Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

СВІЧКА

Ганна ХАРІВ

Старі цвинтарі схожі на музеї. Муровані склепи, пам’ятники на могилах, написи на мармурових плитах і навіть безіменні горбики з хрестами а чи дерев’яними тумбами несуть відомості про час, коли жили на землі поселенці цього місця вічного спочинку, про їх соціальний стан, віросповідання, політичну приналежність. А ще про моральні принципи оточення, з якого вони випали.

Ми з донечкою бредемо по такому старовинному кладовищу на Прикарпатті. Несемо у відерці розсаду ранніх весняних квітів до могили бабусі. Ось вона, за високою березою, що нахилилась над безіменним пагорбом, порослим травою і барвінком.

– Тут також хтось похований? – запитує доня, показуючи на пагорб.

– Напевно, що так, коли з усіх боків могили, а цього місця ніхто не зачепив.

– Але чому тут ні хреста, ні квітів немає?

На це я не змогла відповісти. Натомість вийняла свічки. І одну запалила на бабусиній могилі, а другу ввіткнула на краю пагорба. І – о диво! На могилі вона горить спокійно, а на пагорбі – наче смолоскип. І віск по боках стікає так густо і так швидко, що свічка зменшується прямо на очах. Я запалила ще одну. Те ж саме. Ніби це чиїсь гарячі сльози збігають струмочками...

Виймаю третю свічку і, розламавши її на три частини, даю доні, щоб повтикала в різні куточки пагорба. Усі вони горіли ясно, чисто, і вітер їх не гасив. Панувала якась неймовірна тиша. Навіть птахів не було чути.

– Мамо, а для чого людина живе на світі?

Від цього несподіваного доньчиного запитання, від її серйозного погляду я аж розгубилася.

– Мабуть, щоб робити добро...

– То плачуть ті, що там поховані, бо їх усі забули, – прошепотіла донечка.

У дитячих очах читалась дорослість. А я, певно, була в цей час безпорадною.

...А через п’ять років не стало і моєї мами. Поховали ми її на цьому ж старовинному цвинтарі, що розрісся ще на півтора гектара, а деякі могили вже заховалися між деревами в лісі. Особливо, розказують місцеві жителі, швидко розширюється він останніх кілька літ. Невже й сюди дістає кістлява рука Чорнобиля? Кивають, що так. Але більше шкоди завдає оковита.

Зиск мають хіба що виготовлювачі вінків і пам’ятників.

Повертаючись із похорону, провідуємо могилу бабусі. І – о диво! Навколо колись безіменного пагорба – кована огорожа, на вершині – великий різьблений хрест, а меморіальна дошка в обрамленні живих квітів сповіщає імена замучених борців за Україну. Кажуть, місцеві рухівці подбали. Вмонтовано навіть підсвічники, у яких – недогорілі свічки...

...Минуло ще кілька літ. Ось і продали ми мамину квартиру. Хотілося зберегти її як своєрідний музей, де кожна річ дихає ненею, її працею. Важкою, треба визнати, працею простої жінки, яка у 29 років залишилася вдовою. Невимовно боляче було, – ніби обривались живі нитки на серці, – звільняти від скромних пожитків кожен куток на кухні, в кімнаті, в коридорі. Прощавай, тепле родинне гніздечко, яке виховало нас із братом у любові та душевній чистоті.

Останні відвідини могили. Коли ще зможу? Хіба аж наступної весни на Провідну неділю. А мама дивиться з мармурової плити, молода, в хустині, назад зав’язаній, як колись, під час роботи в полі. Але очі її цього разу, мені здається, дивляться зі смутком і образою...

Ховаючись від них, звернула на старий цвинтар, де бабусина могила. Там спокій, тиша. Але що це? На пагорбі, який ще три роки тому був таким величавим, замість квітів росте бур’ян.

– Мамо, а для чого людина живе на світі? – ніби знову чую голос моєї донечки.

Волин. єпарх. відом.– 2008.– № 04 (41)