Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

МОЛІМОСЯ ЗА ОГОЛОШЕНИХ
Літургію не потрібно змінювати

Запитання: Чому під час Богослужіння згадуються оголошені, якщо в храмі присутні лише вірні?..

Відповідає магістр богослів’я протодиякон Святослав Черенюк

Своєрідним центром християнських відправ є Літургія – Служба Божа, що складається з трьох основних частин: проскомидії, Літургії оголошених та Літургії вірних. Під час першої й другої частин у храмі можуть бути присутніми як охрещені, так і не охрещені, але вже наближені до Християнства й підготовлені до таїнства Хрещення. Літургійна відправа у третій частині передбачає участь лише охрещених членів Церкви – вірних, які сповідалися та приготувалися до участі у таїнстві Євхаристії як центральній події Літургії.

Розберімося, хто ж такі вірні.

Вірні в давнину – це християни, які пройшли ступінь усної настанови у вірі (т.зв. оголошення, або катехуменату), їх хрестили і допускали до Причастя. Вірні вважалися духовно відродженими членами Церкви. На думку св. Климента Олександрійського, різниця між вірними та оголошеними полягає в тому, що оголошені тільки хочуть жити по-християнськи, а вірні, що прийняли таїнство Хрещення, мають благодатну силу для такого життя.

Чому ця частина Служби називається Літургією вірних? Тому, що вірні були присутні на тій частині, де відбувалося перенесення чесних Дарів із жертовника на престіл, перетворення Дарів, приготування віруючих до Причастя, саме Причастя, подяка за Причастя і відпуст. На цій частині Літургії не були присутні оголошені, тому вона отримала назву «Літургія вірних».

А хто ж такі оголошені?

Оголошеними називалися ті, які ще не прийняли Хрещення, а тільки до нього готувалися через усне «оголошення» (повчання); каянниками називалися люди із віруючих, які за тяжкі гріхи не допускалися до прийняття Святих Тайн (Євхаристії) та які перебували під забороною. На відміну од вірних, чи вже хрещених християн, оголошені не вважалися духовно відродженими членами Церкви. При всьому тому вони, безсумнівно, належали до Церкви (хоча і зовнішнім чином, за висловом святих отців, – перебували перед дверима Церкви), зараховувалися до християн, осіняли себе хресним знаменням, брали участь у перших частинах Літургії.

Оголошені, або катехумени, поділялися зазвичай на кілька розрядів: два, іноді три, чотири і навіть на п’ять. Я дотримуюся думки середньовічних грецьких коментаторів Зонари, Вальсамона, Арістина і Матвія Властаря, які поділяють їх на два розряди. Арістин каже: «є два роди оголошених, одні – які щойно вступили, а інші – які стали більш досконалими, досить навчені істин віри». Те ж говорять Зонара і Вальсамон у тлумаченні 5-го правила Неокесарійського Собору і те ж повторює в тлумаченні цього правила Арістин. Посилаючись на тлумачення згаданих коментаторів, те саме говорить і Матвій Властар в Алфавітній Синтагмі. Отже, оголошені поділилися на два розряди. Коли який-небудь язичник чи юдей заявляв про своє бажання вступити в число оголошених, то повинен був звернутися до якогось християнина з мирян або ж до диякона, який ручався за його добрий намір та приводив його до пресвітера чи єпископа. Єпископ чи пресвітер, переконавшись у його доброму намірі, читав належну молитву, осіняв хрестом і вводив у перший розряд оголошених, яким викладалися перші істини християнського вчення. Їм дозволялося приходити до церкви на Літургію та слухати читання Святого Письма, після Євангелія вони негайно повинні були виходити з храму. У першому розряді оголошені звичайно залишалися три роки (Апостольські постанови, VIII, 32), хоча цей час міг бути скорочений або продовжений відповідно до старанності. У тих випадках, коли катихіт бачив, що його учні досить ознайомлені з початковими відомостями із християнського вчення і що вони доброї поведінки, то дозволяв їм перейти у другий розряд оголошених. Там їм ширше викладалося християнське вчення й пояснювався з усіма подробицями Символ віри. Вони могли молитися з вірними і після Євангелія, схиляти коліна, коли за них під час Літургії читалася молитва. Вони залишалися в церкві доти, доки диякон не звертався до них зі словами: «Оголошені, вийдіть», після чого вони виходили з храму. Тривалість їх перебування на цьому етапі також залежала від їх старанності та поведінки. Оголошеним першого і другого розрядів у церкві було відведено місце разом з каянниками другого ступеня, тобто у притворі перед місцем, яке призначене для хрещення, поблизу головного входу.

Чому частина Відправи називається «Літургія оголошених»? Тому, що при її здійсненні можуть бути присутні й оголошені, тобто ті, що готуються до Хрещення, а також і ті, що каються і відлучені за тяжкі гріхи від Причастя.

Коли ми вже знаємо про Літургію вірних, Літургію оголошених і хто такі оголошені, розберімось, чи потрібні нам тепер єктенії за оголошених.

