Уперед із натхненням!
Проповідь митрополита Луцького і Волинського Михаїла, виголошена 6 липня, в неділю 4-ту після П’ятдесятниці, на завершення Божественної Літургії в кафедральному соборі Святої Трійці
Слава Ісусу Христу!
Улюблені браття і сестри, я вітаю всіх вас із воскресним днем, а причасників – із прийняттям Святих Христових Таїн.
Події, які відбуваються останнім часом... Хочеться, щоб ми сьогодні порозмірковували на [ці та] інші теми. Тому, що прозвучало прохання: «Владико, розкажіть, як ми повинні реагувати на ті чи інші питання?» Тож я сьогодні розкажу вам свою точку зору, де є загальна точка зору Церкви, щоб ви її знали.
Найперше я б хотів подякувати усім вам за те, що ви, відгукуючись на слова священнослужителя, не байдужі до того, що відбувається навколо нас, у нашій країні, в нашому житті. Вдячність вам за те, що допомагаєте військовим і матеріально, але найголовніше – молитовно. Підтримуєте їх внутрішньо і підтримуєте їх, хто має до цього пряме відношення, телефонними дзвінками, листуванням та іншим, підбадьорюєте в цей нелегкий для України час – час випробувань.
Це не навчання військові, це війна! Ми повинні розуміти, що це не просто боротьба з терористами, це більше, ніж боротьба з терористами. Бо терористи роблять біду і ховаються; підривають, нищать чи ще щось, – це називається тероризм. А коли створено регулярні військові загони з бандитів і найманців, то це вже війна. Локальна, в окремому місці, але війна. Причому війна, яка стосується всієї України, бо не тільки там гинуть люди, а й до нас загиблих привозять. Тому це і наша біда. Це біда всієї України. Рука має п’ять пальців і, здається, де болітиме більше – як вдариш у великий чи малий палець? Боляче однаково. І тому чи там проблема, чи тут проблема – це наша з вами українська проблема. І якщо ми реагуємо на якісь заклик, реагуємо в межах своїх можливостей, то це і є наша небайдужість. Це наше співпереживання того, що відбувається.
Не тільки громада, але й Церква бере в цьому активну участь. Ми і збираєм кошти, передаєм їх, ми і направляєм туди священнослужителів, які на постійній основі там знаходяться, тобто призвані як військові [капелани]. Ми направляєм туди священиків і наших ченців, які регулярно відвідують військові підрозділи з волинян. У найпершу чергу бережемо своїх і підбадьорюємо своїх. До своїх їздим і до своїх возим. Чи це військовослужбовці [Збройних сил], чи це міліціонери, чи це Національна гвардія, – будь-які волиняни, які до нас звертаються і ми їх знаємо, в яких би родах військ вони не знаходились, ми приїжджаєм до них. І не завжди вам кажу, але передаємо від вас вітання (думаю, що ви підтримуєте наші такі побажання). Підбадьорюєм, говоримо, що ми привезли вам великий поклін, побажання від ваших матерів, братів, сестер, – тримайтесь тут, воюйте і бережіть себе. Голову не треба висовувати, щоб куля туди попала, але і ховатися не треба, а захищати. Для того вам і дана зброя, щоб ви захищали Україну й нищили ворогів.
Тому вдячність вам за ось таку патріотичну позицію до них, військових, які перебувають там. Ми молимося, щоб Господь повернув їх живими і неушкодженими, всіх, хто поїхав у це військове «відрядження», на ратну працю туди, на Схід. І віримо, що Господь допоможе, щоби швидше все це скінчилось і в нас панував мир.
Я вам наголошую і на іншому, що це локальна війна. Що це означає? Тобто в тих двох областях. Бо в нас уже настільки великий переляк, що за межі Волинської області боїмось виїжджати. Не бійтеся. В інших містах і областях проблем немає. Я вчора повернувся проїжджаючи Україну, відвідував і на Сході, і на Півдні. Спокійно там. Спокійно. Провідував і наших паломників, які зараз перебувають в Одесі. Наших парафіян, які там відпочивають, яким організовано відпочинок. Спокійно там. Тому не треба всього боятися. Ще раз наголошую: це локальна війна – тільки [частина] Донеччини і Луганщини. Вся інша Україна спокійна, люди працюють, збирають урожай – хто пшеницю, хто ягоди, хто чим займається, але там спокійно. Тому можете бути спокійні, хто кудись бажає подорожувати. Не слухайте тих «страшилок». Це те, що ми повинні знати, не боятися цього.
