ШЛЯХ ІСПОВІДНИКА
30 грудня минуло 60 років із часу рукоположення Лева Ліхтанського
Серед духовенства Волинської єпархії у ХХ столітті на особливу шану заслуговує священик Лев Ліхтанський.
Він народився 10 лютого 1904 року в Ківерцях (із 1964 року – с. Прилуцьке) Волинської губернії, в сім’ї українських селян Павла Петровича і Марії Романівни. Закінчив двокласне училище в м. Катеринослав. 1926 року повінчався з Марією Гурманською, мали двох дітей: сина Валентина і дочку Раїсу. З 1929 року Л. Ліхтанський був бухгалтером. За національно-патріотичні переконання разом з іншими односельчанами потрапляє в Луцьку тюрму. Пізніше він згадував: «За совєтів я працював бухгалтером в Ківерецькій кооперації. 30 жовтня 1940 року я одержав картку від сільради з наказом з’явитись... Там мене ждав начальник НКВД Криворук і ще декілька міліціонерів... Мене задержано, а через годину привели в канцелярію мою сестру – Дмитрук Феоктисту (Феню), Притулу Івана, Солтиса Клима. Всі ми були в управі кооперативи. Падав густий осінній дощ, як нас, чотирьох арештованих, в супроводі сорока міліціонерів та енкаведистів виїхало тягоровим [вантажним. – Прим. ред.] авто у Луцьк. Нас завезли в обласне НКВД, перевірили, посадили кожного окремо в ізоляторі і увечері 30 жовтня відправили в Луцьку тюрму».
У перші дні радянсько-німецької війни більшовики розстріляли кілька тисяч її в’язнів. Леву Ліхтанському судилося дивом урятуватися. Вийшовши на волю, він написав у тодішній луцькій газеті «Український голос» статтю «Я бачив пекло». Докладно описує про ті страшні муки, що довелось пережити:
«23 червня енкавеесівці наказали всім виходити на вулицю... На подвір’ї піднялась страшенна стрілянина... Крику людей не можна було заглушити пострілами. Піднялась паніка, в’язні в розпачі спиналися на колючому дроті на мур, що оточував в’язницю і втікали за Стир... Люди бігли з одного місця на друге, сильніші збивали з ніг слабших. Разом з тими, що їх збили з ніг, падали й ті, яких досягли більшовицькі кулі. Подвір’я щораз більше вкривалось купами трупів. Чути було нелюдські зойки і стогони конаючих.
Стрілянина тривала не більше як півгодини. Живі лежали між забитими. Ті, що конали, просили: одні – води, а другі, щоб їх добили.
Трохи пізніше нам наказали розходитись по камерах. Своєї камери ніхто не шукав, шукали тих, хто лишився в живих... Нас скерували в сьому камеру, що її вікна виходили на подвір’я, де лежали вже розстріляні й конаючі герої. Видно нам їх не було, бо вікна були високо, однак кожний стогін та останні слова виразно було чути: “Гину за волю України, за тебе, народе, а ви, кати, не діждете панувати на наших землях...‘‘ Свідомість того, що за кожним стрілом кінчається життя дорогої істоти, рвала на шматки душу людини, якій доля судила залишитись при житті, але яка не могла нічого вдіяти, щоб покласти кінець цим звірствам.
Під вечір надворі стихло. Не чути вже було стогонів. Та зате почули, як до сусідніх камер кричали енкавеесівці: “Виході 25 чєловєк”. Цих людей, що виходили на їхній наказ, підводили під саме вікно нашої камери і стріляли в них, глузуючи: “Дай етому укол в сердце”. Кров через розбиті вікна бризгала на стелю нашої камери... В’язні помолились, попрощались з приятелями та ждали, коли дадуть наказ “виході 25 чєловєк”. Однак нашу камеру це оминуло.
На подвір’я вивели кількох жінок, впали стріли [пролунали постріли], почувся голос однієї жінки: “Ой, добийте мене!”. Цього голосу я ніколи не забуду; мені здавалося, що це голос моєї сестри... Жаль за єдиною сестрою огорнув мою душу. Я згадав її долю і розбите життя. Чоловік її, Дмитрук Олександр, відсидів три роки в польській тюрмі, в 1937 році вдруге був засуджений за приналежність до ОУН на дванадцять літ. Втікаючи, поліг від куль польської поліції...
На другий день 24 червня рано [вранці] з’явилися знову кати. Виводили в’язнів, примушуючи копати ями і з поспіхом закопувати в них забитих...»
