Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

СВЯТИНЯ НА КІСТКАХ

Андрій ГНАТЮК, прот. Віталій СОБКО

Єпископ Михаїл і місцеве духовенство відправили панахиду під мурами колишньої луцької в’язниці, де 65 літ тому, 1941-го року, енкавеесівці розстріляли близько чотирьох тисяч в’язнів. Щороку 23 червня священнослужителі християнських Церков, представники влади й громадськості, свідки трагічної події приходять на це місце, аби творити молитву по жертвах розстрілу.

Серед численних пам’яток, якими кілька століть пишається Лучеськ Великий, є такі, що змушують нас упасти на коліна, зронити гірку сльозу і в благочесті схилити голову. Плюндрована не один рік ворогами українська земля такими слізьми вмивається і досі, бо ще живі свідки багатьох трагедій, що коїв на наших землях більшовицько-фашистський режим.

Про злочини в луцькій тюрмі довго замовчувалося. Але й нині про жахливі кровопролиття не нагадує майже нічого, хіба що хрест і меморіальні дошки, де викарбувано імена невинно убієнних 23–24 червня 1941 року. І панахиди, які, хвала Богу, щороку відслужуються представниками різних конфесій.

Цьогорічне вшанування полеглих розпочалося хресним ходом священиків та вірян Київського Патріархату. Процесія, яку очолив владика Михаїл, пройшла від Свято-Троїцького собору до пам’ятного знака, спорудженого на майдані неподалік від колишньої в’язниці. До поминальної молитви долучилися римсько-католицький єпископ Маркіян Трофим’як і два священики Московського Патріархату.

Виступаючи перед зібранням, преосвященний зазначив, що в’язні-мученики – насіння, з якого проросла українська незалежность. «Ми будемо дуже грішити, якщо чинитимемо некорисні справи для Батьківщини, якими плюндруватиметься їхня пам’ять, зневажатиметься їхній подвиг», – підкреслив єпископ Михаїл, закликаючи присутніх до любові й самовідданої праці на славу Божу й благо України.

Ув’язненою в луцькій тюрмі була переважно українська інтелігенція, яка відстоювала духовні та політичні права рідного народу, що, звичайно, розходилося з ідеями більшовиків. І коли 65 років тому на нашу землю ступили німецькі війська, радянська влада злякалася, що майже 4 тисячі невільників можуть опинитися на свободі й протидіяти червоній імперській ідеології. Тому було прийнято рішення усіх розстріляти. Ось як згадував про це колишній політв’язень, який вийшов буквально з-під трупів, Микола Куделя: «23 червня 1941 року об 11.30 чорними круками влітають у тюрму розлючені енкаведисти і всіх в’язнів виганяють «с вещами». Згодом подвір’я встелилося трупами, запливло кров’ю». А декого навіки схоронили розчинені кров’ю води Стиру.

Вістка про страшну трагедію 1941 року облетіла всі навколишні села. Патріотично налаштована молодь не могла залишатися байдужою. Їх єдиною втіхою було те, що понад 70 священиків (за різними даними, від 72 до 78) мали відслужити на цій могилі панахиду. І нескінченні потоки людей попрямували в собор, а звідти хресним ходом – до кривавої тюремної ями.

Галина Лотиш втратила в тюрмі свого брата. Священикові Кіндзірявому, який сидів з ним, вдалося вижити. Звільнившись, він розповідав матері співкамерника, як той просив, щоб після смерті вона перепоховала його на цвинтарі, носила на могилу квіти й ставила свічку. Після розстрілу мати поїхала з отцем до тюрми з надією, що знайде тіло.

– Ми йдемо, – згадує пані Галина, – а кишки – по перилах, мозок – по стінах, камери всі були скривавлені. Не можна було пройти. Моя мама брала в долоні і лизала ті кишки. І говорить священик: «Не плачте, мамо, очевидно, більше потрібно для Бога Вашого сина, ніж нам на світі». Він забрав ногу і ті кишки, і туди в ту яму ми поклали все, щоб було там разом. І повернулися додому з таким жалем, з таким плачем!..

Текля Хілуха з села Баїв теж була свідком розстрілу.

