Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ПЕРША ЛАСТІВКА
Виданням Акафіста Пресвятій Богородиці розпочав діяльність видавничий відділ єпархії «Ключі»

Віктор ГРЕБЕНЮК, Юлія СПІРІНА

Нестача книг українською мовою стала притчею во язиціх, а розмови на цю тему вже набили оскому. І якщо художня література ще сяка-така є, видання підручників фінансує держава, то православної книжки треба пошукати. Московський Патріархат видає багато, але по-українськи – мізерний відсоток, в УАПЦ є одне малесеньке видавництво, бо й Церква невелика, але ж Київський Патріархат!.. Видавничий відділ Патріархії, хоч його книги й добротні, – але всього цього мало. Доходить до того, що суто православну україномовну літературу вже друкують греко-католицькі видавництва. Сором та й годі.

Тож, аби втамувати хоч перший голод на україномовну православну книжку, за благословенням владики Михаїла розпочав роботу видавничий відділ єпархії «Ключі».

12 квітня 2006 року єпископ Луцький і Волинський Михаїл підписав Указ про створення видавничого відділу «Ключі». Головними критеріями його діяльності, крім богословської чистоти, визначено всебічний професіоналізм і націленість на читачів по всій Україні, не тільки Волині. Його функціонування передбачає створення видавничих проектів, додрукарську підготовку видань (набір текстів з авторських рукописів, редагування богословське, літературне, художнє, технічне; опрацювання художніх оригіналів, макетування та верстка видань, коректура тощо), виготовлення накладів у друкарнях-підрядниках та розповсюдження видань.

Основа відділу – видавнича рада. До неї входять завідувачка – Юлія Спіріна, богословський редактор – протоієрей Віталій Собко, літературний редактор – Віктор Гребенюк, технічний редактор – Олександр Павлович і художня редакторка – Ірина Харитонова.

Маючи на меті дотримання найвищих стандартів видавничої справи, оптимальне поєднання змісту і форми видань, триває пошук їхніх стилів і концепцій. Вироблено також стратегію розповсюдження літератури з використанням і класичних, і найсучасніших технологій.

До подальшої співпраці видавництво запрошує літераторів, які пишуть на духовну тематику, знавців мов, розповсюджувачів друкованого слова, усіх, кому болить занедбання духовної ниви, і не тільки з Київського Патріархату.

Першою ластівкою стало видання славнозвісного Акафіста до Пресвятої Богородиці, що дав початок цілому жанрові церковної літератури, улюбленого в православних народів.

Особливістю ж цього видання є вступ, де стисло викладено історію жанру і його риси, примітки, що розкривають трудні для розуміння місця, та нотний додаток. Наголоси слів і підкреслення окремих складів роблять зручним текст акафіста для загального співу або читання.

Придбати новинку можна і в храмах, і в книгарнях.

* * *
Сім’ю візантійських відправ акафісти (від грецького гімнос акафістос – урочиста пісня, під час виконання якої не можна сидіти, церковнослов’янською – несідален) поповнили доволі пізно.

626 року, за імператора Іраклія, на Царгород напали сарацини. Місто вже от-от мало бути звойованим, але Патріарх Сергій, узявши з Влахернського храму реліквії, обійшов із ними по захисних мурах, благаючи Діву Марію про заступництво. Коли владика опустив ризи Богоматері в море, зчинилася буря, що потопила кораблі загарбників. На відзнаку цього чуда було написано (ким – історики сперечаються) особливу службу – акафіст Пресвятій Богородиці, що правилась тільки у Влахернському храмі.

Минуло ще понад п’ятсот років, доки було створено другий несідален – Ісусові Найсолодшому, а потім з’явилися несідальни до Трійці, до Спаса, до різних святих, а найбільше – до Богородиці. «Появилася в акафістах і новина – акафісти чудотворним іконам. Їх є дуже багато, але мало з них написані справді поетично і богословськи чисто», – зазначав митрополит Іларіон (Огієнко). Хоча в акафісній творчості є й перлини духовної поезії: «Слава Богу за все» («Подяка Пресвятій Трійці») та інші.

Але для всіх несідальних, окрім хіба що зовсім «новаторських», зразком є той перший, написаний у VII ст., і всі акафісти пишуться на його взірець – як щодо змісту, так і щодо форми.

Так, у будь-якому несідальні мусить бути 13 кондаків (гр. контакіон – хатинка) – частин зі стислим описом найбільш яскравих подій прославлюваного небожителя чи його реліквії – та 12 ікосів (гр. ікос – дім), що розкривають і завершують теми кондаків та містять славослів’я. Причому кожна з цих частин повинна починатися на визначене слово (чи, принаймні, його синонім): кондак 1 – на «непереможний» чи «взбранний», ікос 1 – на «ангел», кондак 2 – на «бачити», ікос 2 – на «розум» або «знання» і т. д. Усі ікоси й кондак 1 мають закінчуватись однаково, а решта кондаків – на «али­луя!» Кондак 13 повторюється тричі, а після нього знову звучить ікос 1 і кондак 1.

Прикметою акафістів є й так звані херетизми: словом «радуйся» (гр. хере) починається велика кількість рядків. Але треба мати на увазі, що насправді це не дієслово, а вигук: по-грецьки ним вітаються при зустрічі (і прощаються), як українці вигуком «Доброго здоров’я!»

Ці риси першого акафіста, повторимо, більш-менш точно відтворюються в усіх наступних. Але, на жаль, є такі сторони цього зразка, що пропали для нас одразу, ще з першим церковнослов’янським перекладом. Насамперед маємо зазначити, що несідален до Пресвятої Богородиці в оригіналі написано переважно віршами – так званим грецьким ямбом із постійною багатою римою. Тим часом його переклади – це лише ритмізована проза.

Крім того, перший несідален складено за принципом акростиха: кожна його строфа, крім кондака 1 та кількох вставок і повторів, починається черговою буквою грецької абетки. Але в слов’янських акафістах цей нюанс не відтворюється (вже хоч би тому, що в грецькому алфавіті лише 24 букви, а, скажімо, в українському – аж 33).

Та навіть попри ці недосконалості перекладу маємо поему неперевершеного релігійного почуття, глибини й піднесеності – єднання з Небом.

Волин. єпарх. відом.– 2006.– № 9 (22)