Переживши це, Лев Ліхтанський вирішує своє життя присвятити Богові. З червня по грудень 1942 року він навчається на богословсько-пастирських курсах Української Автокефальної Православної Церкви, заснованих митрополитом Полікарпом (Сікорським) при Свято-Троїцькому соборі Луцька.
Духовний сан отримав з рук владики Полікарпа: на диякона рукоположений 27 вересня, а на священика – 30 грудня 1942 року. Дияконське служіння звершував у Хрестовоздвиженській церкві м. Луцька. Прийнявши священичий сан, був призначений у Свято-Покровський храм с. Воютин Торчинського району, де здійснював богослужіння до приходу Радянської армії. Оскільки через Воютин проходив фронт, отець Лев на деякий час був евакуйований і приживав у рідному селі Ківерцях.
З поверненням радянської влади, перед тим як призначити на Волинську єпархію свого першого правлячого єпископа, керівництво РПЦ для вивчення ситуації направило сюди Питирима (Свиридова), єпископа Курського і Білгородського. У тодішніх документах його титулують як уповноваженого екзарха України. Протягом березня-червня 1944 року він об’їздив усю Волинь і вивчав церковне становище, приймаючи автокефальних священиків через покаяння у лоно Російської Церкви, здіснюючи неканонічні пересвяти, а також перезатверджував на парафіях настоятелів. Головним його завданням була ліквідація Автокефальної Церкви.
Маючи велике бажання і надалі бути священиком, служити Богу і своєму народові, отець Лев мусив звернутись письмово 24 травня 1944 року до єпископа Питирима з проханням «возстановити» його в сані пресвітерському. Пересвяту здійснив сам владика: на диякона 25 травня у Свято-Троїцькому кафедральному соборі, на священика – наступного дня в Покровській церкві Луцька, а також був ним перезатверджений настоятелем Воютинської парафії.
В інформаційних звітах уповноважений у справах РПЦ у Волинській області Михайло Діденко неодноразово звертав увагу керівництва на «ворожу» позицію отця: «Ліхтанський Лев Павлович у сан священика рукоположений колишнім єпископом Полікарпом. Це справжній тип українського німецького націоналіста, навіть своєю зовнішністю. Він не перестає продовжувати свою чорну справу як український німецький націоналіст і до теперішнього часу, використовуючи сан священика».
30 серпня 1946 року о. Лев був переведений на парафію в Смолигів і Великий Окорськ Торчинського району і тут служив до нового арешту. У другій половині 40-х майже все колишнє автокефальне духовенство Волині зазнало репресій. Не зміг уникнути цього й о. Лев Ліхтанський. 31 березня 1949 року його заарештували і 8 серпня 1949-го Військовий трибунал військ МВС засудив за антирадянську діяльність до 25 років виправно-трудових таборів з позбавленням прав до п’яти років та конфіскацією майна. Відбував покарання в Омській області. Комісією Верховної ради СРСР із розгляду справ звільнений достроково 19 серпня 1956 року.
20 листопада 1968 року о. Лев помер, похований у селі Грушвиця Ровенського району, де служив із 1958-го. Утративши у в’язниці й таборах здоров’я, цей сповідник православної віри прожив 67 літ, із них 26 присвятив служінню Церкві Христовій.
Радіопередача «Благо» 8 листопада 2015 року. Протоієрей Віктор Пушко – про євангельське читання неділі 22-ї після П’ятдесятниці (про багатого і Лазаря). Володимир Клименко – про великомученика Димитрія Солунського (8 листопада).
Радіопередача «Благо» 1 листопада 2015 року. Священик Андрій Хромяк, викладач Волинської православної богословської академії, настоятель парафії Великомученика Юрія Переможця в с. Жабка Ківерецького деканату – про євангельське читання неділі 21-ї після П’ятдесятниці (притча про сіяча).
25 жовтня 2015 р. Слово протоієрея Миколи Нецькара, декана кафедрального собору Святої Трійці, на врученні церковних нагород волонтерам, які допомагають військовослужбовцям у зоні АТО. Аудіо інформаційної служби єпархії.
Укази єпархіального архієрея в 2015 р. 02 листопада 2015 р.
Звернення Управління єпархії та Управління ДСНС у Волинській області 18 серпня 2015 р.
Резолюція міжнародної науково-практичної конференції на тему: «Християнська традиція Київської Русі»* 10 червня 2015 р.
Усі документи