Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

«...БУДЬТЕ СВЯТИМИ...»

Підготував Віктор ГРЕБЕНЮК

Мабуть, кожна православна людина має вдома церковний календар. Щодня знаходимо в ньому довший чи коротший перелік святих – кого молитовно згадує Церква сьогодні. Це майже завжди або день смерті святого, або день знайдення чи перенесення, перезахоронення його мощей, але аж ніяк не його день народження.

У церковному році є лише три дні народження, три Різдва – Ісуса Христа, Богородиці та Івана Предтечі. Решта днів спомину святих так чи інакше пов’язані з кінцем їхнього земного шляху.

Із яких же це причин, спитаєте ви? Спитаймо інакше: а навіщо потрібно наше перебування на цьому світі, в цій «долині плачу», як не для того, щоб гідно підготуватися до відходу туди, де в нашого Небесного Отця «осель багато»? Ні, не про фамільні склепи, мармурові пам’ятники, розкішні похорони мовлю. Веду річ про те, що, по суті, сенс життя полягає в тому, аби гідно підготувати свою душу до відходу у вічність, до Божого Суду. Ті, кого Церква визнала святими, своїм земним життям засвідчили, що вони померли для світського гріха та народилися для потойбічного блаженства, а тілесна смерть була для них тільки звільненням від цих дочасних пут.

Деякі мирські владики увічнювали таким чином і день свого хрещення. Наприклад, Володимир Великий, наречений у християнстві іменем Василій, звелів щороку в день свого введення у хрест споминати святого Василія. Але це знову-таки день смерті, смерті дохристиянського способу життя.

Святих людей називаємо так: пророки – ті, хто за натхненням Святого Духа передбачали майбутнє (вони жили до Ісуса і прорікали здебільшого про Ісуса); апостоли – найближчі учні Спасителя; рівноапостольні – святі, які подібно до апостолів поширювали віру Христову, наприклад, цар Костянтин, Марія Магдалина; мученики – ті вірні, які за Христа зазнали жорстоких мук і навіть смерті; першими мучениками були архідиякон Стефан і свята Фекла, тому їх іменують первомучениками; померлих за Бога в нові часи (з XVIII ст.) називають новомучениками; тих святих, кому кати вирізали на тілі глумливі знаки, називають начертаними; хто ж переніс катування і згодом помер мирно, звуться сповідниками.

Святі у сані єпископа мають назву святителі (наприклад, Миколай Чудотворець), єпископи-мученики – священномученики; святі-монахи – це преподобні (наприклад, Серафим Саровський), монахи-мученики – преподобномученики. Деякі святі звуться безсрібниками, бо зціляли хвороби – тілесні й душевні – безкоштовно, як-от Кузьма, Пантелеймон. Ті ж святі, які провадили праведне, угодне Богові життя в миру, будучи сімейними, звуться праведниками.

Канонізація святих розпочалась не раніше V століття, але за якими правилами це діялося в давнину, – достеменно не відомо. Та й нині в Православ’ї немає однозначної думки щодо цього.

Визнання того чи того угодника святим – справа складна. Спершу має бути ініціатива, яку розглядають на Синоді та архієрейському Соборі. Відтак затверджується канонізаційна комісія, що протягом кількох літ досліджує всі обставини життя тієї людини, чуда, які вчинила вона (або ж які сталися через дію її мощей); зокрема вивчається, яким було її психічне здоров’я, причини смерті. Потому питання розглядається знову. Після схвальної оцінки синоду справа виноситься на розгляд помісного собору, де й ухвалюється рішення щодо канонізації, затверджується житіє новопрославленого, зразок його ікони, текст тропаря (молитви до нього), день молитовного спомину в церковному календарі.

Але такий порядок передбачений тільки щодо святих всецерковного значення – тобто в межах принаймні цілого патріархату. Проте є, крім них, і шановані святі у певній місцевості – єпархії чи навіть лише в одній парафії, в одному монастирі. Трапляється, що такі місцеві святі згодом стають шануватися і всією Церквою (як це сталося із Сергієм Радонезьким). Ось таким буває шлях канонізації і визнання: від місцевої громади – до помісної церкви – далі до всього православного світу – і до всього християнства (західного і східного). Адже останніми десятиліттями браття-католики внесли до своїх святців багатьох і багатьох православних, канонізація яких звершилась у нас, на сході, вже після “великого розколу” 1054 року.


Святі України

Усвідомлення того, що Україна має своїх святих, було з давніх-давен. Серед них і українці, які на Русі жили, на Русі й прославились (наприклад, преподобні Феодосій і Антоній); українці, які прославилися за межами Батьківщини (Іван Тобольський, Леонтій Ростовський); іноземці, які жили й були зараховані до сонму святих у нас (як-от преподобний Єфрем Угрин, тобто угорець).

Загальношанованих православних святих з України налічується близько двохсот, із них більше ста були ченцями Києво-Печерської лаври.

Багато це чи мало? Либонь, мало, якщо згадаємо слова Господні, що їх читаємо в 1-му посланні святого апостола Петра: «…Підперезавши стегна розуму вашого, пильнуючи, майте досконалу надію на благодать, що подається вам у явленні Ісуса Христа. Як слухняні діти, не потурайте похотям, що були в час вашого невідання, але, за прикладом святого, який покликав вас, і самі будьте святі в усіх вчинках. Бо написано: „Будьте святі – Я бо святий“». Це апостол посилається на Книгу Левит: «…Я – Господь Бог ваш: освячуйтеся і будьте святими, бо Я … святий; і не оскверняйте душ ваших якою-небудь твариною, що плазує по землі, тому що Я – Господь, Який вивів вас із землі Єгипетської, щоб бути вашим Богом. Отже, будьте святими, тому що Я святий». Те ж мовить і апостол Павло: «Коли святий корінь, то й гілля». І те ж – апостол Іоан у своєму Об’явленні: «Блаженний і святий, хто має участь у воскресінні першому: над ними друга смерть не має влади, але будуть священиками Бога і Христа і будуть царювати з Ним».

Не думайте, браття і сестри, що святі – це лише ті, чиї пишуться житія та ікони, хто вшановується сьогодні за церковним календарем. Скільки їх – невшанованих тут, на землі, – було і ще буде, але увійдуть вони в той «останок Божий», у те гроно, куди повинні прагнути всі ми.

А тим часом просімо: «Усі святі Церкви Христової, моліть Бога за нас!»

Волин. єпарх. відом.– 2005.– № 2 (3)