Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ЩО МИКОЛКА ЗРОЗУМІВ У ХРАМІ
(оповідання)

Підготував священик Андрій РОТЧЕНКОВ,
директор Центру християнського виховання дітей і молоді в Луцьку

Було сонячно, але холодно. Іноді налітав вітер, ховав сонце в сиві хмари.

– Помолися за всіх нас, постав свічку за Лізоньку. Сам не йди, зачекай Миколку. І не бешкетуй на вулиці, – сказала мама Дмитрикові.

Миколка, про якого говорила мама, був сусідом Дмитрика. Він ріс без матері. Вона померла. Батько його дуже пестив, ні в чому хлопцеві не відмовляв. У Миколки часто проявлялася зверхність до інших дітей. Він соромився гуляти з бідно вдягненим товаришем. Дмитрикові дружити з Миколою було важко, та до церкви вони все-таки йшли разом.

Як завжди, Миколка встиг попередити Дмитрика:

– Ти зі мною поруч не ставай, ти мені заважаєш.

Дмитрик зовсім не збирався ставати поруч. Він відійшов поставити заупокійну свічку за сестричку Лізоньку. Дмитрик, коли вона померла, дуже плакав.

Туди ж, до аналоя, підійшов і Миколка – він молився за свою матір. Проте поставити свою товсту свічку поряд з тонкою свічечкою Дмитрика йому не хотілося: очевидно, боявся, що Бог сплутає їх. Він приліпив свічку і пройшов наперед, майже до самого вівтаря, до ікони Божої Матері.

А Дмитрик став позаду, справа. Він дивився на живе полум’я свічки. Ось його вогник, його дар. Скільки разів мама говорила йому, що не можна приносити дар Богу, якщо спочатку не примиришся з людьми. А як бути з Лізонькою? Він так часто ображав її...

Дмитрик, схиливши голову, просив у Бога прощення і шкодував, що не встиг попросити вибачення у сестри.

Хтось, проходячи, торкнув Дмитрика за плече. Це був його друг Василько, хлопчик з їхнього двору. Вбраний в одяг із парчі, Василько прислуговував у церкві. Він розпалював кадило, виносив таріль з просфорами – благословенними хлібцями.

Побачив і Миколка, як Василько увійшов у вівтар. «Дуже швидко ходить. І чому це цьому нерозумному хлопчикові дозволяють прислуговувати?» – думав Миколка. Він уявив собі, як сам він у цій одежі йшов би по червоному  килиму. Вийшло б дуже гарно. Значно краще, ніж у Василька...

Миколка нудьгував, Служба здавалась йому довгою.

Настав час читання Євангелія. Диякон читав про те, як у далекий час, коли на землі жив Христос, двоє людей прийшли в храм. Один із них стояв попереду і молився, кажучи: «Дякую Тобі, Господи, що я не схожий на того митаря, який стоїть позаду».

Миколка мимоволі озирнувся – і в глибині церкви побачив Дмитрика. Той схилив голову, ніби повторював слова митаря, про якого читав диякон: «Боже, будь милостивий до мене, грішного».

І раптом Миколці стало соромно. Нудьга миттю втекла від нього. Йому здалося, що не священик, а Сам Христос розповідав йому про гордого чоловіка.

Миколка звів очі на ікону Богородиці. Діва Марія тримала на руках Немовля. Напевно, так само покійна мати тримала його самого. Богородиця дивилася на нього з ікони. Миколка раптом заплакав.

Вийшов священик і пояснював притчу про гордовитого фарисея і смиренного митаря. Миколці здавалося, що отець дивиться на нього. Мабуть, він відгадав, як Миколка гордиться перед Дмитриком. Можливо, чув, як він наказував Дмитрикові не ставати біля себе? Мабуть, навіть помітив, як він не хотів, щоб його свічка стояла біля свічки Дмитрика.

А якщо священик не знає, то знає Бог. Знає сам Миколка. Знає його совість. Ще сьогодні вранці він був таким упевненим, що усе найкраще в світі влаштовано для нього і що сам він – хлопчик хороший, розумний, порядний. А тепер він знає свій гріх – гордість.

Після служби Миколка підходить цілувати хрест, бере найменший шматочок просфори. Він навіть киває Василькові. І Василько йому киває.

Миколка пропускає біля виходу мало не всіх людей, хоча він утомився, зголоднів і хоче швидше додому. Але ще більше йому хочеться довести якоюсь справою, що він вирішив змінитись.

Дмитрик уже ходить церковним подвір’ям. Миколка хоче попросити вибачення, хоче щось сказати про митаря і фарисея, але мужності не вистачає. Нарешті він наважився:

– Вибач мені. Я погано ставився до тебе. Я хочу стати справжнім другом для тебе.

У відповідь Дмитрик радісно всміхнувся.

Волин. єпарх. відом.– 2007.– № 12 (37)