Разом з тим, хотів би наголосити, щоб ми не послабляли наші відчуття і переживання за те, що відбувається, бо ще нічого не скінчилося. Це все відбувається і набирає самої активної фази. Тому потрібно в першу чергу що від нас? Молитва, щоб Господь допоміг успішно [завершити ці дії, якомога] менше щоб загинуло мирного населення. Сепаратисти, [найманці] – туди їм і дорога! Не ми до них зі зброєю прийшли, а вони до нас. А ось мирне населення шкода, бо це наші, українці, які там можуть загинути. Тому від нас залежить молитися, щоб Господь допоміг нашим військовим якшвидше оцю ситуацію вирівняти і залишилося мирне населення всі живими. Тому не розслабляймось у молитві, а продовжуймо так і до завершення, до самого кінця, поки не буде перемоги. Отоді ми скажем: «Слава Богові! Все скінчилось». А до того часу молимось, щоб усе це швидше скінчилось.
Тепер наступне. Інколи ставлять питання: «Зараз війна, тож чи проводити якісь заходи в місті, області?» Відповідь: можна проводити різні заходи. Якщо держава не об’явила на ці дні траур, то йде звичайне життя. Йде звичайне життя, можна проводити заходи, які ми маємо собі за мету. Це не означає, що там воюють, а ми всі ходимо в чорних хустках. Життя іде, воно продовжується. Там є проблема, ми її вирішуєм. Тому, що люди гинуть кожен день, а кожен день ми ж не об’являємо траур. Автомобільні катастрофи, авіакатастрофи, інші якісь там (у техногенній чи іншій проблематиці), – багато людей гине. Якщо не об’явлено це траурним днем, значить звичайний день, у який ми проводимо всі свої заходи. Тому не треба надмірно усугубляти цей такий устрашаючий час: нічого тепер не робимо, вмираємо, тому що там умирають. Живем! Життя продовжується! Зрозуміли? Живем повноцінним життям.
Згадайте, як раніше: блокада Ленінграда була, проте проводили концерти. Для чого? Підбадьорювали людей. Тому, що як не будемо підбадьорювати, духом упадем. На передовій солдати воювали і тут же виступали артисти перед ними. Хоча знали, що через п’ять хвилин можуть загинути… Для чого? Підбадьорювали солдат. Бо якщо ви самі будете ходити похмурі, то як підбадьорите своїх синів, які в Донецьку? Тому ви самі повинні бути бадьорі духом і оцю бадьорість, упевненість у перемозі, – бо ми за правду воюємо, за Україну, – будете передавати їм, цей оптимізм, натхнення... Тому ніякого смутку! Якщо жалобу не об’явлено, життя продовжується, надихайте їх! І тоді вони будуть сміливішими, бадьорішими і швидше переможуть нашого спільного ворога. Я вас до цього закликаю. Щоб ви розуміли, що життя іде, і йде вперед.
Тепер наступне: вчора помер митрополит Володимир, настоятель Української Православної Церкви. Ми молимося за нього. Тому, що така ситуація на сьогоднішній день – дві Православних Церкви. Але багато ієрархів, які нині знаходяться в юридичному підпорядкуванні Московського Патріархату, стоять на позиції утворення єдиної Церкви. Одним із них був митрополит Володимир. Вік і хвороба не дали йому можливості цей процес рухати до об'єднання. Але те, що він бажав і започаткував, ми повинні схвально підтримати: були добрі кроки для об’єднання України. Тому молімося за нього, хай Господь дарує йому Царство Небесне. І молімося за Єдину Помісну Православну Церкву. Тому, що розділена Церква на сьогоднішній день – наслідком стає розділена Україна. Якщо ми цієї проблеми не знімем, наслідком може стати, що українець на українця піде, сам не знаючи, чого.
Ось вони там, [«ультрапатріоти»], сидять і кричать – ще за якусь там Україну. Ще чогось хотять, самі вже не знають, чого хотять. Але ж це хотіння перетворилося в боротьбу [між своїми], а наслідок боротьби – смерть. І щоб ця боротьба не перекинулась на всю Україну, коли кожен буде відстоювати якісь свої, [у т. ч.] конфесійні вподобання, ми й виступаєм за об'єднання Церкви. Адже нас нічого не розділяє. Треба лише єдине зрозуміти: люби свою землю, люби свій край і людина, яка поряд з тобою, – оце той євангельський ближній, якого також треба любити. І тебе з ним більше об’єднує, ніж різнобачення в якихось [інших] поглядах. Адже віра одна, служба одна й та ж сама, обряди одні й ті ж самі, навіть богослужбова мова в багатьох храмах українська звучить там. Є різниця лише в позиції певної громади: Московський Патріархат стоїть на імперських позиціях, а Київський Патріархат – на державницьких.
