Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ПРОБУДИСЬ, УКРАЇНО!

Андрій ГНАТЮК, прот. Віталій СОБКО

24 серпня Київський Патріархат на Волині урочисто відзначив 15-ту річницю Незалежності України. Цього дня у всіх волинських храмах лунали подячні молитви Господеві за всі Його благодіяння до нашої країни.

Напередодні єпископ Луцький і Волинський Михаїл та канцлер єпархії протоієрей Микола Цап на запрошення облдержадміністрації, облради та Луцької міськради взяли участь в урочистистих зборах, які відбулися в обласному академічному українському музично-драматичному театрі імені Т. Шевченка.

У день свята владика й священнослужителі кафедрального собору Святої Трійці долучилися до урочистостей обласного рівня, відкривши віче на Київському майдані Луцька подячним молебнем. Архієрей привітав волинську громаду з ювілеєм і закликав возносити щирі молитви подяки Богові за можливість святкувати 15-річчя незалежності й прохати благословення на подальші багатолітні щасливі роки життя нашої неньки України.

Після віча духовенство взяло участь в урочистій ході центральними вулицями обласного центру. Преосвященний разом із обласними й міськими очільниками поклав квіти до пам’ятних знаків, пошановуючи великих українців.

Офіційне святкування завершилося на Луцькому Меморіалі слави. Тут на прохання кореспондента Волинського телебачення єпископ Михаїл дав коротке інтерв’ю. Відповідаючи на запитання щодо ролі незалежності України для Церкви, він зазначив, що проголошення державності України й утворення Київського Патріархату прямо пов’язані, адже Церква – дух і совість нації. «Коли розум і дух єдині – людина є цілісною і сміливо йде вперед, знаючи куди йде. Подібно й держава буде сильною й неподільною лише тоді,кили матиме єдину Помісну Православну Церкву», – підкреслив преосвященний.

Святкуючи День Незалежності України, мимоволі хочеться порівняти його з найбільшим християнським святом – Великоднем. Обидва вони несуть надію, віщують кардинальні зміни на краще. День незалежності, такий довгожданний і омріяний став переломним у долі українського народу. Це теж своєрідне воскресіння – воскресіння від червоного тоталітаризму, від голодоморів і репресій. Це воскресіння національної гідності, культури, мови. Зрештою, це воскресіння цілої нації.

Гортаючи сторінки історії рідного народу, його Церкви, часом долю українців хочеться порівняти з долею самого Христа. «Розіпни!» – кричали не раз до Пилата невігласи і вороги Христові. «Розіпни!» – кричать, наказуючи своїм однодумцям ті, хто досі не змирився, що є на землі Україна й Українська Церква. Розпинають і досі, але не усвідомлюють, що не здатні знищити народ, «якого правди сила ніким звойована ще не була».

Ми гинули на палях і в Сибіру,
Нас розрізав кордон і океан,
Але ніхто не знищив світлу віру,
Свободу й волю, як святий талан.

Декого з тих, хто пробуджував у нас свідомість українця, назавжди схоронила сира земля. Дехто і досі з болем у серці, але з великою надією згадує 1991 рік, коли Україна утвердилася як держава. Ці люди серед нас, живуть тими ж бідами, що й ми. Вони не заробили жодного привілею. Вирішуючи свої проблеми, вони так само оббивають пороги влади й чують відмови, мовляв, у нас все на контролі. Вони і далі готові терпіти, аби лиш Україна залишалась вільною. Бо тільки такою наша держава має перспективи щасливого розвитку.

Незважаючи, що Україна відзначає 15-ту річницю Незалежності, в багатьох випадках незалежність залишається на папері й потребує всестороннього захисту як з боку влади, так і з боку кожного з нас. Особливо, коли конфлікт розпалюється на міжцерковному рівні. Досить свіжий приклад наводить парафіянка Свято-Феодосіївського храму в Луцьку, коли громада вирішила відвідати святі місця Києва й Чернігова.

– Нас попередили, – говорить Євгенія Белєванцева, – що можуть бути неприємності, бо там Вітренко вже організувала засаду. У Чернігів саме мали привезти мощі святої Варвари. Але нам не хотілося думати про погане. Прибули до Чернігова, який відкривається великою святинею – собором Великомучениці Катерини й побачили там намети, намети, намети... Це дуже вразило наші серця. Як біля святині можуть стояти намети?! Ми побачили сині й червоні прапори. І ось приїхали до монастиря Феодосія. Спочатку, коли вони не знали нас, просто запитали: «Хто ви?» І як сказали, що ми православні, то нас прийняли. Коли вже розмістили для того, щоб дати нам місце відпочинку, опівночі дізнались, що ми із Київського Патріархату. Тоді вони всіх, бабусь, а з нами були бабусі по 80 років, піднімають і кажуть: «Вам тут не місце. Ви розкольники. Тому що це Московський Патріархат. А ви розкольники. І ви не повинні тут бути». За 60 років, скільки я прожила, мені ще так боляче не було ніколи. Тому що я відчула, наскільки ще сьогодні у нас є загроза втрати нашої незалежності. Звертаюся до всіх: «Будьте пильними, шануйте себе, шануйте свою Україну, шануйте свою мову». І мені здається, що сьогодні ще не українці нами правлять. І не всюди нами правлять українці.

Яка була б реакція росіян, якби з ними так учинили б українці на їх Батьківщині? Чи лишився б хто живий з українців після такого конфлікту? Чужинці ж, які не мають абсолютно ніякого відношення до створення цих пам’яток України, стали там господарями і знущаються з нащадків тих, хто їх будував. І жодної ноти протесту, і жодної реакції ні з боку держави, ні з боку Церкви. Українці мовчать, а караван іде, все більше насуваючись на нашу незахищену землю.

Волин. єпарх. відом.– 2006.– № 8 (21)