Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

«Вже не я живу, а живе в мені Христос…»

Цими словами апостол Павло звертався до галатів – мешканців стародавньої області Галатії. Але ці слова є актуальними й сьогодні, вони також стосуються нас – сучасних християн.

Напевне, хтось дорікне: «Та коли це було! Тоді була зовсім інша ситуація…». Але це тільки так здається – насправді все те саме. Ми лишилися тими самими грішними людьми, з тлінним тілом, яке нас повсякчас тягне у гріх, із душею, яку занапащуємо щомиті, з постійними проблемами… Звісно, прийшов науковий, технічний прогрес – чимало людей майже нічого не роблять, за них усе виконують машини. І це, вважаєте, однозначно пішло на користь? Навпаки, часто-густо ще погіршило ситуацію, адже ми не намагаємося, щоб речі служили нам, а стаємо їхніми рабами. Ми тепер у всьому послуговуємося не серцем, а розумом, скрізь шукаємо вигоду, прикриваючись, що робимо користь для суспільства.

Але хіба ми стали добрішими, уважнішими один до одного, співчутливішими, більш люблячими? Та звісно, що ні. Цей прогрес з однієї сторони веде до страшного регресу довкілля, з іншої – деградації моральних цінностей, а їх ніяка техніка не замінить.

Однак, незважаючи на ці всі обставини, ми все ж хочемо врятуватися від погибелі, потрапити до Раю. Признаємося собі у цьому чи ні, але страх перед вічними муками у нас є, та ще й немалий. У декого це навіть переростає у фобію – нав’язливу боязнь смерті. Цей страх пов’язаний із невідомістю, людину лякає те, чого вона не знає про свою долю після земного життя. Людина просто відчуває, що їй доведеться відповідати за всі свої вчинки, і саме це її лякає.

Але для того, щоб не потрапити до пекла, треба щось робити. І от деякі люди починають хапатися за церковну догматику, каноніку, літургіку... і ще за багато церковних книг. Детально «проштудіювавши» якусь часточку тієї літератури, вони намагаються втілювати це у життя – борються, щоб усе строго виконувалося, вказують, що, як, де й коли потрібно робити, і думають, нібито вже спаслися.

Але печаль у тому, що сліпе виконання догматів нікого не врятує. Згадаймо уривок із Євангелія (Лк. 7:36–50). Фарисей Симон запросив Христа до свого дому. Про це дізналась одна грішниця і принесла з собою пляшечку мира: вельми дорогої запашної мазі. «І, припавши до ніг Його ззаду, плачучи, почала обмивати ноги Його слізьми, і обтирати волоссям голови своєї, цілувала ноги Його і мастила миром. Фарисей, побачивши це, почав у думках докоряти Христа: що ж це Він дозволяє доторкатися до Себе грішниці. Христос, бачачи ці помисли, через притчу дав йому зрозуміти, що він неправий. Жінці сказав: «Віра твоя спасла тебе; йди з миром».

Тому нам варто задуматися над тим, що врятувати свою душу зможемо лише тоді, коли будемо насамперед щиро вірити. Я не відкидаю догмати, їх дотримання важливе для кожного християнина, але всі вчинки людини мають проходити через призму віри, саме вона має бути основою всіх намірів і починань. Саме тому апостол Павло й каже галатам, що «вже не я живу, а живе в мені Христос» (Гал. 2:20). Для того, щоб повірити, треба дозволити Господеві увійти в наше єство, а найперше відкрити Йому душу. Ми ніби і впускаємо Бога у наше серце, намагаємося іти за ним, робити все на Його славу, але... проти ближніх своїх. І тут уже постає дилема: що краще – сліпе виконання догматів чи отака «віра», яка просто «перекреслює» Самого Бога?

Знову звернімося до Євангелія. «Вийшов сівач сіяти зерно своє і, коли сіяв, одне впало при дорозі, і було потоптане, і птахи небесні подзьобали його. А інше впало на каміння і, зійшовши, всохло, бо не мало вологи. А ще інше впало поміж терня, і виросло терня і заглушило його. Інше ж упало в добру землю і, коли зійшло, дало плід устократ» (Лк. 8:5–8). Сказане вище стосується того зерня, що упало між тернів, які його заглушили. Ми ніби й готові відкритися Богові, і впускаємо Його, але потім наша злоба, як терен, заглушує те добре, що було у нас укладено.