На цю тематику дуже часто можна почути дискусії, не тільки між мирянами, але й між духовенством. Що стосується молитов за оголошених, то українська церковна традиція, на відміну від грецької практики, не наважується викинути їх із Богослужіння. Оголошення не відбуваються в Церкві, як у перші віки Християнства. Хрещення дорослих замінено хрещенням несвідомих немовлят. Самих оголошених у Церкві не стало. Рідкісні винятки – якщо у якихось місцях земної кулі хтось готується прийняти Християнство із юдеїв, мусульман чи язичників, але цим навряд чи можна виправдати існування і до цього часу єктеній за оголошених повсюдно. Проте страх порушити традицію заважає зробити відповідні висновки. Невідомо, за кого молиться церковна громада, коли диякон виголошує: «Оголошені, помоліться Господеві..., щоб Господь помилував їх..., просвітив їх словом істини..., відкрив їм Євангеліє правди» і т. ін. Невідомо, кого ж диякон просить залишити молитовне зібрання, коли каже: «Оголошені, вийдіть...» і т. д. Оголошених немає, a єктенія звучить за тих, хто не присутній у церкві, та взагалі Церква навіть не має на меті оголошувати (навчати) перед тим як хрестити.

А тепер подивімося з іншого боку.

Головне, що збереження молитов «за оголошених» є нагадуванням нам не тільки про інститут оголошених, який у Західноримській та Східноримській імперії в основному зник у V–VI ст. через розповсюдження хрещення немовлят, а також нагадуванням про ступені покарання, покуту, що існували в Церкві. Проте у східних церквах, крім грецьких, збережено на Божественній Літургії єктенії за оголошених аж до нашого часу. І для цього, мабуть, є якісь об’єктивні підстави, незважаючи на те, що Церква не догматизувала послідування Літургії. Єпископ Віссаріон у «Тлумаченні на Божественну Літургію» наводить три пояснення для здійснення цієї єктенії за Богослужінням:
1. Обов’язок любові до тих, хто трудиться на місіонерській та просвітницькій ниві.
2. Прояв любові до новонароджених, яких ще не хрещено.
3. Прояв турботи про тих хрещених людей, які не знають як слід православної віри. 

Відомий літургіст Іван Дмитрієвський на питання про причину збереження в Літургії єктеній за оголошених писав: «Якщо не буває оголошених і під єпитимією, які знаходяться в одному храмі або в одному місці, тоді можливо, що вони є в інших храмах і місцях; ось і тому обов’язок християнської любові зобов’язує нас молитися за них і взагалі робити все, що дала нам свята древність».

Інші ж діячі, не менш авторитетні, вважають ці докази натягнутими, а наявність молитви за оголошених пояснюють надмірним традиціоналізмом нашої Церкви. Вони ставлять за приклад Грецьку Православну Церкву, де в багатьох храмах уже давно не звучить ані «Оголошені, вийдіть», ані «Вірні, за оголошених помолімось…». Бо всіх у Греції хрестять немовлятами й оголошених немає там багато-багато століть.

А ось як говорить нам історик і каноніст протоієрей Владислав Ципін: «Скасування інституту оголошених не є порушенням канонічної норми; з часу древньої Церкви, коли він існував, змінилася церковне життя. Оголошення, що передує Хрещенню, було в стародавній Церкві, оскільки оголошеним подавалися тоді основи віри, з ними протягом довгого часу вивчали Святе Письмо. Але як можна розповісти про Біблію немовлятам, чин оголошення над якими, однак, все одно відбувається перед Хрещенням? Відколи стали хрестити майже виключно немовлят, відділяти чин оголошення від таїнства Хрещення втратило свою логіку. У наш час, коли нерідко хрестять дорослих, питання про розділення оголошення і хрещення може обговорюватися. Але самочинно вводити подібну практику не треба – необхідно дочекатися церковних рішень із цього приводу».

Таке рішення могло бути прийняте на Помісному Соборі РПЦ 1917-18 рр. На передсоборних дискусіях частина єпископату і видні церковні вчені пропонували щодо цього вчинити так, як учинили греки. Проте більшовики не дали змоги провести Собор повністю, його було закрито, перш ніж вдалось обговорити всі животрепетні теми. І надалі це питання на розгляд Помісних Соборів Російської Православної Церкви не виносилося. З огляду ж на нинішнє організаційне розділення Українського Православ’я (УПЦ КП, УПЦ МП, УАПЦ) його й не можна вирішити, бо це тільки поглибило б роз’єднання.

Підсумовуючи відповідь на це питання, мені здається, що молитви за оголошених повинні бути на Літургії.

По-перше, їх наявність не дає заспокоїтися тим, хто вважає, ніби з підготовкою до Хрещення у нас сьогодні все в порядку. Ці єктенії спонукають священнослужителів вводити катехізацію – проводити бесіди та готувати дорослих людей до Хрещення.

По-друге, в деяких, як-от у Луцькому Троїцькому, міських храмах є недільні школи (курси) для дорослих, кімнати духівників, і кожен нехрещений може прийти й підготуватися до Хрещення. Ця система підготовки чимось нагадує давню, яка поступово вводиться. Таких храмів рік від року стає все більше.

По-третє, нехай оголошених у розумінні древньої Церкви тепер немає, однак це не означає, що немає тих, які бажають охреститися, але з якихось причин ще не зібралися з духом, щоб переступити поріг храму. Чимало людей хитається, упереджені до Церкви, виховані радянською системою. Чимало є людей, яких ми, віруючі, відштовхнули від Християнства своїми негідними вчинками.

Хіба всі ці люди не потребують того, щоб про них помолилися? Може, саме це й слід робити під час молитов за оголошених.