Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ЦЕРКВА І ДЕРЖАВА: ДВОЄ В ОДНОМУ ЧОВНІ?

Протоієрей Віктор ПУШКО, викладач Волинської духовної семінарії

Церква мала різні стосунки з державою в різні часи свого існування. У післяапостольський час, час переслідувань, Церква ставиться до поганської держави непримиренно. Але з плином історії приймає таку державу. Апостол Павло в 13-й главі Послання до римлян перед лицем жорстокого  гонителя Церкви Христової імператора Нерона виголошує: «Немає влади, яка не від Бога» і визнає позитивну роль держави в історичних шляхах Царства Божого. Це відповідає як загальному старозавітному, пророчому, так і новозавітному погляду, що шляхи Царства Божого включають у себе і долі язичницького світу.

За часів імператора Костянтина Великого (306–337 рр.) стосунки між Церквою і державою визначались за принципом так званої симфонії, тобто взаємної згоди при незалежності кожної структури. Держава визнавала для себе внутрішнім керівництвом закон церковний, Церква ж вважала себе зобов’язаною коритись державі. Однак часто траплялося так, що імператор керував усіма сферами життя, в тому числі й церковними справами. Бувало навіть, що царі намагалися зміню­вати церковні догмати. Згадаймо часи аріанства та іконоборства, після чо­го Церква знову ставала гонимою і переслідуваною. Елементи цезарепапізму, коли кесар безпосередньо або через своїх представників очолює Церкву, після чого вона перетворюється в одне з державних відомств, чітко проявляються в Росії з часів Петра І до років правління останнього російського імператора. Православна Церква у свою чергу завжди прагнула впливати на державну владу, якщо не ззовні, то, принаймні, зсередини. Нині, коли народ став жити без християнських єдиновладців, які були провідниками, благовісниками Христа для своїх народів, як-от князь Володимир Великий на Русі, цариця Тамара в Грузії, держава може бути воцерковлена не згори, а знизу. Раніше цар, кесар сприймався як помазаник Божий, харизматик влади, який займає в Церкві визначне місце. Але, в принципі, у цьому немає особливої потреби для самої Церкви. Для Церкви є фундаментальним принцип, без якого вона дійсно не може існувати, – це принцип церковної ієрархії.

Історично відносини держави й Церкви є неоднозначними. Церква через клір, вірних, народовладдя намагається впливати на державу, а точніше – нагадує їй про існування суспільно-моральних проблем та пропонує їх вирішення. На цьому шляху виникають свої труднощі, аналогічні тим, які існують при союзі Церкви й Держави: втягування Церкви в політичну партійність або, принаймні, заангажованість – такі спроби ми бачили в сучасній Росії і під час не одної виборчої кампанії в Україні. А це, безумовно, відхиляє Церкву від її шляху. Але тут залишається основна вагома перевага – вплив Церкви на душі людей. Саме через активність церковних структур у суспільному житті, просвітницько-освітню діяльність у школах, вищих навчальних закладах, благодійність здобуватиметься авторитет  Церкви. А цей шлях – це шлях свободи. Як для Церкви, так і для Людини. Варто також відзначити: якщо державні структури не належно ставляться до особи, то саме Церква повинна стати на захист прав особистості, згідно з ученням та Заповідями Божими. Якщо ж діяльність державних органів управління не суперечить морально-етичним засадам, не загрожує суспільному спокою, то Церква має бути найпершим партнером влади.

