Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

БЛИСК І УБОЗТВО ТАВРИДИ
Подорожні записки прочанина про Крим

Віктор ГРЕБЕНЮК

Ось уже три роки паломницька служба нашої єпархії працює на повну силу. Паніматка Лариса Савчук, керуючи цим підрозділом консисторії, старається, як може, тож волинські богомільці мають змогу побувати в близьких і далеких відпустових місцях. Найдовшою і найскладнішою подорожжю, що її пропонує паломницька служба нашим пілігримам, є проща до православних святинь Криму. Цього року побував там і автор цих рядків.

Крим у нашій уяві – це море і пальми. І квітуючі пальми (на південному березі), і тепле море в Криму справді є. Але щоб добутися до моря і пальм, треба проїхати степовий Крим: довгі десятки кілометрів рівної як стіл площини, де нема ні людей, ні дерев, ні, здається, й тварин, – тільки пожухла трава, тільки велетенські пожежі, яких ніхто не гасить, та знову довгі версти випаленої землі, де вогонь уже відгоготів. Особливо вражає це вночі: здається, що полум’я до неба зліва, справа, позаду й попереду – то виверження вулкана.

Поніжитися на березі моря чи в затінку пальм багато часу не було: ледь не щодня наша паломницька група виїжджала в різні куточки півострова – у місця, пов’язані з подвижниками Православ’я. Адже Таврида, а не Київ – колиска Християнства у нашій Вітчизні: саме тут спершу проповідував апостол Андрій, тут з’явилися перші громади християн, тут поклали життя за Христа численні мученики, а вже потім відбулось офіційне хрещення Русі.

Не все, звісно, видно з вікна автобуса, але склалося враження, що православних храмів у Криму не більше, ніж мечетей, причому і тих, і тих – мало. У Бахчисараї – колишній столиці Кримського ханства – вони стоять поруч, а трохи віддалік – Кримська лавра. Ця монаша обитель має славну історію, і нині її насельники докладають усіх зусиль, щоб відродити її від більшовицьких руйнувань, спасаються самі й навертають на істинну путь численних прочан. Проте намолене місце псує політиканство деяких ченців. Так, один із них наприкінці своєї бесіди, загалом змістовної і гарної, висловився перед нашою групою дослівно так: «Русский – это не национальность, это вероисповедание. Поэтому, братия и сестры, все мы, православные, – русские». Я знав, що деякі монахи Московського Патріархату культивують російський шовінізм, але, живучи на Волині, де УПЦ МП що не кажіть, а все-таки інша, з цим зіткнувся вперше, тож такі вислови просто різали вуха.

Наступного дня ми побували в Херсонесі Таврійському, який слов’яни називали Корсунем. Це місто заснували давні греки, воно проіснувало багато століть, нині ж це руїни, історико-археологічний заповідник на території Севастополя. Саме тут князь Володимир Великий прийняв Християнство. Власне, можливих місць тієї вікопомної події тут два, і вони поруч. Свято-Володимирський храм, відновлений під патронатом Президента Леоніда Кучми, – це велетенська споруда із мармуру і позолоти, прикрашена високомистецькими стінописами, тут божественно лунає хор і все сповнено благоліпності. Щоправда, у книгарні, яка має безліч прекрасних душеспасенних книг (усе, зрозуміла річ, по-російськи), продається й шовіністична преса псевдоправославних братств.

Зовсім поруч із цим величним храмом – друге ймовірне місце хрещення князя Володимира, але як воно відрізняється од першого! Це засмічена руїна з поіржавленою перекошеною табличкою, над якою, щоправда, зведено капличку-альтанку з відповідним написом. Є в Корсуні й інші православні святині: рештки старовинної базиліки (це її зображення містилося на одногривневій банкноті) та катакомбна церква ранніх християн, проте зайти до неї неможливо через аварійний стан.

Наступну поїздку – до Інкерманського монастиря Св. Климента – я ждав з особливим трепетом. Справа в тім, що ваш покірний слуга писав тоді художній твір про цього подвижника Божого, прочитавши дещо на тему його житія, і тепер мав побачити місцевість, де відбувається дія. Климент, папа Римський – великий подвижник Благочестя, один з найшанованіших всехристиянських святих, покровитель Русі-України. У перші століття Християнства, коли список книг Нового Заповіту ще не було цілком усталено, його послання до коринфян багато громад включало до Святого Письма (а Коптська Церква, тобто єгипетські християни, включає й донині). Безліч досліджень, наукових зібрань, богословських дискусій було присвячено цій особі. А скільки молитов полинуло до святого Климента про його небесне заступництво!

І ось ми в Інкерманській обителі, освяченій мучеництвом цього святця. Нас зустрічає купа покидьків, із якої тече зловонна рідота. Далі – монастирський корпус, покрівлю якого і вікна вибито ще в Другу світову, так він і стоїть, безверхий і сліпий. Далі – власне діючий монастир, дуже бідний. Видно, що братія старається підтримувати в ньому порядок, хоча гід стверджує, що вже років п’ять тут нічого не змінюється. Прикро вражає розміщене при вході зображення «древа Християнства»: Московський Патріархат на ньому являє собою непорушний стовбур, а Київський, УАПЦ, католицькі Церкви та протестантські спільноти – відпалі гілки (втім, такі малюнки можна подибати й на Волині). А ось місце, де святий Климент учинив чудо: для каторжників-християн, які потерпали від нестачі води, він єпископським жезлом висік джерело у каменоломні. Тут, посеред кар’єру, нині – цілюще озеро, у нього паломники хотіли б увійти, вмитися, зцілитись. Але це вдається не всім: водойма заросла, захаращена всіляким непотребом, як і весь кар’єр. Мимоволі подумалось: якби монастир належав братам католикам, вони б тут хутко влаштували «другий Ватикан». А ми? Недбале ставлення до своїх святинь – біда не тільки Кримської єпархії УПЦ МП. Наприклад, у нашій єпархії є всеукраїнська святиня – Жидичинський монастир, і в якому ж він стані?

Є ще багато інших відпустових місць у Криму, є куди полинути православному серцю. Та скільки ще старань треба докласти всім нам, щоб і тут, і повсюди в Русі-Україні по-справжньому утвердилась і процвітала наша віра. І як шкодить у цьому наше роз’єднання. Писав же святий Климент до коринфян (і до всіх нас): «Заздрість і розбрат зруйнували великі міста і цілковито знищили великі народи... Ваше розділення багатьох розпустило, багатьох сповнило смутком, багатьох сумнівами і всіх нас – печаллю, а смута ваша все ще триває».

Волин. єпарх. відом.– 2007.– № 10 (35)