державної незалежності проголосили й незалежність церковну, прохаючи Церкву-Матір (для нас це Вселенський Патріархат, від якого Київська Русь прийняла хрещення) про офіційне визнання цього акту. Але смиренно чекати визнання своєї автокефалії не означає сидіти склавши руки. На жаль, Президенти Л. Кравчук і Л. Кучма обмежувалися деклараціями про необхідність створення Єдиної Помісної Православної Церкви в Україні, а Президент В. Ющенко, сам будучи активним вірянином, вирішив надати виразної дії цим благодушним побажанням. Тож за його почином процес возз’єднання може набути реальних обрисів.

Про те, наскільки готова до цього друга сторона – УПЦ Московського Патріархату, розповідав учасникам Форуму протоієрей Віктор Пушко, луцький районний декан, викладач Волинської духовної семінарії. Він охарактеризував стан справ насамперед серед єпископату цієї юрисдикції. Схоже, що митрополит Володимир (Сабодан) схиляється до ідеї автокефалії, але бажає діяти вельми помірковано й обережно. Останнім часом великі єпархії на Півдні, Сході й у Центрі стали очолювати архієреї, які «за» чи, принаймні, «не проти» автокефалії та деякої українізації Церкви. Те ж можна сказати про велику частину священиків і переважну більшість мирян. Щоправда, є в УПЦ МП не дуже численна, але потужна частина єпископів, священиків і галасливих політиканствуючих мирян, які відкидають не тільки саму можливість возз’єднання, а й право на існування України як незалежної держави та навіть факт існування українського народу й української мови. Але цей «печерний шовінізм» дедалі більше втрачає позиції. Вже те, що Архієрейський Собор УПЦ МП у відповідь на ініціативу Президента створив відповідну комісію (хоч і з невизначеним статусом, і з образливими формулюваннями в бік Київського Патріархату), засвідчує, що дещо у наших братів – прихильників «канонічної єдності з Москвою» змінюється на краще. Що ж до ситуації на Волині, то вона куди ліпша, ніж будь-де в Україні. Обидва ієрархи УПЦ МП – митрополит Ніфонт і архієпископ Симеон, а також священики й миряни, неодноразово заявляли про свою прихильність до ідеї створення Єдиної Помісної Української Православної Церкви, хоч і бачать цей шлях не в усьому однозгідно з нами. Тут нема гонінь на українську мову (проповідь – усюди рідною мовою парафіян, у багатьох храмах – і літургійне життя, є україномовне книговидання), не виганяють із храмів вірних у вишиванках, не відмовляють у Причасті прихильникам Ющенка й Тимошенко, не влаштовують хресних ходів із портретами Путіна і Януковича. Та й давні кривди, з початку 90-х років, потроху відходять в історію. У храми й семінарію прийшла молодь, яка не бажає вік звікувати у ворожнечі зі своїми єдиновірними і єдинокровними братами й сестрами з іншого Патріархату. Тож нині – догідна хвиля для єднання і на Волині, й у всій Україні, – зазначив промовець.

У цьому ж ключі побудували свої виступи представники обласних організацій політичних партій: В. Банада (Народний рух України), Г. Кожевников («Собор»), Є. Мельник (Конгрес українських націоналістів), В. Навроцький («Наша Україна»), А. Вітів («Свобода»). Скористалися можливістю виступити або поставити запитання виступаючим і інші учасники зібрання. Деякі промовці не обмежувалися закликами й побажаннями, а пропонували конкретні дії не лише стосовно об’єднання українського Православ’я, а й щодо оздоровлення духовної атмосфери в країні. Так, пан Вітів висловився за активнішу присутність православних священиків у засобах масової інформації, І. Гузь («Національний Альянс») – за створення катехитичного центру, який готував би спеціалістів для викладання християнської етики у школах, та за скликання з’їзду православної молоді Волині.

Наприкінці цього кількагодинного зібрання, що відбулося у Волинському обласному академічному драмтеатрі ім. Т. Шевченка, його учасники прийняли такі документи: Звернення до волинян – священнослужителів і мирян Київського та Московського Патріархатів, Звернення до Президента Віктора Ющенка, Прем’єр-міністра Віктора Януковича, Голови Верховної Ради Олександра Мороза, народних депутатів України, голів Волинської обласної та районних держадміністрацій, голів та депутатів органів місцевого самоврядування Волині, Лист до Вселенського Патріарха Варфоломія. В усіх цих документах червоною ниткою проходить ідея мирного возз’єднання українського Православ’я із центром у Києві на основі християнських, національних цінностей. Було також ухвалено утворити постійно діючий Волинський церковно-громадський комітет «За Єдину Помісну Українську Православну Церкву», призначивши його співголовами єпископа Луцького і Волинського Михаїла та луцького міського голову Богдана Шибу (вони були співголовами і цього Форуму) та провести такі заходи в усіх містах і районах області.

Усвідомлюючи гостру необхідність інформування волинян щодо об’єднання українського Православ’я, оргкомітет видав збірник матеріалів Форуму та спеціальний випуск часопису «Волинські єпархіальні відомості», а також сприятиме всебічному пропагуванні ідеї утворення Єдиної Помісної Української Православної Церкви засобами масової інформації.

Звичайно ж, ми не мрійники, а реалісти: тільки форумами ділу не зарадиш, і ще немалий шлях попереду. Можливо, що на теперішню провесінь ще вдарять морози. Але не вгашаймо наших молитов і не покладаймо рук на розбудові церковної єдності. Знаймо: «неможливе для людей – можливе для Бога».