Волинська Єпархiя Української Православної Церкви Київського Патріархату офiцiйний сайт

ІВАН МАЗЕПА І ВОЛИНЬ*
Триста років тому великий гетьман упокоївся в Бозі

Володимир РОЖКО, історик-архівіст

Упродовж віків багато визначних постатей нашого народу пов’язано з Волинською землею. І не лише через народження, проживання, перебування, а насамперед через святі справи, які робили вони на нашій землі в ім’я Бога й України. Натомість волиняни свято бережуть пам’ять про них і в молитвах поминають їх. Гетьман І. Мазепа в тому переліку займає одне з почесніших місць.

Ім’я Івана Степановича Мазепи (1640–1709), гетьмана України (1687–1709), одного з її найвизначніших синів у боротьбі за волю рідного народу, нашої Церкви, пов’язано з історичною Волинню насамперед його богоугодними справами.

Історичні джерела дозволяють скласти цілу мережу міст і місцевостей історичної Волині, в яких під час Північної війни побував гетьман Іван Мазепа: Любар, Вишнівець, Крем’янець, Збараж, Дубно, Біла Криниця, Заславль, Луцьк, Рівне, Степань, Губків тощо. Щодо інших, то можна говорити й про духовну присутність.

У 1704 році шведський король Карл XII захопив Львів, а на Галичину і Волинь, зокрема на Почаївський монастир, наклав велику контрибуцію. У разі відмови сплатити її шведи погрожували спалити цю найбільшу святиню Волині. «Тоді на оборону Почаєва, – пише митрополит Іларіон, – виступив гетьман Іван Мазепа, він заступився за монастиря, а Почаївський ігумен Йосип Саєвич усе найцінніше монастирське майно тихо перевіз до Батурина й передав гетьманові».

З іменем Мазепи волиняни пов’язують ще таку важливу подію. Відоме Пересопницьке Євангеліє – перше Євангеліє українською народною мовою, на якому нині присягають Президенти незалежної України, – дійшло до нас як копія, зроблена в часи гетьманства Івана Мазепи та його коштом. Адже гетьман був щедрим меценатом нашої Української Православної Церкви: будував монастирі, храми, дарував дорогі церковні предмети.

«В історії української мистецької церковної культури є загальновизнаним той факт, – писав професор Іван Власовський, – що в цій історії було, як називають, дві золоті доби розвитку цієї культури: перша в початках нашої церковної історії, в старокняжі часи від св. Володимира Великого і особливо в XI столітті, друга – в перших роках після підпорядкування нашої Церкви Московській патріархії (1686 р.), в часах гетьманства Івана Мазепи (1687–1709). Розуміється, що не підпорядкування створило другу золоту добу; вона виникла саме супроти факту підпорядкування, на ґрунті попереднього розвою церковно-національної культури українського народу, вершком якого і була доба гетьмана Мазепи, великого мецената освіти й мистецтва в історії українського народу і його Церкви».

Ця «золота доба» в нашій Церкві, освіті, культурі, мистецтві за гетьмана Мазепи значною мірою торкнулася й історичної Волині – її монастирів і храмів, її духовного життя.

На світлої пам’яті гетьмана Івана Мазепу московська Церква з наказу царя Петра І наклала так звану анафему, тобто відлучення; акт цей не був церковний, а політичний. І лише з початків відновлення української незалежності, 10 липня 1918 року, на цвинтарі київського собору Святої Софії відбулась урочиста панахида по рабу Божому Іванові – вперше після великої трагедії українського народу під Полтавою та трагічної смерті на чужині славетного гетьмана.

За Ризьким договором 1921 року між більшовицькою Росією і Польщею Західна Волинь опинилась у складі Польської держави, в якій більше 3 мільйонів українців належали до Православної Церкви (від 13 листопада 1924 року стала називатися Автокефальна Православна церква в Польщі). Її Синод не міг скасувати беззаконний царський акт про анафему, бо він відбувся в іншій автокефальній Церкві. Але звернення послів (депутатів) від Української парламентської репрезентації Волині до митрополита Діонисія і Синоду про зняття анафеми з гетьмана Івана Мазепи змусили церковну ієрархію дати мовчазну згоду на проведення панахид у храмах Божих Волині й цілої Польщі. На це широко відгукнулась тогочасна преса, і не лише українська, а й польська, зокрема газети «Час» у Кракові, «Кур’єр Віленьскі» за 1933 рік; фрагменти цих статей передрукувала «Українська нива», яка виходила в Луцьку.

Але ще до цього на прохання православних свідомих українців панахиди по гетьману відправляло греко- та римо-католицьке духовенство в ряді волинських міст і Варшаві. Ці події налякали православну промосковську ієрархію в Польщі, і вона змушена була благословити панахиди по гетьману Іванові Мазепі.

Першу таку панахиду на Волині відслужив о. Павло Пащевський, настоятель луцької парафії братської церкви в ім’я Чесного і Животворящого Хреста Господнього, колишній капелан армії УНР, який перший на Луччині українізував служби Божі. Панахида відбулася 12 березня 1933 року. Численні вірні молилися разом з настоятелем за спокій душі великого гетьмана, а о. Павло виголосив проповідь, повну патріотизму, любові українського народу до свого великого сина.

З того часу в храмах Волині, де настоятелями були свідомі українські священики, щороку правили панахиди за спокій душі гетьмана І. Мазепи – в містах Луцьку, Рівному, Крем’янці, Дубні, Острозі, Корці, Здолбунові, Костополі, у селах. Про одну з них, 5 березня 1933 року в селі Воютин біля Луцька, подаємо невеликий фрагмент із тогочасної української преси.

«Дякуючи своїй рідній Парламентській репрезентації, яка спромоглася на те, що Св. Синод дав дозвіл молитися за душу блаженної пам’яті гетьмана Мазепи, панахиду в місцевому храмі провів її настоятель о. Михайло Попель. Панахида мала характер урочисто-жалібний, заздалегідь церква була освічена, біля аналоя, де відправлялася панахида, вишикувалися рядами сестриці і братчики зі свічками, співав добре злагоджений хор, а коли заспівали „Вічна пам’ять“, всі впали навколішки...».

Наші краяни шанували великого гетьмана. Так, у Рівному на його честь назвали народну школу; у 30-х роках на Волині відбувалися щорічно урочисті академії пам’яті Івана Мазепи (зокрема у Крем’янці заходами української гімназії).

* Друкується у скороченні.

Волин. єпарх. відом.– 2009.– № 11–12 (60–61)