ВЕЛИКДЕНЬ ГОРПИНКИ
(оповідання)
Підготував священик Андрій РОТЧЕНКОВ
Діялось це давно в Україні. Ще задовго до Великодня настала весна. Трава росте, сонце тепленько гріє... І на землі, і на небі, і в людських душах – всюди весна.
В одному селі жила вбога вдова з восьмирічною дочкою Горпинкою. На початку весни жінка померла, і Горпинка зосталася круглою сиротою.
Після похорону взяли її до себе одні люди, та не з милосердя. А щоб виховати її собі на робітницю. Навіть і тепер, хоч яка ще мала, примушували її до важкої праці. Та ще й покрикують, щоб квапилася. Жодного ласкавого слова вона тут не почула.
Прийшла Велика субота. Відрання Горпинка працювала: носила воду, підмітала подвір’я, складала нарубані дрова, мила стіл та лави... Тяжко було.
Але ще тяжче стало їй, коли нагадала, що нема в неї нікого близького, хто пошкодував би її. Ще минулого Великодня була мама, і вона допомагала їй приготувати свячене. Мама пошила їй нову спідничку ще й кольорових стьожок купила! А на Великдень несла з Горпинкою до церкви паску... Як добре тоді було! А тепер...
Коли надійшов вечір, Горпинка подумала:
– Не буду я тут ночувати! Піду до нашої хати, там переночую, а завтра рано піду сама до церкви. Не хочу я тут бути, де мене не люблять.
І пішла. Хата була зачинена, бо порожня стояла. Ніч була тепла. Дівчинка загорнулася в подерту одежину, що залишилася, і лягла, щоб заснути. Але не спала. Її огорнули чорні думки. Ніч пройде, а її журба не пройде ніколи. Вона сама, ніхто її не любить, ніхто про неї не дбає...
Так думаючи, Горпинка додумалась: не треба їй на світі жити! А коли така гадка прийшла, то Горпинці неначе легше стало. Вона вже знає, що має робити: не буде їсти і вмре. І заважати нікому не буде...
Так міркуючи, Горпинка почула, що вже на вулицях села починається гамір. Це знак, що люди спішать до церкви. Вийшла Горпинка з хати, щоб ще побути в церкві, поки вмре. Побуде там, подивиться, а ночувати прийде знов до своєї хати...
А що ж люди, від яких Горпинка пішла? Вони шукали її, кликали, а потім кажуть:
– Іде, то хай іде! З неї і так нічого доброго не буде.
Підійшла Горпинка до церкви і навіть не розглядалася, зараз увійшла і стала позаду, в кутку. Так простояла там до закінчення Богослужіння, мов закам’яніла. Не думала нічого. Як тільки з’являлася думка, вона відганяла її від себе. Їй краще, коли нічого не думає. І ніхто з людей не бачив її, ніхто не звертав уваги. От вже виходять люди на двір, виходить священик паски святити. Одна Горпинка не виходить. Чого вона туди піде? В неї нема паски, нема мами, нема нічого! Вона буде тут!
Люди з посвяченими пасками пішли додому, а останнім з церкви виходив паламар. Підходячи до дверей, він зауважив, що неначе хтось стоїть. Підійшов.
– Ти чого там стоїш? – запитує він. – Ти йди, бо я двері замикаю.
Дівчинка вийшла з церкви, а паламар подався додому, не питаючи навіть, чия то дитина.
А Горпинка? Вона пішла за церкву, сіла під дашок і сиділа. Куди ж вона піде? Та й по що? Вона вже знає, як має бути: не буде їсти і вмре. Того їй і треба!..
Довго вона там сиділа, аж чує: хлопці біжать, гомонять. А там і дзвонити починають. За хвилю чує – вже і дівчата біля церкви.
Вийшла тоді Горпинка, начебто вона також тепер прийшла, і підбігла до дівчат. А ті вже гамір такий підняли. Розглядають, як котра одягнулася, розказують.
– Мені мама на свята спідничку купили, – хвалиться одна.
– А мені коралі, – каже друга.
– А мені хрещена мати сорочку вишила, бачите? – говорить третя.
Стоїть побіч них Горпинка і лише дивиться. Вона не має чим похвалитися. Лице її наче кам’яне – не видно в ньому людських почуттів. Може, глибоко в душі щось ворушиться, та вона все приховує від людей. Раптом одна дівчинка глянула на Горпинку і каже:
– Дівчатка, подивіться на Горпинку, як вона виглядає. Скривилася як середа на п’ятницю та й стоїть!..
