Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

Хрещена орда
(Остання російська ніч)

Ця стаття не про криваві справи Московської імперії – про це знає весь світ. Мова піде про душу російського народу, про його менталітет, і це спроба визначити причини його формування. І найголовніше, у своїй праці автор найчастіше буде спиратися на докази та висловлювання передових російських мислителів, аби уникнути звинувачень у русофобії.

Але спочатку коротка історична довідка, яка допоможе нам відповісти на питання: як же виникла Московська наддержава, які причини і сили сприяли цьому? Можна відповісти трьома словами: розбій, віроломство і брехня. І так триває до наших днів. І в XV столітті московський князь Іван Калита («калита» – грошовий мішок), заручившись підтримкою Золотої Орди й отримавши право збирати данину на користь хана, левову частку зібраного залишав собі, таким чином, накопичив величезні багатства. Пограбувавши сусідів, Москва збагатилася і почала відкритий розбій, прикриваючись хибною ідеєю – нібито «збиранням земель руських». Цим вони займаються досі (згадайте Придністров’я, Абхазію, Південну Осетію, Крим, Східну Україну).

З давніх часів сусідські землі придушувалися з неймовірною жорстокістю. Вільний Великий Новгород, який завжди тяжів до демократичного Заходу, за Івана IV Грозного був буквально залитий кров’ю. Одночасно сформувався менталітет московитів: рабська відданість своїм царям і імперська пиха – віра в свою велич та історичну винятковість (богообраність). О. Солженіцин заявив, що «росіяни поважають великих лиходіїв і вбивць» («Архіпелаг ГУЛАГ»). Наприклад, ким був для народу князь Курбський, який попросив політичного притулку в польського короля? Ясна річ,зрадником, «ворогом народу». А ким був у свідомості російського народу Іван Грозний? Царем-батюшкою, благодійником, годувальником; таким же благодійником і батьком народу був для них Сталін, а тепер кривавий Путін, якого підтримують 85 % росіян, і це говорить про моральний стан нації.

«Самодержавство, православ’я, народність», – ось три кити, на яких тримається російська держава, і це ж – три складові менталітету російської людини. Що це таке насправді?

Самодержавство – абсолютна влада однієї людини, найчастіше деспота, царя, генерального секретаря партії або просто кривавого диктатора і садиста Путіна.

Псевдоправослав’я – політична структура, свого роду церковна підпора імперії. Це язичницьке православ’я без Христа, крайнє обрядовір’я, яке прикривається уявною канонічністю; його глава – патріарх – виконує функцію імперського політрука.

Народність – первісний колективізм, що зовсім не допускає і не терпить індивідуалізму і свободи особистості. Економічна основа – громадська та державна власність, що призвело до поголовного розкрадання за принципом «не моє, колгоспне – значить, можна вкрасти».

Росія завжди була агресивною імперією – і до більшовицького перевороту, і після. Це ситуація, коли з’єднався двоголовий мутант (орел) із пентаграмою антихриста. Міф про якусь загадкову, загальнолюдську душу російського народу, який нібито покликаний Богом повідати світові якусь вселенську правду і навіть звільнити людство від світового зла, був складений групою містично налаштованих російських націоналістів (шовіністів), починаючи від слов’янофілів і закінчуючи Достоєвським. Вони втішали себе подібними думками, а в цей час хрещена орда крала, пила, матюкалася і поневолювала інші народи. У цьому контексті неможливо пройти повз одного з найоригінальніших і глибоких російських письменників кінця XIX і початку XX століть, – ми маємо на увазі М. Бердяєва, який на зламі двох століть спробував усвідомити і пояснити російську дійсність. У 1918 році вийшла в світ його цікава книга «Доля Росії». Бажаючи бути об’єктивним, він висуває дві тези про Росію.

Перша теза: «Національний у Росії саме її наднаціоналізм, її свобода від націоналізму… Росія покликана бути визволителькою народів» (с. 9).

Однак факти все більше і більше переконують у правильності зовсім іншої тези, викладеної тим же автором і на тій же сторінці: «Росія – найбільш націоналістична країна в світі, країна небачених ексцесів націоналізму, гноблення підвладних національностей русифікацією, країна національного вихваляння…» І далі він пише: «Той же Достоєвський, який проповідував (російську) вселюдину і закликав до вселенського духу, проповідував і найбільш бузувірський націоналізм, стравлював поляків і євреїв, заперечував за Заходом будь-які права бути християнським світом…» Захоплений правдою, він відкриває ще одну велику істину: «Російська імперія явила зовсім виняткове видовище – цілковиту націоналізацію церкви Христової, яка визначає себе як вселенську» (с. 10).

