Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ЦИВІЛІЗАЦІЯ ПО-ХРИСТИЯНСЬКИ?

1928 року в Парижі було опубліковано статтю філософа Н. Бердяєва «О достоинтве Христианства и недостоинстве христиан». У цій публікації він стверджує, що «найбільшим запереченням Християнства є самі християни». Сьогодні, як і тоді, часто можна чути докори на адресу православних священнослужителів, мирян і Церкви загалом. Про неї судять за вчинками самих християн, причому частіше за все номінальних, «теплохолодних», як казав апостол Павло.

У древності про Християнство судили перш за все за його вічною істиною, за його вченням, зважали на святість життя перших подвижників, мучеництво, ревність у вірі. Наша ж епоха – час, коли в центрі всього поставлено, на жаль, не Бога, а людину. Усе навколо заповнено людським, світським, скороминущим; земним та тимчасовим, а не вічним; грішним, а не праведним; тим, що можна досягнути тут і зараз, а не очікувати майбутньої винагороди в Царстві не земного князя, а Царя Небесного. Гріховні вчинки християн, їх спотворення віри, насилля, неправда більш цікавить сучасників, ніж саме Християнство. Це привертає увагу більше, ніж велика Христова істина. Погані християни затьмарили собою саме Християнство.

Але чи винна віра Христова, Православна Церква, яка є містичним Тілом Христовим, що його правду частина християн не втілює у життя? Чи можна докоряти Церкві, навіть якщо частина тих, хто закликає, веде, проповідує в Церкві, не показує в житті належного прикладу? Врешті, чи є істинним критерієм для оцінки, в тому числі про Церкву, те, що ми бачимо, помічаємо, те, що лежить на поверхні? Звичайно, ні, бо це не відображає повноти Християнства.

Внутрішнє, духовне життя Церкви, святість – непомітна для людського ока, про неї важко розповісти, привернути увагу. Ми помічаємо людей публічних, відомих, оцінюємо їх вчинки. В епоху мас-медіа та шоу-бізнесу в інформаційному просторі головне – скандал, висвітлення чиїхось вад: нетверезий міністр, убивця-міліціонер, чиновник-корупціонер тощо. Тому самі християни винні в тому, що є «найбільшим запереченням Християнства».

У наші часи щораз важче натрапити на пропаганду чи бодай заклик дотримуватися духовних цінностей. Кредо сучасного покоління – успіх, зазвичай успіх будь-якою ціною. Головний засіб звернення до суспільства – це реклама та піар, знову ж таки здебільшого не найкращого ґатунку та без будь-яких моральних засторог.

Епоха науково-технічного прогресу стала епохою регресу духовного. Сучасна людина легко потрапляє у залежність від благ цивілізації, із задоволенням і навіть бездумно використовує новітні технології, при цьому часто декларуючи свою релігійність та належність до Церкви. Наслідком цього буває духовне, внутрішнє роздвоєння. Адже розпуста людська корениться в роздвоєності волі – одночасному бажанні й ненамаганні досягти Абсолютного Блага, Бога. «Бо за внутрішньою людиною знаходжу насолоду в законі Божому; але в членах моїх бачу інший закон, що протиборствує законові розуму мого і бере мене в полон закону гріховного, який перебуває в членах моїх» (Рим. 7:22–23). Більшість людей не хочуть творити зло, але не можуть не творити його, бо починається воно з прагнення тимчасового добра та щастя. «Добра, якого хочу, не роблю, а зло, якого не хочу, роблю» (Рим. 7:19). Чому ж і через 2000 років так стається з нами, тими, хто «покликані ... до єднання з Сином Його Ісусом Христом, Господом нашим» (1 Кор. 1:9)?

Християни стали заручниками цивілізаційних процесів, ними ж створених. Проповідуючи свободу – стали залежними від гріха, закликаючи до рівності прав – отримали нехтування основними моральними цінностями, прагнучи задоволення всіх життєвих потреб – прийшли до психології споживання, вибудовуючи демократію – отримали глобалізацію всіх процесів на земній кулі, так що національну ідентичність нині сприймають як анахронізм, а демографічний спад став нормою.

Ще 1931 року видатний богослов, лауреат Нобелівської премії А. Швейцер говорив, що він «народився в період духовного занепаду людства». Ознаки цього вбачав у нехтуванні думкою та мисленням. «Організовані державні, соціальні та релігійні об’єднання нашого часу намагаються змусити індивіда не будувати свої переконання на власному мисленні, а приєднуватись до тих, які вони для нього сформували. Людина, що виходить з власних міркувань, є для них чимось незручним та тривожним». 

Відсутність мислення призводить до відсутності духовної свободи. Вважаючи себе вільною та здатною самостійно робити вибір, людина залишається залежною, часто цього не помічаючи. Ілюзія свободи – це коли хтось зробив вибір за тебе, але ти вважаєш, що рішення прийняв саме ти і ніхто інший. Згадайте рекламні гасла: «Це твій вибір!!!», «Ти вибираєш, ми вибираємо!», «Твоє життя – твій вибір!», «Світ твоєї свободи!»... Я був би неправий у цьому твердженні, якби товари чи навіть політики, яких отак рекламують, не мали попиту. Але слово «вибір» активно використовується в піар- та рекламних кампаніях саме з тієї причини, що створює ілюзію самостійного вибору. Хоча свободою, насамперед вибору, тут і не пахне.

Але це суто світський погляд. У духовному розумінні людина має вибір: йти праведним шляхом чи гріховним. Свобода? Свобода. Адже Бог ні до чого не змушує людину. Вона сама визначає свою долю. Але шлях той обов’язково закінчиться: милістю Божою чи диявольськими сітями. І тут гарантія: праведник потрапить у Царство Небесне, грішник – у муки вічнії. От і свобода з гарантією. А інакше і бути не може, бо вона заперечує існування Бога, існування справедливості. Якби не було б такої гарантії, то чи був би світ? Тоді б кожен знав, що є вседозволеність без покари. Чи потрібна така свобода?

Сучасній Церкві та християнам нелегко встояти під натиском сучасного ліберального права, вседозволяючої толерантності та норм поведінки без морального стриму. Ще важче донести до людини справжнє світло Христової істини. Адже є велика небезпека, що ті, хто нині шукають Бога і Церкву, хочуть бачити їх такими, як їм хочеться, де гріх не назвуть гріхом, а толерантно благословлять його, де не потрібний духовний подвиг, самовдосконалення, а достатньо раз на тиждень віддатись груповій ейфорії та заспівати гарних пісень під електрогітару. Таке собі «гламурне християнство». Намагаючись стати частиною європейської спільноти, ми в жодному разі не повинні заплющувати очі на сумний досвід тих релігійних деномінацій, які, хоч і називають себе християнськими, стали насправді світськими, обмирщилися, залишивши обрядові деталі й відкинувши фундаментальні, традиційні основи християнського вчення. Це має бути пересторогою. Нам слід широко відкрити очі на світ. Відділити полову від зерна. Бо через мислення, самоусвідомлення людина покликана стати не рабом гріха, а служителем праведності.