Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

МАННА НЕБЕСНА

У четверту суботу листопада ми відзначаємо День пам’яті жертв голодоморів. Молимося в церквах,ставимо свічки у вікнах домівок. Прочитайте, будь ласка, й новелу на цю тему зі збірки«Тетрамерон», що 2012-го року вийшла у єпархіальному видавництві «Ключі».

Тимчиха лежала, і її розум обсіли тяжкії гадки, як вороняччя – голеє гілля. Часами щось їх полохало, вони з невдоволеним каркотом злітали, та знову обліплювали гілляки чорним листом.

З осені в Чураях не співали. То все було – скільки світ стоїть – співали Чураї: і на полі, і з поля, і вечорами на вигоні, розлого, розкотисто, і при колисці, тихенько, вуркітливо, і в церкві, й поза церквою… Теперечки не співають. Не співали ні весільних, ні колядок. Навіть не голосять за померлими.

…Спершу зняли дзвони. Захриплий агітатор із міста, аж червоний з натуги, як той прапор, так уже кричав-розпинався, так уже переконував усю громаду, як то нині важливо познімати дзвони з церков, щоб переплавити й поробити з них трактори, – їм же, селянам, щоб не горбилися за плугом. Але його слова забивав дзвін, що гув без угаву, гув та й гув, уселяючи в усій окрузі тривогу й надію. Людей тривожив той гул, бо віщував, що ось і до церков підступили окаянні, та все ж надіялися, що, може, минеться.

Не минулося. Солдат, який був з агітатором, поцілив у дзвонаря, і той, закривавлений, впав із дзвіниці, і всі, нажахані, розійшлися, розбіглись. Утекла з усіма й Тимчиха.

Потім приїхали закривати й саму церкву. Знову збігся народ, знову кричали, янчали, знов переконував уполномочений з города і свої чураївські активісти. Та щойно загону скомандували «Цельсь!» і загін прицілився, як один за одним стали відходити православні й за кілька хвилин церква лишилася стояти самотньою бранкою.

А ще перед тим не стало в Чураях добрих господарів, які найбільше й жертвували на храм. Тепер вони – хто в землі, хто серед снігів, а біднота що може?!

А ще перегодом ходили по хатах і знімали образки зо стін. Хто кричав, не давав – з рук виривали, хто мовчки дивився, остовпіло, а були й такі, що самі несли й кидали в кострище. Його активісти розклали там-таки, перед храмом.

Із їхньої хати винесли теж. Тимко не боронив, бо ж у Червоному козацтві за радянську владу з петлюрівцями бився, кров проливав.

Але один образок Тимчиха таки вберегла. В коморі, за боднею. Старий-старий, темний, закіптюжений, його туди ще свекруха-небіжка винесла.

Щоранку й щовечора Тимчиха заходила до комори, виймала ікону, молилася й похапцем ховала знову за бодню.

…Тепер і бодня порожня, і в коморі як виметено. Тепер село вимирає, і ніхто не голосить над мертвими. Не співа¬ли обжинкових, і весіль не справляли. Вигибають Чураї.

Спершу поїли тих кілька гусок, що залишили їм більшовики після колективізації. Потім з’їли Бровка й Мурку, полювали на голубів і на тих ворон, що сидять чорним листом по об’їденім гіллі. Правда, людей на їх¬ньому кутку ще не їли, тільки сусідська Одарка хотіла собі відрубати руку, щоб наварити дітям м’ясця.

Тимко помер, усе безтямно дивлячись на портрет Ле¬ні¬на, щось ледь-ледь ворушачи губами. Як образки віддав, то рушника на портрет перевісив: сказано – червоний козак. Тимчиха не голо¬си¬ла над ним. Насилу витягла розбухле тіло, закопала в садку та й квит. Потому внесла до хати ікону, бо вже не боялась ні Тимка, ні активістів. Бо вже відчувала: ще день, ще два – і не підведеться, не дочовгає до комори.

…Що менше могла Тимчиха покласти в казанок – навіть гнилих буряків чи розтертої кори, – то більше молилась, і відчувала, що молиться недарма. Говорив же батюшка на казанні не раз, як Господь послав у пустелі манну небесну, і їли, і вижили.

Трійко діток лежали трьома полінцями, чи ще живі, чи вже мертві. «Господи, манни небесної для діточок!..» Прислухaлася знов і знов – чи живі, та знай: «Господи, манни небесної!..». Прокидалася серед ночі: «Господи, манни!..».

І так Тимчиха заснула, гадаючи, чи не навік.

Проте знову настав ранок, якийсь білий-білий і тихий-тихий, зілкий, бо туман скапував із голих гілок.

Тимчиха ледь підвелася, послухала, чи живі («Господи, манни!..»), й глипнула у вікно.

Садок був увесь білий. Їй не спало на думку, що то випав сніг, лишень що то Господь таки змилувався – і по¬слав-таки милосердний манну з небес її діточкам!

Тимчиха взяла цеберко й ложку і відчинила сінешні двері, щоби набрати того Божого дару, якого виблагала для себе й для дітей.

Усе: і подвір’я, і садок, і городець, і навіть стежки – геть-усе було густо всіяно печерицями.