Секуляризація (знецерковлення) суспільства не служить розвитку демократії, прав людини, як це може видатись на перший погляд, а навпаки – відкидає культурні, національні цінності, нав’язує нестриманість і потурання гріхам, нехтування традиціями і почуттями віруючих. Безумовно, усвідомлюючи, що повне відокремлення Церкви і держави фактично неможливе, час від часу виникають спроби співпраці і порозуміння. Хоча з будь-яких контактів кожна сторона хоче мати зиск. Ні Церква, ні держава не мають чітко напрацьованої політики і стратегії поведінки щодо одне одного. У час зростаючої кількості суспільних і природних катаклізмів голос Церкви, її позиція повинні виступати на перше місце. Роз’єднання Православ’я, наявність кількох традиційних християнських конфесій і більш, ніж 50-ти нетрадиційних лише відштовхують просту людину від Церкви. Досі в Україні жодна деномінація не має чіткої соціальної концепції. УПЦ МП під час останніх президентських виборів в Україні взагалі діяла всупереч усім засадам прийнятої декілька років тому Соціальної концепції РПЦ, складовою частиною якої вона є. Ворожнеча між православними Церквами ще більше розділює спільноту наших одновірців, які в більшості своїй прагнуть єдності, і зменшує рівень довіри не просто до церковних ієрархів, але й до всієї Церкви як структури, яка об’єднує людей і веде їх до спасіння.
Позиція ж влади в цій ситуації виглядає дещо дивно. З одного боку, вона не втручається в церковні конфлікти, аргументуючи це тим, що держава і Церква відокремлені, а з іншого боку – на рівні всіх трьох президентів було заявлено про необхідність Єдиної Помісної Церкви. Очевидно, і Президент Віктор Ющенко не противник, ба навіть прихильник цієї ідеї. Формально державна влада однаково ставиться до усіх конфесій, але дуже часто можновладці керуються не законодавством про свободу совісті, і навіть не власними релігійними переконаннями, а кон’юнктурою. Принаймні, так було донедавна.

Виникає питання: чи вигідний владі такий стан речей? Очевидно, що держава з її можливостями, а перш за все, відстоюючи національні інтереси, повинна домагатись утворення Помісної Церкви не лише в назві, а й по суті вже найближчим часом. Це сприятиме, по-перше: згуртуванню суспільства; по-друге: підвищенню престижу української держави, оскільки українське Православ’я за кількістю парафій, вірян, кліриків є однією з найбільших у світі; по-третє, Єдина Церква матиме більші й кращі можливості для впливу на суспільство, виховання молоді, утвердження високоморальних істин у свідомості громадян. Можна уявити, яким би був рівень довіри до Церкви, коли б вона була одним цілим. Звичайно, і нині Церква має один з найвищих показників довіри, хоча й не повністю використовує свій потенціал. І, напевно, саме сучасний стан речей задовольняє владу як таку, без уваги на особи. Бо декларується і по можливості дотримується свобода релігійних об’єднань, не порушуються права громад, а стосунки між Церквою і Державою відповідають чинному законодавству. Складається таке враження, що всіх усе задовольняє. Існуючий стан справ збережено, розділення в суспільстві задавнюється, ми навчилися з цим жити, ми до цього звикли.

І все ж – чому в людях, від яких залежить майбутнє як Церкви, так і держави, закладений якийсь страх, страх, що так і не дає можливості розпочати процес об’єднання? А може, Єдина Церква, окрім простих людей, нікому й не потрібна? На розділену церкву легше впливати, а конфесіями, що ведуть боротьбу одна проти одної, легше маніпулювати. Суддею в цій ситуації бути легше, ніж миротворцем. Немає сумніву, що й деякі церковники до останнього будуть чинити опір спробам їх об’єднати, знаходячи безліч юридичних тонкощів, посилаючись на канони і церковні правила. Але ми всі повинні для себе з’ясувати, якими є пріоритети в розбудові спільної, а отже, єдиної у всіх відношеннях, стабільної європейської країни. Що стоїть для нас вище? Вузькі групові інтереси чи все-таки інтереси національні? Бо стабільність, толерантність в суспільстві не може суперечити здоровому глузду й інтересам народу, а примітивні й недолугі спроби зробити всім добре, після чого стає тільки гірше, ми вже бачили протягом останніх майже 15 років.

Дивлячись у майбутнє з позицій сьогодення, важко сказати, що буде далі з Церквою в Україні. Але досить уже відчувати себе на своїй землі чужинцями. Бо ми – українці й християни, а значить маємо право відвідувати будь-які храми, монастирі чи лаври, збудовані нашими прадідами, незважаючи, якого патріархату висить вивіска на його стінах. Зрозуміло одне: народ в Україні прагне створення єдиної Церкви, а давнє латинське прислів’я говорить: «Vox populi – vox Dei» (голос народу – голос Божий). Вірю, що Бог нас об’єднає. Бо сказано: «Що неможливо для людей – можливе для Бога».

Волин. єпарх. відом.– 2006.– № 2 (15)