Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ПОЛУМ’ЯНИЙ СИМВОЛ ВІРИ

Ще в сиву давнину люди звернули увагу на плавлення воску і виготовляли з нього свічки, ними освітлювали свої житла. А починаючи з другої половини ІХ ст., на історичній Волині їх використовували в Божих домах: печерних монастирських храмах, парафіяльних церквах – і для освітлення, і для ознаменування світла Христової віри.

Свічки були різні за розмірами, майстерністю виготовлення, призначенням. У народі існував звичай самим «сукати свічки» з воску, як для власних потреб, так і для офіри Богові. А при монастирях, великих храмах, переважно кафедральних, виготовляли їх ченці-свічкарі. Вони старалися зробити свічку якомога більш мистецьку, вкладали в цей процес не лише свої вміння, навики, а й творчість. Про це можемо судити з відомих нам взірців ­XVI–XVIІІ ст. із храмів Волині.

До Першої світової війни в трьох церквах містечка Сте́пань – Святої Трійці (1523 р.), Преображення Господнього (1749 р.), Святителя Миколая Чудотворця (1775 р.) – знаходилися трьохпудові воскові свічки, звані цеховими. Тобто їх жертвували цехові ремісничі братства. Виготовляли ці свічки з місцевого воску, до якого додавали смо́ли ялин, сосен у певних пропорціях.

В історичних джерелах про степанські по́світи, заввишки до 2 м, завтовшки 25–26 см, знаходимо такі думки. Щорічно їх підсукували та засвічували тільки в урочисті свята. У Миколаївській церкві їх було шість. Одну з них перед Першою світовою забрали до музею, а дві інші у війну переробили. Тут, як і в Троїцькій церкві, вони стоять на кліросах коло стіни. Під час Служб Божих, особливо по великих святах, храмових празниках, степанські братчики і сестриці тримали також у руках величезні свічки. Та тримали не так, як усюди в церквах, а держали їх у руках за нижній кінець, так що в церкві неначе стояли дерева. Над головами богомольців світили вогні свічок, наче зорі, і все це при світлі величезних огнів цехових свіч створювало неповторну благодатну атмосферу.

Саме ці частково збережені цехові світочі-велетні зі сте’панських церков дають нам можливість довідатися про давній процес їх виготовлення й використання.

Ченці в монастирях, народні умільці виготовляли свічки з високоякісного воску різних природних кольорів і відтінків, їх поверхню прикрашали різнобарвними нитками, стрічками, а до Стрітення, Воскресіння Господнього, Маковія – пасмами льону, конопель, листями рослин, особливо барвінку. Часто воскові свічки розмальовували природними фарбами (напр., буряковим соком) в однотонні кольори чи барвами веселки. Останні, як правило, виготовляли до свят, а над покійником завжди горіли свічки з темних відтінків воску або ж підфарбовані в колір суму.

Ґнотом служила, як правило, конопляна, пізніше лляна мотузка. Завдяки складу воску свічки тріскотіли та розкидали в усі боки дрібненькі, як пилини, бризки.

Опріч великої цехової, у кожному цеху були свічки і менших розмірів. Частина їх зберігалася в храмах, а частина – у майстра. Під час похорону котрогось із братчиків у жалобній процесії брали участь члени цеху, а при смерті визначних осіб містечка – всі цехи йшли за небіжчиком зі своїми свічками.

У день цехового празника відбувалася в парафіяльному храмі Обідня, під час якої братчики цеху з двохаршинними (1,5 м) свічами стояли двома рядами від дверей до іконостасу. По Літургії служився молебень або акафіст цеховому святому, а відтак під звуки дзвонів із запаленими свічками вірні тричі обходили навколо своєї святині.

Подібні цехові свічки були в храмах інших волинських міст: Луцька, Володимира, Берестя, Холма, Крем’янця, Острога, Збаража, Дубна, Почаєва… Одначе найбільш збережені й описані в історичних джерелах саме свічки Степаня. Рештки цехових свічок із його церков зберігаються нині у фондах Рівненського обласного краєзнавчого музею.

Мистецтво виготовлення (сукання) воскових свічок пройшло довгий шлях удосконалення. На початку їх виготовляли вручну, відомим і дотепер способом. М’який віск розкачували по рівній поверхні, надаючи йому округленої форми, закладали в їх видовжену сере­дину ґніт із ниток, мотузок, волокнистих рослин, відповідно прикрашали поверхню свічки залежно від її призначення.

Попит змушував удосконалювати засоби виробництва, зокрема від ручного одиничного сукання до партій. Нещодавно виявлені й досліджені нами прилади у селах Страклів біля Дубна, Воротнів поблизу Луцька дають підставу стверджувати, що вони в XVI–XVIII ст. застосовувалися для одночасного відливання з розплавленого воску по кілька десятків свічок. І не лише при монастирях, кафедральних храмах, як це було в княжу добу, а й при парафіяльних святинях. Знайденим приладдям при храмі Різдва Пресвятої Богородиці в с. Страклів одночасно можна було відливати 25 свічок заввишки до 58 см, завтовшки від 2 до 3 см. Можна було відливати і товщі свічки, але вже за кількістю менше. Свічі-велетні зі Степаня виготовлялися нарощуванням на спеціальному, спочатку дерев’яному, а пізніше металевому циліндричному пристрої.

У фондах Рівненського обласного краєзнавчого музею є й ряд воскових свічок набагато менших із церкви с. Листвин на Дубенщині. Одна була відлита в особливій циліндричній формі й нагадує кручені шишки для весільного короваю. Її поперечник – 6,2 см, висота – 12,5 см. Тут також зберігається так звана шарова свічка заввишки 77 см, завтовшки 3,5 см. Свічкар сукав її вручну в кілька шарів. Кожний шар, нарощений (накачаний) на попередній, відрізняється кольором: бачимо в перерізі темно-зелений, білий, жовтий, коричневий шари. Ґнотом є звичайна конопляна мотузка, до речі, дуже погано засукана, тож така свічка мала служити в храмах недовго.

Збережені по церквах, монастирях, музеях, у приватних осіб давні воскові свічки мусимо не лише старанно оберігати і вивчати. Виготовлені безіменними свічкарями, вони призначалися для храмів як офірність Богові, як вираження полум’яної любові до Всевишнього, Пречистої Богородиці, до святих угодників.