У чому суть боротьби між нами? Хто на Україні буде керувати православними церквами – Москва чи Київ. От вам відповідь! От у чому суть боротьби: хто буде керувати. Ми кажем – Київ повинен керувати, тобто Патріарх Київський, а не Московський. Бо в нас є своя держава, в нас люди, які бажають мати і свою Церкву зі своїм Патріархом. Це загальноприйняті православні правила. Загальноприйняті, так, як це мають болгари, румуни, серби і так далі. Ось тому ми хочемо, щоб наша Церква була не залежна ні від Москви, ні від Рима, ні від Константинополя. Мати свого Патріарха, тому що тільки Патріарх український буде дбати про українців. Все інше – це узурпація влади. А нам пропагують – ні, треба підкорятися Москві. Чого!? Що, це вони прийшли нас хрестити тисячу років тому? Що вони нам сьогодні дають, щоб їх кликали сюди? Нічого не дають, тільки забирають. Тільки забирають.
Іде боротьба – ще раз вам наголошую – за владу і гроші! Тому, що навіть гроші, кошти, які є в нашій Церкві, вони акумулюються і працюють на ідеї українців: ми свої гроші в Москву не вивозим. А те, що ви пожертвуєте, акумулюєм, будуєм свої храми, монастирі – все те, що вважаємо за потрібне. Чи соціальне служіння, чи якісь інші проекти, але вони всередині України, тут вони, як, кажуть у народі, «крутяться», тут вони роблять свою справу. А ті їхні – за субординацією повинні бути вивезені туди. От у чому йде боротьба. Свічний завод чи завод церковної утварі знаходиться в Софріно, під Москвою. Статистика говорить, що половина парафій Московського Патріархату знаходиться на Україні, яку б вони цифру не називали – сім, вісім чи дев’ять тисяч парафій. То стоїть питання: а чому в вас тут немає заводу, який би випускав чаші, хрести, ікони і так далі? Чого маємо везти із Москви? Ви ж розумієте, ми для них – ринок збуту, і гроші йдуть туди. Чому не тут робочі місця, кошти?.. Ми що – не вмієм чаші робити, чи хреста не вмієм виготовити, чи ікону? От у чому проблема боротьби: влада і гроші.
Але ми свою позицію аргументуєм, тому що це наше, українське, воно тут, тут наш Патріарх, тут наші духовні, тут наші культурні, тут наші матеріальні цінності. Ось і все. Щоб ви собі зрозуміли: от у чому полягає боротьба. Але для того, щоб людина не розуміла, то прикриваються високопарними релігійними словами і термінами: «канонічність», «благодатність» і так далі, в яких ніхто не розбирається. «Але це сказав священнослужитель, тому він напевно правий». Тому й ці жіночки по селах, не знаючи термінів: «Я не хочу вашої Української Церкви, дайте мені православну». Як ти їй поясниш, що ми і є Українська Православна? «Нє, ви українська, а я хочу – в православну». Смішно, правда ж, пояснювати таким людям. Тому вони й розраховують на таких людей. Але ми повинні розуміти, що ми на правильній дорозі, йдемо правильним шляхом, маємо мрію мати свою Українську Церкву – Помісну, Єдину, об’єднану. Яка буде дбати про свій народ, молитися за нього, духовно його окормлювати, вести шляхом спасіння і розбудовувати нашу незалежну державу.
Тому хай вам у цьому допоможе Господь. Хай Він нас захистить, наставить і благословить на щасливе майбутнє наших дітей тут, у нас, на Україні.
Слава Ісусу Христу!
Радіопередача «Благо» 8 листопада 2015 року. Протоієрей Віктор Пушко – про євангельське читання неділі 22-ї після П’ятдесятниці (про багатого і Лазаря). Володимир Клименко – про великомученика Димитрія Солунського (8 листопада).
Радіопередача «Благо» 1 листопада 2015 року. Священик Андрій Хромяк, викладач Волинської православної богословської академії, настоятель парафії Великомученика Юрія Переможця в с. Жабка Ківерецького деканату – про євангельське читання неділі 21-ї після П’ятдесятниці (притча про сіяча).
25 жовтня 2015 р. Слово протоієрея Миколи Нецькара, декана кафедрального собору Святої Трійці, на врученні церковних нагород волонтерам, які допомагають військовослужбовцям у зоні АТО. Аудіо інформаційної служби єпархії.
Укази єпархіального архієрея в 2015 р. 02 листопада 2015 р.
Звернення Управління єпархії та Управління ДСНС у Волинській області 18 серпня 2015 р.
Резолюція міжнародної науково-практичної конференції на тему: «Християнська традиція Київської Русі»* 10 червня 2015 р.
Усі документи