Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

Натільний хрестик

Новела

– Ну що ж, ви нам підходите, – сказав редактор Світлані, гортаючи газетні вирізки. – Я переглянув усі ваші публікації: яскраво, свіжо, хвацько, «с комсомольской задоринкой», як кажуть. Ну й грамотність, знання мови… Характеристика ось – зразкова. Правду кажучи, я не довіряю теперішнім характеристикам, тому подзвонив до Петра Сидоровича. Він підтвердив усе на словах. Шкодує, до речі, що переходите від нього в «Червону юнь». Так що все гаразд, у понеділок – чекаємо на дев’яту. От тільки… – Нагнувся й понишпорив поглядом за пазухою Світлани. – Бачу, у вас хрестик на шиї. В нас це не вітається. Перебудова перебудовою, але атеїстичну пропаганду ніхто не відміняв. Ми от зовсім недавно допис дали на цю тему. «Символ мракобісся» називався. Це, розумієте, не просто собі прикраса. Особливо не для працівників комсомольської газети. Так що в понеділок, – поблажливо усміхнувся, – без символу. До зустрічі!

…Світлана того дня була сама не своя. Цікава робота вже не тішила. Вона давно хотіла позбутися задушливої атмосфери «Комуністичного прапора» й перейти в «Червону юнь»: сподівалася, що в молодіжці вільніше. Воно таки й вільніше, кажуть колеги, проте халепа з хрестиком пригнітила.

Хрестик був для Світлани не «просто собі прикрасою». Вона не мала релігійного виховання (тільки образки там, у бабиній кімнаті), але й проти церкви нічого не мала. Десь те біле з крильцями щулилось на самому краєчку єства, аж згодом Світлана й собі перехрестилася до бабиних ікон. А потім і «Отче наш» вивчила, і хрестика наділа.

Хрестика їй подарували на день народження. Тепер би вона спитала: «Освячений?». А тоді, півроку тому, ще не питала. Тепер вона і Євангеліє потроху читає. Що б на це сказав новий шеф?

Ніхто Світлані за хрестика зауваження не робив. Може, тому, що взимку, та й навесні, під одягом не було видно, а може, тому, що Петро Сидорович уже старенький і не нишпорить поглядом по жіночих пазухах.

Ну що, зняти той хрестик? Зніму. Хай вже… Врешті-решт, це тільки символ. Головне, як казала бабця, щоби в душі був хрест.

Зняла й поклала під образки.

…Аби розважитися, розвіяти сумні думки, розчинити гіркуватий осад, Світлана вирішила поїхати з подругою на озеро. Бо далі там запряжешся – світу білого не бачитимеш, як то часто попервах на новій роботі.

Ну та цих два дні – ще з хрестиком: вернулася-таки з порогу й забрала з-під ікон. В цю суботу-неділю я ще птиця вільна: з «Комуністичного прапора» звільнилась, у «Червону юнь» – зарахована тільки-но з понеділка.

Забрала хрестика, наділа й пішла.

…На озері було собі як звичайно. Купалися, загоряли, грали в м’яча, пили ситро, балакали про те про се… Погода стояла хороша. Аж занадто хороша. Смажило й парило немилосердно. Тож не диво, що врешті зірвався вітер, увесь виднокіл затягло чорними хмарами, загуркотіло, заблискало, зашуміло!..

Дівчата ще плюскались у теплому озері, та побачили, що треба тікати, – й хутчій до берега. Світланина подружка вибігла на сухе перша, та в ту ж мить уперіщила злива. Ледве встигла згребти свої речі – й мерщій під укриття. Світлана ж загаялась в озері, вибігла вже на геть мокрий берег, намірилась так само помчати по речі – аж тут…

Світлана більш не пам’ятала нічого.

Лишень подружка побачила спалах і раптове сяйво навколо неї. Отямилась, гукнула «Рятуйте!» й побігла до Світлани, що впала, розкинувши руки.

***

– Хто ви? – спитала Світлана, розплющивши очі й побачивши молоду жінку в білому халаті наопашки. – Де я?

– У лікарні, – відповіла незнайомка й відклала якісь папери. – А я ваша нова колега Валя з «Червоної юні». З вами сталася незвичайна історія. Тому редактор послав мене, щоб я негайно все описала, ну й провідала, звичайно: ви ж у нас працюєте від сьогодні.

– Незвичайна історія? – Світлана ледь приходила до тями.

– Ви купалися в грозу й вас ударила блискавка. Проте не забила на смерть, як би… вибачте… мало бути, а лиш дивним чином змінила ритм серця. Тут ось так і написано, – розгорнула папери, – що… ну, словом, із медичної мови перекладаючи, шлуночки серця стали діяти якось нетипово, але потім усе владналося. Тут, правда, написано: «блискавка влучила, найімовірніше, в хрестик». На вас що – був хрестик? І що «він мусив при цьому миттєво розплавитися й випаруватися від температури блискавки». Нічого собі…

Світлана підвелась і спантеличено спитала:

– Як? Як?? На мені нема хрестика?? Яка ж сила зняла з мене хрестик? І чому?

Тут вона поглянула в дзеркало, що висіло поруч, і роздратовано повернулась до Валі:

– Що це ви мене дурите? Ось же хрестик – на мені.

Валя глянула… подивилася… роздивилася – хрестик на Світлані був. Там, де й має бути.

Ввімкнули більше світла.

Золотого хрестика на Світлані не було.

Був дуже чіткий, виразний слід – усе одно, що ланцюжок із хрестиком, – те, що залишила блискавка на тілі Світлани, випаливши й випарувавши золото.

Вона провела рукою – хрестик на ланцюжку.

Провела руками й Валя, наче намагаючись зняти ланцюжок, але він уже навічно залишився на Світлані.