«І БУДЕ ОСТАННЬОГО ДНЯ...»
На п’ятдесятий день по воскресінні Христа в Єрусалимі сталося чудо: під дією Святого Духа неписьменні рибалки раптом стали проповідувати незнаними їм мовами прочанам з усіх усюд. Це диво описано в Діяннях святих апостолів. Згодом воно траплялося ще не раз у різних частинах світу і в різні часи. А наслідком завжди було увірування в Ісуса Христа свідків таких подій. Одну з них, що сталася на Волині в часи Другої світової війни, письменник Брат Віктор оповів у цій новелі.
Хтось підійшов і погасив одиноку свічку: пахучий димок голубиною пір’їною злинув під баню, звідки Бог-Отець пильно й суворо дивився у храм. Воно й гаразд, бо хто зна, скільки їх та німчура ще протримає в церкві, тож годі палити свічки, коли шибки вже сіріють.
Людей нагнали багацько: стоять, лежать, стиха перемовляються, моляться, квилять. Тісно, й тяжкий одух, проте за іконостас ніхто не заходить, і царські врата зачинені.
Шепучкий неспокій у церкві. Ждуть.
Оришка знайшла старого Псалтиря і зараз дибає покрученими зморшкуватими ногами до Ілька-школяра. Ілько – парубчак, півпарубка, стрижений і ластатий, з вічно шморгаючим кирпатим носом і бугайкуватою шиєю, на якій – хоч гречку сій. Він ще перед совітами ходив до парафіяльної школи і знав по-церковнослов’янськи.
– Почитай-но, Гільку, воно ж Слово Боже, ще й сьогодні празник...
Ілько розгорнув засмальцьовані сторінки, сів до світла і повів покусаним нігтем по буквах: «Господи Боже мой, на Тя уповах, спаси мя от всіх гонящих мя, і ізбави мя... Воскресни, Господи, гнівом Твоїм, вознесися в концах враг Твоїх, і возтани, Господи Боже мой, повелінієм, імже заповідал єси».
Оришка хрестилася. Вона мало що тямила зі слов’янщини, та її щира селянська душа потребувала молитви.
– Ахтунг! – вереснули двері. У дверях – поліцай з автоматом напереваги. – Шумський, Левчук, Христя Рабого! На ліквідацію!
Почалося. Попереджали ж: за смерть кожного німця розстрілюватимуть десятьох, так ні ж – уколошкали-таки хлопці декількох фріців...
Оришка докінчила молитися й зіп’ялася на ноги: що ж, хоч коли помирати, то помирати тре’. Ілько як сидів, так і закляк, із Псалтирем у руках. За хвилю ніби отямився, підвівся і, як примара, безшумно рушив до притвору. І тільки Христю Рябого підвели попідруки: вагітна жінка ледь не зомліла.
* * *
Вели, видко, на Пилипове корчовисько, у виярок біля річки, де стріляли й жидів. Ілько товаришував із Гершком, крамаревим середульшим. Журився, як почув про розстріл. Ну та хай – жиди. Але ж його – за що?? Клубок підкочувався під горло, сині губи затряслися і з очей ринули сльози.
Німота йшла і щось джерґотіла по-своєму. Оришка, глипаючи, намагалась було вгадати, про що вони джерґотять: чи про те, що, бач, робота вирвалася в неділю, чи що хмариться і вже блискає...
Не дійшли ще на місце – небо вже геть заволокло чорними, ніби клуби пожарища, тучами. Зірниці займалися на півнеба, і холодний рвучкий шум старої левади навіював неспокій, здавалося, й німцям.
Оришка цупко стала на бабкуватих покорчених ногах, і вони були схожі на кореневище побитого літами й негодою дерева, як ці дуби, що навколо. Губи зціплені – і блискавиці в очах.
Христині набряклі ноги вже не тримали, і вона аж розпласталась на студеному стовбурі, груди ж ходили часто й високо, – починалися перейми, і погляд тікав од автоматів до неба, знов повертався, з жахом і надією, – та враз поринав в утробу, з якої стукало нове життя. Ілько ж за цей недовгий перехід із міцненького парубійка став маленьким і худим хлопчаком, що аж немає його.
Німці поспішали. Доки не почався дощ, треба вернутися з ліквідації.
Клацнули замки автоматів, підняв руку обер-лейтенант – дощ! дощ хлинув із небес!! Грім!!! грім!!! грім, неначе канонада!!
– Halt! Halt! So spricht der Herr, – зарепетувала Оришка, – «Stecke dein Schwert an seinen Ort! Denn wer das Schwert nimmt, der soll durchs Schwert umkommen» [Стійте! Стійте! Так говорить Господь: «Верни меч твій у місце його, всі бо, що візьмуться за меч, од меча погинуть...» (нім.)].– Оришка кричала крізь громовицю і дбала тільки, щоб її почули, не спостерігши здивування на лицях.
— Ist die Frau Deutshe? [Пані німкеня? (нім.)] – подив і замішання в усій істоті німців: у цієї селянки вимова аристократки в благородному гніві, аж ніяк навіть не колоністки, це вроджена вимова, її не можна навчитись.
Оришка не чула запитань і вже безтямно й незв’язно жбурляла їм в очі жарини святих слів, забуті ними, та чуті стільки разів:
– «Und es geschah pl?tzlich ein Brausen vom Himmel wie von einem gewaltigen Wind... und... die Menge... wurde gest?rzt; denn ein jeder h?rte sie in seiner eigenen Sprache reden... Und es soll geschehen in den letzten Tagen, spricht Gott...» [«І роздався зразу гук із неба, мовби од віючого вітру... і стривожились, бо чув кожен, що вони говіркою їх розмовляють... І буде останнього дня, глаголе Бог...» (нім.)].
– Втікайте, втікайте до лісу! – вигукнув обер-лейтенант.
Вояки мерщій поскидали зброю і вклякли молитися під зливою в набухлій землі.
* * *
Щось беззахисне і мале заплакало у леваді.
Радіопередача «Благо» 8 листопада 2015 року. Протоієрей Віктор Пушко – про євангельське читання неділі 22-ї після П’ятдесятниці (про багатого і Лазаря). Володимир Клименко – про великомученика Димитрія Солунського (8 листопада).
Радіопередача «Благо» 1 листопада 2015 року. Священик Андрій Хромяк, викладач Волинської православної богословської академії, настоятель парафії Великомученика Юрія Переможця в с. Жабка Ківерецького деканату – про євангельське читання неділі 21-ї після П’ятдесятниці (притча про сіяча).
25 жовтня 2015 р. Слово протоієрея Миколи Нецькара, декана кафедрального собору Святої Трійці, на врученні церковних нагород волонтерам, які допомагають військовослужбовцям у зоні АТО. Аудіо інформаційної служби єпархії.
Укази єпархіального архієрея в 2015 р. 02 листопада 2015 р.
Звернення Управління єпархії та Управління ДСНС у Волинській області 18 серпня 2015 р.
Резолюція міжнародної науково-практичної конференції на тему: «Християнська традиція Київської Русі»* 10 червня 2015 р.
Усі документи