Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ЗНАК З НЕБА

Валерія ЛЕСЮК

Гори вкутались туманним мереживом. Світало швидко, різко. В повітрі запахло дощем. Подивившись у далечінь, баба Параска, скрушно похитавши головою, пішла якнайшвидше випускати курей, бо знала, що опівдні буде гроза. Попоравшись, стала молитися. Просила в Бога здоров’я, сили й любові для своїх рідних і близьких. Молилась і за тих, що ненавидять. Просила й їм добра, а для себе терпіння. Бо так учила мати, а її – бабця, а бабцю – прабабця. Так молилися усі її пращури. І вона так буде. Бо такий їхній побожний дух. Одне боліло старенькій: як передати свою молитовність онукам та правнукам. Не ті вже часи.

– Бабо, а ми сьогодні на весілля йдем, – весело защебетала правнучка, щойно увійшовши до бабиної хатчини. – Ото буде забава!

– А що, і тебе беруть?

– Мама сказала, що візьмуть. Там і Іринка буде, і Наталка.

– Ой, дитино моя, рано ще тобі гуляти. Ох як рано!

– Ой, бабо, нічого ти не розумієш. Там і менші будуть. От Івася мама бере, і Настуню. А мені ж уже десять. Чи ти забула?

Вигукнувши останні слова, вибігла з хати. Стара Параска ніяково зіщулилася й присіла на лавку. На столі горіла свіча. Мерехтливий вогник зігрівав душу. В ту мить старенька забула про все й щиро віддалась молитві.

Вдень таки розпочався дощ. Хмари пронизувало яскравими штиркачами. Хто був на ґанку, позаходив до хати.

– Оксано, що ти вариш? – зайшовши до дочки, запитала мати.

– Так, як завше. Зупу* й бараболю. Може, мамо, ви доварите, а то мені щось голова болить.

– Добре, йди відпочинь. Бо ж маєш сьогодні забаву.

– Ну, але так мене усю ломить. Зовсім йти не хочеться.

– Нічого, полежиш трохи. Мо’, до вечора й перейде. А піти треба. Вони ж до нас приходили. Та й діти скоро виростуть. Хто до них прийде, як не будем нікуди ходити?

Молодиця лягла, увімкнула телевізор. Якраз ішов її улюблений серіал. Вже й голова перестала боліти й тіло не крутить. Вже більш цікавить, як там головна героїня Ольга, дочекається Івана з армії чи чкурне з кимось іншим у далекі краї, про які вона так мріяла.

Оксана враз забула про сьогодення. Забула про дітей, котрі на кожному кроці надокучали її матері, прохаючи то їсти, то пити.

Їй кортіло стати такою ж гарною, стрункою, як Ольга з серіалу. Хоча й розуміла, що годі сподіватися, бо наїжені за кілька літ кілограми нікуди не збиралися діватися. Навпаки, з кожним роком її тіло ставало все округлішим. Спочатку було соромно, потім огидно, були якісь жалюгідні спроби схуднути, а згодом змирилась, втихомирилась. Врешті-решт чоловік і таку любить. А я ж не винна, думала, бо все ж таки народила двійко діточок. Однак в душі, особливо вдивляючись в екран телевізора, любила помріяти й побачити себе іншою. Тільки так могла отримати хоч і вдаване, а заспокоєння.

– Мамо, прокинься, вже слід вбиратися. Що мені одягнути? Може, цю рожеву сукенку? А може, джинси з метеликами й оту кофтинку з блискітками?

Оксана ледь розплющила очі. Невже вона так довго спала? А лягла ніби на хвильку. Глянула на годинник. Ой, лихо! Це ж треба спішити. А ще непричесана, та й не вибрала, що вдягнути.

– Іванко, відчепись! – спересердя крикнула на доньку. – Вдягай, що хочеш. Я сама ще не вбрана. А де тато? Клич його. Нехай збирається.

Хата заметушилась, одіж падала то на підлогу, то на ліжко. Шум, галас! Баба одягає онуку, вплітає квіточки у коси. Дитина, ніби наречена, чекає свого виходу. Розпашіла, раз по раз вдивляється у дзеркало, хизуючись своєю вродою. Прийшов і тато. Хутенько вбравшись, сидить, чекає жінку, котра ще з півгодини бігає по хаті, не знаючи, які туфлі взути. Чи ті, що з пряжкою, чи ті лаковані на підборах. Ні, певно, з пряжкою, бо важко буде гуляти на підборах усю ніч. Нарешті всі гуртом рушають на бенкет.