У чаду національної гордості Достоєвський звинуватив Рим, який нібито піддався на спокусу диявола. Однак не Рим, а російський народ і Московська церква не тільки вклонилася антихристу, але і співпрацювала з червоним драконом всі 75 років. Бідний Достоєвський – великий шанувальник російської душі, – не дожив він до тих днів, коли кирпаті рязанські комсомолочки в червоних хустинках витанцьовували під гармошку на вівтарях зневажених храмів Божих.

Ми дозволимо собі зупинитися на церковному питанні. У 1993 році на сторінках альманаху «Собеседник православных христиан» пропащий чорносотенець і мракобіс митрополит Санкт-Петербурзький і Ладозький Іоан (Сничов) пише: «Створивши найбільшу у світі державу, що тягнеться від Атлантики до Тихого океану, він (російський народ) не принизив жодного з народів, які зустрілися на його шляху, навіть найменших, але всіх прийняв як братів… Саме церква стала центром святоотецької державності, не насилуючи народ, не створюючи рабства» (с. 3). Це безсовісна, фарисейська, великоруська брехня! А тепер згадаймо ще царські часи: приниження і пригнічення багатостраждального польського народу, згадаймо бридке бузувірство Катерини II – цієї німецької фрау, яка з трону польських королів зробила собі унітаз. Правда, Бог дав так, що саме на цьому унітазі вона і померла.

Далі, згадайте незліченні заборони української мови, різанину в Батурині, страждання Полуботка, великомученика Петра Кальнишевского, солдата Шевченка, згадайте єврейські погроми, утиск іновірців. А за радянського часу: згадайте депортацію так званих малих народів (чеченців, інгушів, кримських татар, прибалтів). Митрополит, напевно, забув, що церковна ієрархія свого часу мала кріпаків і безжально експлуатувала їх. Ось вам і церква – «не насилуючи народ, не створюючи рабства».

І ще про російську душу. У 1911 р. вийшла у світ знаменита книга улюбленого російською інтелігенцією письменника В. Розанова «Темний лик», де оспівується язичництво як основна особливість російської душі. Ця книга потребує ґрунтовного богословсько-філософського аналізу, і автор статті обіцяє це зробити, якщо на те буде Божа воля.

А тепер дамо відгук М. Бердяєва на цю книгу в оригіналі: «Кто написал гениальную хулу на Христа “О Иисусе Сладчайшем и о горьких плодах мира”, кто почувствовал тёмное начало в Христе, источник смерти и небытия, истребление жизни и противопоставил “демонической” христианской религии божественное язычество, утверждение жизни и бытия?» (с. 40). Навіть відразу і не зрозумієш – хвалить він Розанова чи ганить.

Якщо зібрати всі факти з російського життя, то можна зробити висновок: Росія, по суті, залишилася язичницькою країною, прикриваючись псевдоправослав’ям. Ось чому тут так легко оселився державний атеїзм і стало можливим тотальне осміяння віри Христової, і «народ-Богоносець», «народ-христолюбець» (за Достоєвським) став поклонятися антихристу.

Росія давно вже мертва. «Битовуха», охоплена псевдоправославним обрядовірством і радощами язичницької плоті (домові, лісовики, шамани, купальські оргії); державна політика – хижий імперіалізм, а церква – його служниця.

На початку своєї книги М. Бердяєв пише: «Я знав, що в російському народі і в російської інтелігенції приховано начала самознищення» (с. XIII). І далі він же пише: «Росія – як дівка на виданні, шукає жениха» (с. 16), який, мовляв, наведе належний порядок у країні. Схоже, що Путін підшукав їй гідну пару – це Північна Корея та Китай.

Яка ж доля Росії, що її чекає, як вона буде жити далі без покаяння, без Христа? Автор статті дозволяє собі дати історичний аналіз, – теж дві тези.

Перший: Росія поступається Китаю Далеким Сходом в обмін на військову допомогу у війні з Заходом. При такому розкла’ді Європі буде важко впоратися з цією ордою і може настати, як писав Шпенглер, «занепад Європи». Тоді в світі залишаться тільки дві сили – Китай і США, Росія ж повністю розчиниться в «китайському морі».

Але автор більше схиляється до другого варіанту (тези): Китай без жодної угоди з Росією хлине в напівпорожній Сибір і це вторгнення зупинить на Уралі саме об’єднана Європа, яка в цілях власної безпеки надасть допомогу Росії, але остання виявиться в межах Московського царства XV століття і перестане бути наддержавою.

А поки що Путін, як біблійний Валтасар, насолоджується останньою ніччю, бо звучать уже фатальні слова старої революційної пісні:

Но грозные буквы давно на стене
Чертит уж рука роковая…

А букви ці відомі всім: «мене, текел, упарсин. Ось і значення слів: мене – обчислив Бог царство твоє і поклав кінець йому; текел – ти зважений на терезах і знайдений дуже легким» (Дан. 5:25–27). Нехай буде так! Слава Богу!