Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

Проповідь митрополита Луцького і Волинського Михаїла, виголошена 3 серпня, у неділю 8-му після П’ятдесятниці, на завершення Божественної Літургії в кафедральному соборі Святої Трійці

Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Слава Ісусу Христу!

Вітаю усіх вас, улюблені браття і сестри, з воскресним днем сьогоднішнім, а причасників – із прийняттям Христових Таїн.

Ми з вами нещодавно відзначали велике загальноукраїнське свято – день пам’яті рівноапостольного великого князя Володимира і День хрещення Київської Русі. З цієї причини я хочу подякувати усім, хто відгукнувся на запрошення і перебував у столиці на це торжество, а також тим, хто не зміг бути в Києві, але відзначав його тут, у храмі. Або хоча б пам’ятав, що така подія була, і рано, слухаючи радіо чи дивлячись телебачення, душею перебував там, де святкують, – це теж участь, участь небайдужих. Тому я вам дякую за вашу небайдужість, за вашу участь у міру можливості – перебувати на молитві чи взагалі про це пам’ятати.

Ми дякуємо Богові постійно, і потрібно постійно дякувати за кожний прожитий день. Тому що коли все добре, ми вважаємо, що так повинно бути, і забуваєм дякувати. А коли погано, тоді всі звертаються за допомогою – чи до людей, які поряд, чи до якихось інстанцій, які ці питання вирішують, а потім, вкінці, біжать до Бога просити: коли вже нема куди, то біжать до Бога. Так ось правильніше частіше дякувати, тоді менше прийдеться просити.

Притча про десять прокажених, які очистилися, говорить, що лише один прийшов і подякував Ісусові за зцілення. Подякував за те, що добре сталося в його житті. Наскільки ця євангельська притча повинна бути прийнята нами самими! Бо ми не завжди так дієм, не завжди дякуєм – ні Богові, ні людям, які поряд. Ми вважаємо, що так належить, так повинно бути: цей так і мав зробити, ці так і мали вчинити. Тобто нам всі повинні. А от ми нікому не повинні. Це неправильно. Ніхто нам нічого не повинен: ні Бог, Якого ми завжди звинувачуєм у всіх наших бідах, ні ближній, на якого ми перекладаємо всю відповідальність.

Ось так і сьогодні інколи чуєм або інколи говорим. Гаряче на вулиці й кажемо в думці своїй: «Швидше було б холодно чи прохолодно». Та літо ж! Так чому літом має бути холодно? Літо має бути тепле і жарке, холодно буде зимою. Але ж ропщем? Ропщем, бо нам гаряче. Ропщем зимою, бо холодно, осінню, бо мокро, весною ще якісь там проблеми... Тобто ми не вмієм бути вдячні. Тому, що в природи нема поганої погоди. Все нам дарує Бог, все нам дарує для користі нашої, для нашого життя, для землі та навіть для того, щоб ми порівняли й побачили красу в різні пори року.

Ропще тільки грішник, бо він не уповає на промисел Божий і на милість Божу, дивиться тільки на себе, на своє еґо, яке все щось не влаштовує. Тому і дякувати йому важко, бо здається – нема за що дякувати. Він ропще, а в старості стає бурчливим, нецікавим і занудним. Так ось, щоб таким на старість не бути, щоб ваші діти і внуки вас не ізолювали в окремій кімнаті як домашню зануду, то треба з молодості вчитися дякувати Всевишньому за все, що вам Він посилає. Слава Богові за радість і скорботу! Бо не було б скорботи – не цінили б радості, а не було б радості – не підбадьорилися б для життя. Тому ропщуть тільки грішники, а люди віруючі за все дякують Богу, за все, що для них посилається: і за теплу погоду, і за холодну погоду... Але ми надіємося, що Господь завжди з нами і все, що для нас послане, нам на приємність і на користь. Бо ми ж Бога як називаєм? Чоловіколюбець. Так називаєм? Ну невже Чоловіколюбець може зробити щось прикре людині? Не може Він цього зробити, бо це не в Його природі, не в Його сутності. Тому все звершується по милості Божій і за промислом Божим. Як говорить євангеліст, і волосина без волі Божої не покидає наше тіло. Якщо так, то невже ви думаєте, що все інше трапляється без волі Божої?

Ось це роптання можна згадати, опираючись на біблійну історію, як євреї виходили з Єгипту і весь час за все роптали: то води мало, то їжі мало, то того мало, то іншого мало. І до чого це призвело? Призвело це до того, що бачачи Бога в хмарі, зліпили собі золотого тельця. Бачачи Бога-Промислителя, Який їх кормить, веде, Який показує чудеса, показує Свою любов до них, вони по гордості своїй все роптали на Нього. Все старалися не покоритися Йому. І який присуд був Божий? «Ніхто не ввійде в землю обітовану». Тому, що вони стали рабами гріха, вони своє «я» не приборкали, вони весь час на себе покладали надію, не на Бога, якими Він опікується, а виключно на себе.

Так ось сьогодні за все, що ми бачимо, за все те, що відбувається, належить подякувати Богові. І Йому дякуємо за все: за погоду, за справи, за життя, – за все, що відбувається в нашому житті. Треба завжди дякувати Богові. Більше будете дякувати, менше випаде просити! Будете менше дякувати – залишиться місце тільки просити і плакати. Тому треба бути тим, ким ти себе назвав. А ми себе називаємо православними християнами, які прославляють Бога, які дякують Йому. Прославлення і є подяка. Якщо ти православний – слав Бога, возвеличуй Його, а не плащ і ропщи. Такого немає в богослів’ї заклику – роптати і плакати. Плакати є, та про гріхи свої, а роптати й плакати – нема…

Тому ми будем Господу постійно дякувати, і воскресний день – це день подяки за прожитий тиждень, за справи, які ти зробив, і просити благословення на наступний тиждень. Пройшов день – подякував Богу за прожитий день. А читаєте ж ранкові молитви, там є: «Дякую, що все посилаєш мені протягом дня».

Тому я закликаю на всіх вас Господнє благословення і бажаю, щоб у душі вашій, у розумі вашому було більше бажань дякувати Богові та менше випадало щось просити. А Бог щоб давав усе, що корисне вам для спасіння.