Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

23 квітня 2007 р.

Радію, коли є нагода почитати в «Корреспонденте» публікацію на релігійну тематику. Адже журналісти зазвичай далекі від живого сповідування віри й тому рідко ризикують писати про незрозуміле їм. Та радість швидко минає, початкове позитивне сприйняття розвіюється, коли публіцист-професіонал непомітно для пересічного читача переплітає правду й неправду, реалії та вигадки. Саме таке враження від «мнения» Ірини Ілюшиної «Пост или диета?» (№14 від 14 квітня).

Уже читаючи підзаголовок «...украинцы тщательно следуют букве церковных ритуалов...», подумалось: якби ж так було насправді, то пані Ірина зранку щонеділі бачала б спорожнілі київські вулиці, бо всі кияни були б у церквах, ущерть заповнених ними. Також їй би, мабуть, важко було б придбати під час Великого посту м’ясо: його б українці в цей період не продавали б і не купували. Однак, на жаль для усіх нас, – це нині не так. Принаймні у Києві. І, на жаль, – це не єдина помилкова теза в статті, де, поряд із цим, багато з чим можна погодитись.

Не буду доводити, що Великий піст – це не тільки «время глубоких раздумий» і що корисність сорокаденної «строгой диеты [...] весьма сомнительна». Кожен читач-християнин самостійно спростує ці очевидно безглузді думки. Скажу лише про те, що обурило.

Зі слів Ірини можна зробити висновок, що політичні лідери повинні приховувати свою релігійність, не ходити до храму, не вітати інших зі святами, бо, мовляв, це може кимось сприйнятися, як піар. Мушу зазначити: ким би і де б не був християнин – він завжди повинен залишатися християнином. Із внутрішніми й зовнішніми проявами релігійності. Звичайно, красуня має рацію, що хвалитися постуванням і виставляти віру напоказ – гріх. Але вона, мабуть, забула (або й не знає), що зречення або приховування віри заради якихось розрахунків – порушення Першої заповіді Божої. І через те, що в нашій країні живуть юдеї чи буддисти, православний політик не повинен переставати бути православним. Ірина запитує: що вони «чувствуют, слушая пасхальные поздравления» перших осіб держави? Мені ж у відповідь хочеться її запитати: а як почуваються християни в мусульманських країнах? Як сприймають православні США протестанта Буша? Так ось, гадаю, українські мусульмани почуваються нормально, дякуючи добрим і милосердним православним, яких, до речі, більшість в Україні, що мирно співживуть поруч, урівняли їхні права з власними. А ще почуваються нормально й тому, що настане їхнє свято – і їх привітають державні мужі.

Ще здивувала й засмутила мене думка Ірини щодо таїнств Церкви. І не стільки тому, що «отпевание» – це не таїнство, а тому, що вважає священнодійство, через яке таємно й невидимо подається людині благодать Божа (саме це є визначенням церковного поняття таїнства), якимись людськими таємницями. Незрозуміло також, чим не подобаються репортажі й трансляції Богослужінь? Завдячуючи їм, дехто (не подумайте про авторку статті) хоч щось дізнається про християнську віру. Взагалі парадокс: журналістка засуджує формальне або неусвідомлене сповідування віри й одночасно засуджує ЗМІ, які руйнують це ганебне явище...

Протоієрей Віталій СОБКО, прес-секретар єпархії