Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ЯКОЮ МІРОЮ МІРЯЄТЕ?..

Протоієрей Віктор ПУШКО

Одна молода сім’я охрестила свою першу дитину в храмі Київського Патріархату. Через деякий час вони привели дитя до Причастя, але вже в церкву Московського Патріархату. Священик, довідавшись, що хлопчик охрещений в Київському Патріархаті, не допустив його до Причастя, аргументувавши це тим, що він не визнає жодного Таїнства в Українській Церкві за дійсне, а тому цю дитину потрібно перехрещувати. Погодьтеся, знайома історія. Дуже часто ми чуємо такі докори: ви неблагодатні, неканонічні тощо. Але як є насправді?

З канонів і церковних правил відомо, що через Хрещення приймаються в Православну Церкву язичники, юдеї, магометани. Крім того, через хрещення повинні прийматись послідовники християнських течій, які помиляються в головних догматах православної віри, спотворюють православне вчення про Св. Трійцю і здійснення таїнства Хрещення. Чи належить до таких Київський Патріархат? Однозначно, – ні!

Що стосується другого таїнства Православної Церкви – Миропомазання, – то через нього повинні прийматись послідовники тих течій, які здійснюють Хрещення правильно, але помиляються в догматах віри (наприклад, п’ятдесятники, баптисти). Також очевидно, що Київський Патріархат до таких не належить.

Отже, ні перехрещувати, ні вдруге здійснювати миропомазання над вірними Київського Патріархату категорично недопустимо. Більше того, всі священичі висвяти, згідно з 68-м правилом Карфагенського собору, які відбулися в Київському Патріархаті, повинні визнаватися дійсними іншими православними Церквами: «...рукоположені донатистами, якщо виправляться і захочуть приступити до кафоличної віри, нехай не будуть позбавлені прийняття в своїх ступенях...»

За вченням блаженного Августина, таїнства, хоч би де вони були здійснені, залишаються таїнствами і святими самі по собі. Відповідно до 8-го правила І Нікейського собору, духовенство «розкольників» (як називають нас у Московському Патріархаті) приймалось у Церкву в існуючому сані, через покладання рук. Коли ж на VII Вселенському соборі у зв’язку з прилученням до Православної Церкви єпископів-іконоборців постало питання про тлумачення цього правила, то св. Тарасій сказав, а собор схвалив, що «покладання рук» означає «благословення». Тому стає незрозумілим, чому духовенство Московського Патріархату не визнає таїнств і обрядів Київського Патріархату. Очевидно, причини в політиці та в боротьбі за володіння територіями.

Дуже чітко про це говорить св. Василій Великий, який, до речі, як і св. Мелетій Антіохійський та свт. Кирило Єрусалимський, був рукоположений єретиками, аріанськими єпископами, а св. Анатолій Константинопольський – єретиком Діоскором. Так от, св. Василій Великий у своєму 1-му правилі говорить: «...З самого початку отцям прийнято було хрещення єретиків відкидати, а ХРЕЩЕННЯ РОЗКОЛЬНИКІВ, як не чужих Церкві, ПРИЙМАТИ…»

Що це значить? Це значить, що таїнство Священства в Київському Патріархаті має визнаватись іншою Православною Церквою. Для підтвердження цих слів звернімось до історичних прецедентів Російської Православної Церкви. Патріарх Сергій (Страгородський) досить суворо проводить юридичний аналіз канонічного послання св. Василія Великого святителеві Амфілохію і робить такий висновок: «Той, хто навертається, приймаючи від Церкви те, що йому не вистачає, – зберігає на собі дійсними всі ті таїнства, які могла дати йому інославна спільнота, тобто, сама ж Церква... Вона, відлучаючи розкольників і самочинників від спілкування, молитов і Євхаристії, „деяке правило спілкування“ за ними все ж таки зберігає, що і дає можливість цим таїнствам бути дійсними».

А митрополит Філарет (Дроздов) щодо визнання тієї чи іншої Церкви істинною має таке міркування: «Ти хочеш змусити мене судити. Знай же, що, тримаючись слів Писання, ніяку Церкву, яка сповідує, що Ісус є Христом – Помазаником Божим, я не насмілюся назвати ложною».

