Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

Очі Архангела

Лямент

«Горе вам, хто приєднує дім до дому, хто приєднує поле до поля, так що іншим не залишається місця, начебто ви одні оселені на землі» (Іс. 5:8); «О ви, що суд перетворюєте на отруту і правду кидаєте на землю!» (Ам. 5:7). Так гаряче серце пророка відповідає на несправедливість і жорстокість гнобителів. А ось тяжкий стогін ще одного премудрого: «І обернувся я і побачив усякі утиски, які чиняться під сонцем: і ось сльози пригноблених, а утішителя в них немає; і в руках гнобителів їхніх – сила, а утішителя в них немає» (Ек. 4:1). То невже не буде втішення і не буде праведного суду? Перед очима постає картина Страшного суду з розпису у Володимирському соборі в Києві: душу тривожать прекрасні і страшні очі архангела, який тримає терези совісті над морем людських тіл, і мимоволі спадають на думку слова великого і нещасного поета:

Но есть и Божий суд,
Наперсники разврата!
Есть грозный суд; он ждёт,
Он недоступен звону злата.
И мысли, и дела он знает наперёд.

Як же сталося так, що працелюбний, глибоко віруючий і добрий народ створив бандитсько-злодійську державу? Невже все це закладено в генах? Якщо росіяни поважають своїх великих деспотів і вбивць, то ми, українці, – схиляємося перед багачами. Вочевидь, не даремно пройшло трьохсотлітнє рабство і більшовицький терор – народ утратив свою первозданну душу й, отримавши довгоочікувану волю, як євреї в пустелі, поклонився «золотому тельцю». Чомусь натовп поважає товстосумів-олігархів, голосує за них, проводить у структури влади. Так відбувається криміналізація влади, а потім криміналізація свідомості й усього суспільства, хоча очевидно кожному, що людина, яка займається великим бізнесом, не може бути совістю нації.

Хіба не попереджав нас про це сам Спаситель: «де скарб ваш, там буде й серце ваше» (Мф. 6:21)? Так чому століттями переживши неймовірні страждання, ми побудували саме таку державу? Чіткої відповіді нема, є тільки питання, які роздирають душу. Чому ж наша слов’янська душа метається між двома крайнощами: якщо соціалізм – то обов’язково безбожний, який жорстоко пригнічує свободу особистості й піддає суспільство тотальному терору; якщо ж капіталізм – то дикий, який безжально експлуатує трудящих, де продається все – починаючи від уряду і закінчуючи нічним сторожем? Хтось із мислителів сказав, що розкладення суспільства відбувається у двох випадках: перший – коли немає злочину, але є кара (це більшовицький варіант соціального зла), другий – коли, навпаки, є злочин, але немає кари (це наше бандитсько-злодійське кримінальне суспільство).

В Україні іде війна за гроші, і ця війна відбувається на найвищому рівні влади. Посол США в Україні заявив, що нашій країні не так страшні російські танки, як корупція, тобто наші власні олігархи-вампіри. Будь-який протест проти існуючого порядку розглядається владою як посягання на єдність нації та стабільність держави, очевидно, за принципом: «ви воюйте, а ми будемо наживатися». Всі вампіри сидять у своїх палацах за шестиметровими парканами і нахабно сміються з рабів; вони забрали у свою власність навіть озера, береги річок і морів та відкрито хизуються своєю розкішшю. Пані Льовочкіна і Шуфрич мають свої острови на Дніпрі, куди, як співається в пісні: «А в терем тот высокий нет хода никому». Депутат же Верховної Ради Дубневич є власником тридцяти квартир у Києві. Чи це не бе­зумство?! Янтарний бізнес почали брати під контроль тільки тоді, коли наїлись там – нагорі. Так невже функція президента полягає лише в тому, щоб нагороджувати посмертно героїв?

А судді хто? Кожного разу розігрується один і той же низькопробний спектакль: парламент позбавляє олігарха-злодія (напр., Клюєва) депутатської недоторканності, суд відпускає під заставу – і, дивіться, той уже в Москві на Рубльовці.

