Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

Із нагоди Дня вчителя громадськість Волині вшанувала видатних волинських педагогів, дисидентів-шістдесятників Дмитра та Віру Іващенків. За сприяння луцького міського голови Богдана Шиби на їх могилі встановлено пам’ятник, який освятив архієпископ Луцький і Волинський Михаїл.

На могилі владика відправив панахиду, після чого виголосив слово пошани. Зокрема він зазначив: «Завжди на могилах людей, праведних життям, людей, які любили Бога, любили свою землю, збиралися християни. Збиралися, щоб, оцінюючи життя цих людей, їхню віру, їхню любов, яку вони проявляли до ближнього, до Бога, до краю, укріплятися в цій вірі. Сьогодні ми, подібно до цих перших християн, стоїмо над могилою, стоїмо – не плачемо, а стоїмо – шануємо, надихаючись цією великою любов’ю і патріотизмом, які мали Дмитро та Віра. Ми просимо і для них Царства Небесного, благословення Божого, щоби Господь, Який прийде вдруге, воздав би кожному по їх ділах. Дмитра та Віру можуть згадати сотні людей, які явно, видимо чи невидимо симпатизували їм, допомагали, підставляли плече. Вічная пам’ять усім, хто любив Україну, хто її відстоював!»

В оселі Іващенків завжди збирався цвіт нації. Сюди йшли, як до себе додому, бо знали, що тут чекають привітні люди, які підтримають і розрадять. Довгий час студентам навіть заборонялося вітатися з Дмитром Полікарповичем, однак вихована ним молодь була набагато сильнішою від тоталітарних чиновників. До Іващенків приїжджали і учні, і ті, з ким він ділив табірну камеру. І на схилі віку його серце обпікав біль за Україну. Як розповідала його дружина Віра Лукашівна, негаразди в державі лише посилювали його хворобу.

Лідер дисидентського руху на Волині Дмитро Іващенко – один із небагатьох, хто під час викладацької діяльності зміг донести студентам кращі твори поетів-шістдесятників. Того часу разом з Валентином Морозом та братами Горинями він очолив так звану львівсько-луцьку націоналістичну групу, що займалась розповсюдженням політичної літератури. І вже 1 вересня 1965 року управління КДБ по Волинській та Івано-Франківській областях порушило кримінальні справи проти двох лідерів, що згодом увійшла в історію як справа Іващенка–Мороза. Два роки відсидів із Левком Лук’яненком.

Він викладав у педінституті з 1955 до 1965 року. Віра Лукашівна в цей час учителювала в Луцькій школі № 3. Її досвід переймали в різних школах України. Вона відкрила в Луцьку перший музей Лесі Українки. По крупинках збирала експонати по всій області. Багато речей привезла з Колодяжного. Вона мала стати заслуженою вчителькою України, проте цьому завадив арешт чоловіка.

Свого часу Дмитро Полікарпович теж учителював. І дбав не лише про знання школярів, а й опікувався ними, як батько. Коли одна з учениць перестала відвідувати школу, бо не мала взуття, він розвідав ситуацію і поштою переслав дівчині чоботи.

Дмитро Іващенко, незважаючи на арешт, зумів уберегти від поневолення своїх студентів. І хоч багатьом з них доводилося не солодко в ті часи, все ж вони залишалися вдома, а не по мордовських та колимських таборах.

Остаточно він повернувся на Волинь у середині 80-х. Очолив у школі літературну студію. А після виходу на пенсію займався з молоддю вдома.

Ні Віра Лукашівна, ні Дмитро Полікарпович уже на схилі років не полишали своєї справи. Їх квартира ледь не щодня перетворювалася на українську світлицю, де збиралася плеяда волинських патріотів. А разом з ними й молодь – учні та студенти, яким до кінця життя ці невтомні українці дарували сяйво своєї душі, насичене українським духом.

Вічная їм пам’ять!