Дівчата глянули і деякі глумливо засміялися. Вкололо це Горпинку в саме серце і вона не витримала. Затремтіла і крикнула в розпуці:
– Але ж я мами не маю! Я сьогодні ще нічого не їла! – і почала гірко плакати.
Затихли дівчата. Тоді одна з дівчат, Орися, взяла Горпинку за руку і каже:
– Ходи, Горпинко, зі мною, лиши їх! – і повела за собою.
– Куди ж ми підемо? – питає Горпинка, втримуючись від плачу.
– До нас підемо. Моя мама ще вдома.
– Що ж я буду у вас робити?
– Нічого! Наїмося і будемо гратися...
Увійшли дівчатка, коли Орисина мати до церкви збиралася. Орися стала їй розповідати:
– Мамо, дівчата біля церкви почали з Горпинки сміятися, а вона сказала, що мами не має і що вона сьогодні ще нічого не їла, та й почала дуже плакати. От я взяла її до нас...
Як почула це Орисина мати, то аж сама заплакала.
– Що, дитинко, з тобою діється? – каже вона – З ким же ти до церкви прийшла?
– Я прийшла сама, – каже Горпинка.
– А чому не з Білавичами? Вони ж тебе до себе взяли.
– Бо я в нашій хаті ночувала. Сама. І сама до церкви прийшла...
Розпитала Орисина мати про все, а там і каже:
– Знаю я Білавичів, які вони люди! Та поки що сідай, Орисю, з Горпинкою, вона ж голодна...
Коли Горпинка з Орисею обідали, увійшов Орисин батько і мати зараз йому все розповіла. Він і каже:
– Що ж... лишаймо її в себе. Буде вона з Орисею виростати. Бідне воно!
Коли Горпинка наїлася, Орисина мати каже:
– Не журися, Горпинко, бо ти вже все маєш... тепер я твоя мама, а ти моя дитина. А Орисин тато буде твоїм татом. Ти вже наша. Орися буде твоєю сестрою і ви будете разом виростати. Ти вже наша донечка.
І пригорнула Горпинку до себе та гаряче поцілувала. І прибрала Орисина мати Горпинку, та ще й Орисин віночок на голову наложила. Побігли дівчатка до церкви такі раді, що вже є чим похвалитися, та яким дорогим! Ніхто такого не має! В Горпинки вже є краще вбрання, є віночок на голові, але в неї є щось більше: в неї є дім, є мама, є тато, є сестра Орися... Та й Орися має вже сестру Горпинку...
Яке велике щастя для бідної сироти! Таке щастя, що не створить ні золото, ні срібло – це таке велике щастя, що його може створити лише щире християнське серце.
Який Великдень був у Горпинки, того і розказати годі. Для неї з Христовим Воскресінням воскресло все, що для її життя було потрібне і найдорожче.
І виросла вона в нової мами та батька разом з Орисею як найкраща дитина. І виросла, і заміж віддали її як свою рідну дочку. І посагом обдарували великим. А вона і любила їх, і поважала, як рідна дитина не завжди поважає.
Дійсно, Днем із днів, і Празником з празників був той Великдень, коли сирота здобула і матір, і батька, і сестру. Знайшла захист для свого життя. Воскрес Христос. А з ним воскресло щастя для бездомної сироти.
Радіопередача «Благо» 8 листопада 2015 року. Протоієрей Віктор Пушко – про євангельське читання неділі 22-ї після П’ятдесятниці (про багатого і Лазаря). Володимир Клименко – про великомученика Димитрія Солунського (8 листопада).
Радіопередача «Благо» 1 листопада 2015 року. Священик Андрій Хромяк, викладач Волинської православної богословської академії, настоятель парафії Великомученика Юрія Переможця в с. Жабка Ківерецького деканату – про євангельське читання неділі 21-ї після П’ятдесятниці (притча про сіяча).
25 жовтня 2015 р. Слово протоієрея Миколи Нецькара, декана кафедрального собору Святої Трійці, на врученні церковних нагород волонтерам, які допомагають військовослужбовцям у зоні АТО. Аудіо інформаційної служби єпархії.
Укази єпархіального архієрея в 2015 р. 02 листопада 2015 р.
Звернення Управління єпархії та Управління ДСНС у Волинській області 18 серпня 2015 р.
Резолюція міжнародної науково-практичної конференції на тему: «Християнська традиція Київської Русі»* 10 червня 2015 р.
Усі документи