Але всі демонструють свою показну релігійність: у всіх кабінетах ікони, всі освячують свої іномарки і палаци, хрестяться на урочистих молебнях. Але немає у судді справедливості, у прокурора – захисту, у лікаря і священика – милосердя. Чи є віра в цих людей? Очевидно, немає віри і в Паші-Мерседеса – так кияни називають архієпископа, настоятеля Києво-Печерської лаври Павла за те, що той любить роз’їжджати на найдорожчих іномарках і сварить журналістів за дешеве взуття. Пашо, ти ж під час постригу перед Богом клятвено відрікався від усіх радощів і благ світського життя! А живеш у розкішному палаці під Києвом, купаєшся у власному басейні і, треба гадати, не один, а з гуріями. Пашо, а де твій ослик? Ах так, ти його залишив Христу… «Вот так и живём, не ждём тишины…» Але тепер Україні потрібні такі, як Авраам Лінкольн, Бонапарт, Пілсудський…

Передбачаю неминуче заперечення богословів-ортодоксів: Церква не повинна займатися соціально-політичними питаннями, у неї зовсім інше завдання – спасіння душі людської від гріха й успадкування Царства Небесного. Ні, шановні добродії, Царство Небесне починається вже на землі. Чиста релігія можлива тільки у відлюдників – там стоїть питання тільки про душу. Але людина живе в суспільстві, й саме в суспільстві йде найжорсткіша боротьба добра зі злом. Тому боротьба за соціальну справедливість є не лише економічним і політичним питанням – це грандіозна релігійно-моральна проблема.

То взагалі, як і чому з’явилася соціальна несправедливість? Щоб повністю розкрити цю тему, необхідна була б ціла книга, але Церква зобов’язана і тут сказати своє слово. Один письменник-класик зазначив, що людина, яка застовпила ділянку землі та сказала: «Це – моє!», і є зачинатель експлуатації, засновником соціального зла.

Але як же відбувається розшарування на багатих та бідних? Що є причиною прибутку вампірів-багатіїв і як вони смокчуть кров у своїх жертв? Звідки і як з’являється прибуток, сьогодні знають навіть школярі старших класів. Ми часто чуємо: «Він – мільйонер, він може надати матеріальну допомогу, подарувати медичне обладнання, видати студентам одноразову стипендію, подарувати продуктові набори, навіть побудувати церкву». Словом, «він може дати». Але мало хто ставить собі запитання: а звідки ж він узяв ці мільйони і мільярди? Відповідаємо: так у вас же, раби, тільки у вас, адже більше взяти ніде. Світова класична по­літеко­номія в особі своїх великих спеціалістів має чітку відповідь на поставлене питання: існує непорушний економічний закон, за яким скільки підприємець вклав у виробництво товару, стільки й отримав при його продажу з різницею в ціні, що незначно коливається. Звідки ж тоді береться прибуток? Із додаткового продукту (додаткової вартості). А вона як отримується? Прибуток капіталіста – це частка неоплаченої праці трудівника, оскільки праця (робоча сила) – це єдиний товар, котрий у процесі виробництва здатний створювати прибуток. Як би потім банки не накручували проценти, саме в первинному капіталі закладено додаткову вартість, тобто його прибуток. Але все це відбувається в західних країнах, у нас же, крім усього цього, іде неприкрита кримінальна кража державної скарбниці, у нас – клептократія, тобто влада злодіїв і шахраїв.

Однак усі ці закони відкрили не тільки економісти й політики. Про це задовго до них писав найближчий учень Христа апостол Яків: «Ось плата, яку ви утримали у робітників, що працювали на ваших полях, голосить; і голосіння женців дійшли до вух Господа Саваофа» (Як. 5:4).

Багато було пролито крові людьми за соціальну справедливість, і кращі ієрархи Християнської Церкви не залишались осторонь цієї боротьби (такі як Томас Мюнцер, Ян Гус, Савонарола, Йоан Златоуст), адже правда Божа повинна бути всюди – і в печері подвижника, і на барикадах.

А суд буде! Хай вампіри не забувають слова все того ж апостола Якова: «Ви розкошували на землі та зазнали насолоди; наситили серця ваші, ніби на день заколення» (Як. 5:5). Та спочатку буде суд людський, і він уже був не раз. М. Бердяєв писав, що революція – це суд Божий над суспільством, суд над християнами, які зрадили християнство. Ось тоді вони почують грізні слова: «Іменем революції!». А потім уже буде архангел із прекрасними, страшними очима, який тримає терези совісті.