У Росії є принаймні три високоповажні православні конфесії: Російська Православна Церква, Закордонна Російська Православна Церква, Старообрядницька Російська Православна Церква. Усі вони не мають між собою євхаристійного єднання. РПЦ чітко і відкрито визнає існування розколу, який триває не одне десятиліття, а щодо старообрядців – століття. 1908 року, як описується в книзі Ф. Є. Мельникова «Блуждающее богословие», волинський архієпископ РПЦ Антоній під час публічної бесіди в Санкт-Петербурзі сказав, що старообрядницькі клірики є простими мирянами, але, якщо вони прийдуть з покаянням до Церкви, то він зможе прийняти їх у тому священному сані, в якому вони були у своїй Церкві. До нього звернувся старовір:

– Скажіть, владико, присутній тут старообрядницький священик Микита Шведов, по-вашому, мирянин?

– Так!

– А ваша Церква може визнати його дійсним священиком?

– Може, якщо він з нею примириться. Нині ж він для мене є простим мирянином.

– Тобто він такий же мирянин, як і я?

– Так, звичайно, – відповів архієпископ.

– Добре. Уявіть, що і я примирюсь з вашою Церквою. Може, вона і мене визнає священнослужителем?

– Але ж ви нерукоположені! – здивувався владика Антоній.

– Ну й що з того? Адже, по-вашому, я такий же мирянин, як і отець Микита. Як же це: цього мирянина ваша Церква може визнати священиком, а мене – ні? Чому таке нерівне ставлення? – обурився старовір.

– Ви ж самі себе вважаєте мирянином, то як же Церква може визнати вас духовною особою?

Устами волинського архієпископа Антонія підтверджується постулат, що єпископи і священики з так званих розколів приймаються до «визнаної» Православної Церкви в існуючому сані. А це означає, що визнаються дійсними і їхні хіротонії та таїнства, що ними здійснюються.

Чому ж охрещені в Київському Патріархаті прирівнюються до адвентистів, юдеїв та, врешті-решт, мусульман чи язичників? Хіба РПЦ не приймала без рукоположення в існуючому сані кліриків різних анафемованих розколів, в тому числі й тих, які там отримували священство? Багатьом агресивним каноністам, напевно, було б цікаво прочитати цей список:

- Яків (Акксерсай): 19.09.1965 рукоположений у розколі на єпископа Закордонної РПЦ, а через 7 років, 20.08.1972, прийнятий до РПЦ без перерукоположення з титулом «Гаазький і Нідерландський»;

- Іоан (Троянський): 11.12.1922 рукоположений в обновленському розколі на єпископа, а 1925-го – прийнятий в існуючому сані з титулом «Акмолінський, вікарій Омської єпархії»;

- Петро (Савельєв): 30.09.1923 рукоположений у тому ж розколі на єпископа Стерлітамацького, вікарія Уфинської єпархії, а 4.08.1924 – прийнятий в існуючому сані; з 1927 – єпископ Серганський, з 28.10.1932 – єпископ П’ятигорський;

- відомий священик Олег Стеняєв рукоположений у Закордонній РПЦ. Прийнятий до РПЦ без перерукоположення 1993 р.

Цей список можна продовжувати, бо не лише РПЦ приймала і приймає рукоположених у розколах священиків та єпископів в існуючому сані, але й Константинопольський патріарх Варфоломій. До прикладу: американська частина Української Автокефальної Православної Церкви перейшла під омофор Константинополя без усіляких додаткових рукоположень, хрещень чи миропомазань. А це свідчить про те, що і в Київському Патріархаті були і є дійсними всі таїнства.

На жаль, дуже часто наші брати з Московського Патріархату виголошують слова про безблагодатність, про недійсність таїнств тощо. Але ми завжди закликаємо їх не квапитись з тотально-негативним підходом до нашої Церкви. Коли ж над подібними питаннями роздумував преподобний Антоній Великий, то йому відкрились такі слова з Неба: «Антонію! Пильнуй себе!» Тобто – «попіклуйся про своє власне спасіння, а спасіння інших віддай Промислу Божому». Цим об’явленням хоча б інколи корисно обмежуватись і нам, у межах нашого земного життя.

Волин. єпарх. відом.– 2005.– № 4 (5)