Весільна карпатська забава – то щось доволі незвичайне та містичне. Так, так, містичне. Бо саме щось надприродне дає людям неймовірну силу та енергію до рання витанцьовувати на дерев’яній підлозі то «гуцулку», то «голубку». Тим паче, що жодна дівчина чи жінка не може відмовити у танці з кавалером, хто б він не був, бо такий звичай. Тільки хитрість інколи врятовує слабку половину, якщо вона, звісно, їй притаманна. А як ні – то бідні ніжки карпатських красунь потерпають від болю. Але не в ту весільну ніч, а вже наступного дня.

Відгулявши з батьками всю ніч, маленька Іванка заснула, тільки-но дісталась ліжка. Втома взяла своє. Батьки її трохи погомоніли й собі вляглися.

Зайшла неділька. Треба до церкви. Усі потомлені, сплять. Одна стара Параска чимчикує до церковці, щоб помолитися за рідних.

– Петре, піднімись, твій телефон дзвенить. Візьми трубку, – спросоння тихо зачіпає Оксана чоловіка. Той підводить голову.

– Алло, слухаю.

– Петре, вийдіть надвір. Подивіться, що на небі робиться.

– А хто це? А, це ти, Юрку. Котра година?

– П’ята по полудню. Ви що, спите? Бігом надвір. Вийдете – самі побачите.

Хлопець, нехотячи вдягнувшись, вийшов на обійстя. Підійняв очі вгору... й ледь не знепритомнів. На небі у темних хмарах було чітко видно риси обличчя. А найвиразніше – великі грізні очі, що немов волали: «Схаменись, подумай над своїм життям, порятуй себе!» Петро з ляку почав гукати до своїх рідних, щоб вибігли дивитися на чудо, явлене у небі.

Встала зі сну Оксана, вийшла й мати, а за нею й стара Параска. Кожен бачив ті сумні сердиті очі. Проте кожен розумів те бачення по-своєму.

Молоді злякалися, та згодом вже виклацували телефоном, щоб відзняти те зображення собі на пам’ять.

Мати застрашилась. Їй стало лячно за дітей, онуків, за землю свою. Піднявши очі до неба, просила прощення у Бога за все і за всіх.

Лиш баба Параска стояла без страху, вдивляючись у небо й розуміла, що то – знак. Знак біди, якогось лиха, що настане. Вона так само знала, як можна було б цьому зарадити. Але не ті вже часи. Не зможуть люди. Бо немає віри. Правдивої, вимоленої, покутної. От колись ще їй баба розказувала, як у Біблії говориться про один народ. Їхнє місто Бог хотів знищити за гріхи їхні й повідомив їм про це через одного чоловіка. Тоді всі мешканці того міста на чолі з царем – і бідні, й багаті, і малі, й великі – увесь той час молилися, нічого не ївши, випрошуючи у Бога прощення та помилування. І Бог їх врятував. Не знищив. Бо їх молитва та дії були спільні. Але тепер... Тепер не той час. Не вийдуть люди. Та й не будуть молитися. Не будуть і постити. Спільно, разом. От і віщує Бог через небо їм лихо. Біди не минути. Вона це напевне знає.

Молоді рушили до своєї компанії, таких же самих подружніх пар, обговорити побачене.

Як виявилось, напередодні, за кілька кілометрів, в іншому селі був теж знак з неба. Але хрест. У них в мобільному уже й знімок той був. Кожен роздивлявся, охаючи та ахаючи. Кожен перестрашився. Всі зрозуміли: щось сталося. Проте не розуміли що. Таких видінь у їх місцевості ще не було.

Розслабилися лише тоді, коли сіли за стіл. Почаркувалися, закусили. Страху – як і не було. Стали відважніші. Навіть почали хизуватися знімками: кому краще вдалось сфотографувати, в кого кращий ракурс, в кого чіткіше зображення. Молодички розгомонілися про весілля. Попліткували про кожного, згадали наїдки. Та й поночі розійшлися по домівках.

Настали рутинні будні. Все відбувалось, як зазвичай: хто копався на городі, хто бавив діти, хтось працював у майстерні. За кілька днів усі забули про те видіння. Одна стара Параска постійно молилась при запаленій свічці, випрошуючи у Бога ласки та помилування. Бо знала, що для Бога немає неможливої жодної речі.

А рівно за тиждень розпочались проливні дощі. Карпати затьмарила сумна, чорна звістка. Більша частина селищ була затоплена. У воді було все: і хати, і живність, і техніка. Люта стихія забирала з собою й людей. Кожен рятувався як міг.

Лиш стара Параска молилася й дякувала Богові, що їх село оминула біда. Однак просила прощення за провини страждальців, щоб руйнуючи їх оселі, не відбирав у них життя. Бо знала, що Господь милостивий і Його любов ніколи не перестає.

* Зупа (діал.) – суп.

Волин. єпарх. відом.– 2010.– № 7–8 (68–69)