– Ми лежали, дожидали, доки до нас дійде, – розповідає.– Трохи втихло. Чуємо, знов ходять: «Хто є живий, піднімайся!» Дехто підвівся – стали дострілювати. Та ми вже решта лежали – ніхто не вставав, поки остаточно все не втихло. Наступного дня приїхали німці і нас випустили.

Колишню мешканку села Ватин Горохівського району Галину Подоляк заарештували після війни. На той час на її теренах розгорнули діяльність ОУН–УПА. Галину Йосипівну звинуватили у співпраці з ними й повезли на допит. Вона збирала для них одяг і продукти.

Надію Кліщук заарештовували тричі. Теж за співпрацю з повстанцями. Спочатку їй довелося пройти через Торчинську камеру попереднього ув’язнення, потім 2,5 місяці у слідчому ізоляторі. Там Надія Юхимівна пройшла очну ставку з тим, хто її видав. 1948 року переводять у луцьку тюрму. Після піврічного перебування там пані Надію, як і багатьох членів її родини, відправляють на Колиму. Через багато років Галина Йосипівна та Надія Юхимівна стали сусідками, довгий час не знаючи про це. Час стер з пам’яті обличчя, але не в силі був стерти мук і сліз, які дощами проливалися в гірких спогадах. Їх друга неждана зустріч відбулася біля Феодосіївського храму. Там вони і згадали одна одну.

Тюрма на цьому місці діяла до 1958 року, а коли збудували нову, стара стояла пусткою. Через деякий час, після переобладнання, тут до 1998 року розмістилося музучилище і над неоспіваними душами, над кістками людей блюзнірськи звучала музика Лисенка, Баха, Шопена. Але, з волі Господньої, ця святиня не може бути знеславлена весь час. 18 грудня 2001 року, у переддень святого Миколая, покровителя Луцька, тут засновано перший на Волині православний чоловічий монастир нашої Церкви на честь Різдва Христового.

Уперше через 60 років відслужена Літургія, протягом якої духовенство та миряни просили заступництва Господнього за розстріляних в’язнів. А потім правилася панахида.

Задум створити на цьому місці монастир настоятель Феодосіївської церкви в Луцьку протоієрей Богдан Гринів виношував уже давно.

За 5 років, відколи на місці тюрми щодня лунає молитва, тут за монастирським уставом відслужено Всенічні на престольний празник – Різдво – та на Великдень, соборування, молебні за репресованих та за журналістів, які інформаційно допомагали становленню монастиря, вшановано пам’ять Тараса Шевченка, Олени Теліги та інших видатних діячів, проведено вінчання. Коштом прихожан - жертводавців та духовенства придбано предмети церковного використання: євхаристійний набір, свічники, поминальник, панікадило, видано духовну літературу. Над дверима встановлено хрест, здійснено, наскільки можливо, ремонт наданого приміщення. Слухачі недільних курсів при Свято-Троїцькому соборі офірували Апостол, ще деякі миряни – гроші, меблі, одяг, багато ікон та вишивок. Монастир уже приймав туристів, серед який були й поляки. Ті, чиї родичі загинули тут, подали за їх упокій. У монастирі почали вести його літопис. Тепер священик постійно доглядає за місцем розстрілу.

Отець Богдан, окрім монастиря, мав намір створити тут Богословський центр, музей церковної музики, музей жертв тоталітарного режиму, музей УПА, притулок та їдальню для бідних і багато інших підрозділів. Але все вимагало сили і коштів, яких не було.

Створення на цьому місці монастиря – то здійснення довгожданої мрії тих, хто воскрес з-під уламків і трупів, кого не покидала віра, що через багато літ це місце буде належно вшановане нащадками. Колись то була їх тюрма – тепер це їх храм.

Владика Михаїл сподівається, що цього року в користування церкві передадуть усе приміщення. Волинська єпархія готова взяти відповідальність за утримання монастиря. Владика Михаїл також повідомив, що має серйозні плани щодо розбудови обителі й облаштування території. Можливо, цього року вже вдасться розпочати проведення розкопок. Але щоб усіма силами взятися за роботу в обителі, необхідно дочекатися рішення обласної ради про передачу будинку, де розміщуватиметься монастир.

Волин. єпарх. відом.– 2006.– № 6–7 (19–20)